Дорога в минуле: таємниця «Ковачового потока» у селі, що на Ужгородщині (ФОТО).

З усіх відомих й малознаних туристам локацій у Туря-Реметі, що на Ужгородщині, ця місцина володіє справжньою магією і незвичною таємничістю

А розташована ця місцина, облюбована грибниками і збирачами ожини, між урочищами «Горбки» та «Полунця». Чого лишень вартує енергійний похід лісовою дорогою, де раніше струмувала водойма під назвою «Ковачув потук». На сьогодні великого потоку уже не має. Тут залишився невеликий струмок, але і той висихає у спеку. Майже ніде в цій місцині напитись води і худобі, яку пасуть поряд на одному із пасовищ. Та збереглися на цій давній дорозі чимало «печаток» з минулого. Ще і сьогодні, мандруючи стежкою вгору, між згаданими урочищами, вдається натрапити на різної форми та кольору камені.

–У дитячі роки ми збирали ці сині, зелені та голубі камені та несли їх додому в колекцію (Авт.) По кілька годин візитували дорогою, то туди то сюди, маючи нагоду знайти між камінням коштовний скарб. На той час ті голубі й сині камені здавались алмазами. Тоді й не здогадувались, що то за камені й звідки вони тут взялися.

Наразі відомо, що усі ці диво-камені зі своєрідними пухирцями (текстурою) є нічим іншим, як вугільним шлаком. У свій час таким шлаком підсипали залізні дороги. Та от звідки він тут, у «Ковачовому потоці», важко вгадати, не маючи свідчень від очевидців. А їх, на сьогодні, можна сказати й не залишилось.

Раніше, у Туря-Реметі функціонувала вузькоколійка. За свідченням старожилів, вона проходила через урочище «Клокотива». У той же час для багатьох сучасників залишається загадкою, чи могла вузькоколійка проходити й уздовж дороги між урочищами «Горбки» та «Полунця».

Також нерозгаданим залишається і наявність вугільного шлаку на цій дорозі, яка і досі чимось нагадує колію. Зараз по ній, окрім піших туристів, мають маршрут лісовози і квадроцикли. А ще може п’ять років тому лісовою дорогою гнали худобу на пасовища. Крім того, у свій час тією дорогою не один раз гуляли коні державного жеребчинця, який існував у селі ще за Австро-Угорщини. Місцевих коней випасали на «Тарниці», «Полунці» та добре знаній туристам Полонині Руній.

Що стосується вже історичної вузькоколійної колії у межах села, то наразі у її напрямку розроблено сучасний веломаршрут. Сліди вузькоколійки, зарослі травою, і досі ще видно уздовж річки Туря біля місцевої школи. А стежку до освітнього закладу і по тепер ще називають «штрекою».

І знову до «синіх каменів». За словами деяких жителів, раніше тут, між урочищами «Горбки» та «Полунця», була возова дорога. А от вугільний шлак міг з’явитися тут, бо дорогу у свій час було підсипано тим самим шлаком (у минулому у селі функціонував металургійний завод).

Цікавими є і свідчення Миколи Мешка із Туря-Ремети щодо власне вузькоколійки у цій частині села, де раніше випасали коней місцевого жеребчинця. За його словами, вузькоколійка проходила між нижньою та верхньою «Полунцями», над урочищем «Горбки» та йшла до Великої Ружі. Напевно ідеться про ту саму нову колію, побудовану у 1920–1930-х роках після руйнування старої вузькоколійки в селі (Привид залізничника). За Тур’ї-Реметами колія завдовжки 5,15 км прямувала в долину Великої Ружі

«До возової дороги»

У минулому, як засвідчують очевидці, у селі без воза було не обійтися. Визнаними майстрами-возярями були Якуб Чіжик, Іван Мешко, Василь Боднар, Іван Капустей, Юлій Горват.

Возовою дорогою систематично возили ліс аж від урочища «Припур».

– В минулому, розповідала покійна мама, тут добували спеціальну глину, з якої випалювали цеглу. В селі працювала цегельня, – розповідає пан Михайло.

Цегельна розташовувалась там, де знаходиться поле підсобного господарства психоневрологічного інтернату. Організував виробництво вкрай дефіцитної цегли кінний завод орієнтовно в 30-х роках. Пресували цеглу сирець механічно, просушували і випалювали в печах, споруджених поруч, як згадують реметяни. Той факт журналісту видання «Голос Карпат» зміг підтвердити і реметянин Ілько Скубенич. Зараз йому уже 94 роки, та от пам’яті старожила можна позаздрити.

– Цеглу випалювали на «Полунці». Тією процедурою займались цигани, – розповідає пан Ілько. – Глину і дійсно добували поряд в урочищі. – Робота майстрів була якісною і дуже акуратною. Ще і зараз там є та глина і можна побачити залишки цегли, – додає співрозмовник.

У XIX столітті в околицях села працювали так звані поташні. Тут випалювали деревне вугілля, виробляли смолу. Поташ використовувався у полотняній, милоробній промисловості. Майдани-поташні влаштовувались поряд з річками й лісами, адже для поташу використовувалась деревина.

За словами однієї із мешканок вулиці 8-го Березня Марії Белей із Туря-Ремети, у минулому недалеко від її хати була кузня. Тут виготовляли різноманітний інвентар, у тому числі і мотики, лопати, підкови.

– Я прийшла тут за невісту, й сама не знала, що де зараз маємо загорду, то колись там була кузня, – відзначає Марія Михайлівна. – Кузня була під самим берегом, за кілька метрів від нашої хати. – На сьогодні те місце поросло хащею, – каже Марія. – Дещо ліворуч є ще студник, але і той замулився із часом. Ще донедавна, коли орали поряд з обійстям, то часто знаходили підкови в землі, – каже Марія Белей. Деякі з них і понині висять на сараї біля обійстя.

Ковальська майстерність була однією із найшановніших у ремітських людей. Пам’ятають селяни і коваля Ауслендера у селі. Поряд із виконанням ряду замовлень від місцевих, навчав потрібному ремеслу учнів.

Михайло Симочко мав свою кузню в селі. Майстри-ковалі були й на «жеребчинцю» – державній конюшні за Австро-Угорщини.

Вузькоколійна дорога йшла за селом від «Гаєнки» попід ліс до «Малої Ружі»

–Вище села вузькоколійка вела до «Гаєнки», а звідти ще далеко йшла лісом через «Полунцю» в урочище «Лагер». Закінчувалась колія у «Малій ружі», – відзначає Ілько Скубенич. І зараз в урочищі «Лагер» можна побачити муровану стіну із каменю. У свій час тут, над потоком «Ружа», було зведено міст, через який теж була прокладена колія.

Про урочище «Лагер» ми уже писали у попередніх публікаціях та руїни уже згаданого вище кам’яного мосту над потоком «Ружа» (Кам’яні опори мосту в урочищі «Лагер» могли би стати ще одним туристичним об’єктом у цій глибинці на Перечинщі). А от як виглядає історичний відрізок дороги наразі між урочищами «Горбки» та «Полунця», де поряд таки йшла вузькоколійна дорога, можна побачити в ексклюзивних світлинах видання «Голос Карпат». До слова, це місце могло би стати однією із унікальних туристичних родзинок села.