1. Новини Закарпаття
  2. >
  3. Вся область
  4. > >

Винозбирання, кладовища, танці та весняні свята: народні звичаї та обряди севлюшчан

21.06.2020 14:27 Культура Ексклюзив Голос Карпат

Нещодавно світ побачив історико-краєзнавчий нарис «Виноградів – моє місто», авторства закарпатського краєзнавця, виноградівця Івана Біланчука.

Нещодавно світ побачив історико-краєзнавчий нарис «Виноградів – моє місто», авторства закарпатського краєзнавця, виноградівця Івана Біланчука.

Ця, без перебільшення, унікальна книга захоплює своїм змістом вже з перших сторінок. Річ тут не лише в непублікованих раніше історичних фактах, архівних довідках та світлинах. Головна її цінність у манері подачі змісту автором. Завдяки йому легко розуміється і сприймається надзвичайно цікава історія Виноградова - давнього Севлюша. Міста, яке вже в далекому минулому мало важливе стратегічне значення та пам'ятає не одну криваву битву за володіння ним.

Голос Карпат продовжує знайомити читачів із найцікавішими, на думку редакції і автора, розділами книги «Виноградів – моє місто».

Раніше у нас вже були опубліковані розділи «Коли був заснований Севлюш?», «Виноградарство і виноробство у Виноградові», «Оборонне значення Чорної Гори», «Почесні гості палацу Перені у Севлюші», «Севлющани у війнах», «Чехословацькі-радянські відносини наприкінці 1944 року», «Депортація угорців і німців» та «У що вірили і чого боялись севлюшчани: про забобони і повір’я наших предків».

Сьогодні Вашій увазі наступна частина – «Виноинозбирання, кладовища, танці та весняні свята: народні звичаї та обряди севлюшчан». У книзі її можна знайти на сторінках 194-196.

«Народні звичаї та обряди ніколи не відривалися від життя, бо були вивірені багатим досвідом поколінь, відшліфовані віками. Звичаї супроводжують людину протягом цілого життя», - пише краєзнавець Іван Біланчук.

У городян, особливо в угорців, залишилася традиція на другий день Великодня, в понеділок юнаки відвідують дівчат, родичів, знайомих. Після фіктивних сутичок, їх витісняють до колодязя, де обливали чистою водою. Лейтмотивом цього дійства була фраза: «Не можна дати пов'янути квітам». Легіні отримували подарунки: по одному писаному або крашеному яйцеві. Пригощали їх горілкою, вином і святковою їжею. У нашому місті ці релігійні традиції поступово трансформувалися і набули більш витонченої форми - хлопці ходять поливатися, але вже використовують не воду, а одеколон, а останнім часом всілякі престижні парфуми.

Була у севлюшчан і особлива традиція зв'язана із збиранням урожаю винограду, що довгий період був годувальником жителів міста. На відміну від інших сільськогосподарських робіт, закінчення яких було суворо регламентовано, веселощі допускалися після закінчення всіх робіт. А от при збиранні винограду люди ще під час роботи веселилися, жартували, місцями лунала музика і спів, організували і імпровізовані танці. Таким чином збір урожаю переходив у веселе свято. На невеликих винницях працювала сім'я, родичі, друзі. Серія пісень, жартів супроводжувала винозбирання. Часто і не помічали, як минав день. Газда забезпечував харчі і випивку. Кожний отримував у подарунок стільки винограду, скільки поміщалось в корзину, в якій він збирав грона. Після закінчення збору винограду учасники разом із господарем організовують «сімейну» вечірку, на якій танцями відзначали добре виконану роботу. Часто це дійство відбувалося в пивниці господаря.

При великих винозбираннях організовували театралізовані демонстрації та бали в честь закінчення збору винограду. Про них читайте в розділі про виноробство на Чорній Горі.

До XV, XVI століття в Севлюші, як і по всій Угорщині людей хоронили на церковних подвір'ях. З XVII століття кладовища у більшості випадків переносилися за межі міста. Угро-фінські народи хоронили своїх померлих навколо жертовників. Цим можна пояснити появу навколо церковних поховань. Але перемогли католицькі ритуали. Це підтверджує і те, що померлих розташовують у могилі головою на захід «щоб сонце, що піднімається світило у лице померлої людини».

У католицькому кладовищі надмогильні пам'ятники встановлені у вигляді хреста. У бідніших із дерева, у заможніших із каменю, бетону або із кованого заліза. Зараз виготовлення цих пам'ятників стало цілою індустрією, застосовують мармур, шліфований граніт, зустрічаються пам’ятники, на яких померлі викарбувані на цілий зріст, справжні витвори мистецтва. На інших, особливо протестантському кладовищі зустрічаємо набагато простіші і архаїчніші форми поховань і надгробних споруд. Це в першу чергу: дерев'яний надмогильний пам'ятник, який або вирізьблений, або зроблений із суцільної деревини. Майстерність наших предків була такою, що способом різьби давали знати про стать померлого, його вік, сімейний стан і чим він займався. Зараз це знання втрачене. Тепер практикують надмогильні пам'ятники з ширшої заготовки, часто виготовляють з каменю, бетону, або мармуру. Вони більш багатослівні, бо оснащені табличками. В основному живі дають характеристику мертвим, але трапляються надписи і від першої особи.

У всі віки люди намагалися організувати свій відпочинок, якого було дуже мало через необхідність постійно трудитися. Це було дуже актуально для молоді, якій потрібно було знайомитися, вивчати один одного, щоб створювати сім'ї. Тому вони й були організаторами танців. У давнину, коли ще не було публічних споруд, де можна було б організувати танці, орендували «танцювальні будинки». Робили це обрані хлопцями юнаки, які вибирали хату з просторою кімнатою, а також з великою шопою для сушки снопів, де влітку можна було б влаштувати танці.

Взимку кімнату звільняли від меблів. Понад стінами встановлювали лавиці. У одному з кутків робили підвищення для музик. Гроші на оренду і музикантів виплачували хлопці вскладчину. Про вечерю музикантів турбувалися дівчата по черзі. Покоління передавали іншим звичаї, танці, пісні незмінними. Це стосувалося стилю одягу і в дівчат, і в хлопців. Що стосувалося танців - тут також дотримувався суворий порядок. Повільні парні танці, швидші чардаші, парні хороводи і віртуозні чоловічі танці через покоління незмінно слідували один за одним. Дитина слідкує дорослий світ, пробує танцювальні кроки, щоб після конфірмації вступити в общину дорослих. У «танцювальному будинку» проходить все громадське життя молоді. У суботу, неділю і один раз по буднях «організовують танці». По релігійних святах – бали, (їх могли відвідувати і заміжні пари). Взимку в цьому приміщенні дівчата організовують прядіння. Так, «танцювальний будинок» стає найвизначнішим місцем громадського життя. Це єдине місце де севлюшські дівчата і хлопці з дитячого віку до шлюбу можуть перебувати разом згідно освячених громадою правил. Дружні і господарські взаємовідносини, вибір шлюбного партнера також здійснюється саме тут.

Дуже багато звичаїв було зв’язано з сільськогосподарським виробництвом. Це й не дивно, бо дуже тривалий час більшість городян виживало за рахунок роботи на землі. Старожили ще пам’ятають, що їдучи перший раз орати, газда виводив із хліва воли або коні на зорі, коли починало сходити сонце, і запрягав їх у віз. Потім свяченою водою тричі кропив довкола віз із волами і кіньми. На возі вже лежали плуг і борона. Клав до тайстри хліб і яйце та їхав на поле. Того хліба давав їсти волам та коням і сам їв, щоб худоба і газда були здорові. Яйце клав під першу скибу, як символ родючості. 22 березня на свято Сорок Святих жінки висівали розсаду капусти.

Казали, що першою пташкою прилітає з теплих країв жайворонок. Услід за ним граки, які одразу облаштовують собі гнізда. Дикі гуси прилітають, переважно, вночі, їх можна скоріше почути, ніж побачити. Ранньою весною повертаються з вирію ластівки і лелеки. За народними віруваннями, де поселяться ластівки, у тій хаті буде щастя, а родина буде щасливою. Руйнувати гнізда ластівок вважалося гріхом. Коли дівчина перший раз побачила ластівку, то треба обмити лице молоком, щоб була гарною і білою. Коли побачиш першу ластівку, треба подякувати Богові, що дочекався її.

Поширеним було серед городян повір’я, що в день Благовіщення (7 квітня) прокидається від зимового сну земля, яку до цього часу не можна було ні орати, ні копати. Разом з нею прокидаються гадюки і жаби, як найдавніші представники потойбічного «підземного світу».

На Благовіщення починає кувати зозуля. Хто перший її почує, буде багатий. А ще треба підрахувати скільки разів вона закує, стільки років житимеш на світі. Вважали, що коли закує зозуля, весна вже остаточно прийшла. У цей день люди старалися мати у кишені хліб та гроші, щоб водилися вони в них протягом року.

Дотримуючись традицій, господині на Благовіщення обсипали свою худобу маком, захищаючи її цим від хвороб і поганого ока.

Наші предки поклонялись природним стихіям, шануючи все живе були багатими духовно, а отже, захищеними, адже духовність і є найвищим захистом.

Наші пращури вшановували природні стихії, від яких залежало їх життя. Одним із головних у цьому сенсі був культ вогню. До нього ставилися з повагою. З вогнем не дозволялося гратися, кидати в нього щось нечисте, лихословити, топтати ногами. Вважали, що вогонь може помститися. Тим віником, яким замітали хату, не вимітали з печі, адже це місце - для вогню.

Вірили, якщо від вогнища йде блакитне полум'я, то можна «скидати» на нього всі хвороби, коли малинове - на цьому місці будувати каплицю, церкву, ставити хрест або хату, якщо зелене - місцину слід оминати.

Вогонь часто поєднувався з водою, бо це - найпотужніші природні стихії. Воду вважали за стихію з якої постав світ. Висихання річок і зникнення грунтових вод сприймали як кару божу. Великим гріхом було засмічувати воду чи плювати в неї. Вважали, що той, хто не дотримується цього, буде покараний головним болем. Воду пили із непокритою головою, а перед тим, як пити, хрестилися.

Одним із давніх і основних культів наших предків - культ землі. Святим вважалося і все те, що земля родить. Знали, що нема нічого тяжчого для землі, як зневажливе ставлення. Землю не можна було паплюжити ні словом, ані дією (землю заборонялося бити), адже вона може покарати грішника, а після смерті - не прийняти. Землю боронили до останнього подиху. З побажаннями добра, достатку говорили так: «Будь багатий, як земля». Про погану людину казали: «Не вартий того, щоб його земля на собі носила». Навіть небіжчиків ховали у землю тільки після того, як обмили мертве тіло й убрали його в чистий святковий одяг.

Тут описана лише незначна частина величезного скарбу нашої культурної та звичаєвої спадщини, але й описане засвідчує глибоку любов до своїх обрядів і традицій та про високу культуру Духа нашого народу.

Тих, кому історія Виноградова від Івана Біланчука припала до душі, інформуємо, що придбати «Виноградів – моє місто» можна в магазині «Екзотика» по вулиці Миру, супермаркетах «Гранд» по вулицях Станційна та Копанська. Також книжку можна замовити онлайн, звернувшись до адміністратора ФБ-пабліка «ВИНОГРАДІВ СЬОГОДНІ - місцеві події, дискусії, ракурси (Валіція)» Віктора Чернікова.

загрузка...