Курс на радянізацію Закарпаття розпочався з репресій, арештів, депортації та примусової мобілізації, які застосовувала радянська влада проти народів, яких вважали винними за напад на "Країну Рад".
Голос Карпат продовжує знайомити читачів із найцікавішими, на думку редакції і автора, розділами книги закарпатського краєзнавця, виноградівця Івана Біланчука.
Раніше у нас вже були опубліковані розділи «Коли був заснований Севлюш?», «Виноградарство і виноробство у Виноградові», «Оборонне значення Чорної Гори», «Почесні гості палацу Перені у Севлюші» та «Севлющани у війнах». Сьогодні Вашій увазі сьома частина, яка є логічним продовженням попередньої «Чехословацькі-радянські відносини наприкінці 1944 року» - «Депортація угорців і німців». У книзі її можна знайти на сторінках 148-151.
На цьому поневіряння городян не закінчилися, а ще більше ускладнилися, їм прийшлося зіткнутися з підступністю і брехливістю радянського військового командування. Найбільше постраждали угорці і німці. Проти них провели репресивні заходи з «очищення тилу від ворожих елементів». Репресії проти угорців і німців, яких віднесли до ворожих націй, почалися одразу, як тільки в Закарпаття увійшли радянські війська.
Здавалось би, для Севлюша, населення якого за роки війни скоротилося на третину і продовжувало зменшуватися за рахунок добровільного вступу та прямої мобілізації громадян до Червоної Армії та Чехословацького армійського корпусу, арештів місцевих мешканців органами військової контррозвідки «Смерш» та інших втрат було досить, щоб місцеві відчули силу радянської держави і непохитність її курсу на радянізацію. Але фронтова адміністрація цим не обмежилася. Не припинялись арешти «ворожих елементів», блокування міста, облави. Діяли оперативно-маневрові групи та комендантські патрульні підрозділи.
Масові репресії проти громадян стали тяжкою спадщиною сталінського тоталітарного режиму. Були використані позасудові органи, як особливі наради, які чинили розправи часто над безневинними нашими людьми, зневажаючи їхні права, норми судочинства та Конституції. Облави, засідки, конвої, спеціальні маневрові групи, арешти, сотні задіяних солдатів та офіцерів із військ НКВС, прикордонних військ та місцевих активістів – ось далеко неповний перелік методів роботи цієї машини.
Але це був лише початок акції, яку здійснювали репресивні органи 4-го Українського фронту 18-ї армії, спеціальний суд Закарпатської України, суд прикордонних військ, МВС Закарпатського округу, лінійний суд Львівської залізниці, залізничних війска НКВС та інші каральні інституції.
Свідомо перебільшуючи можливість організованого опору з сторони окремих груп місцевого населення військове командування фронту з самого початку зосередило свою увагу на угорській і німецькій громаді міста, вишуковуючи між них вороже налаштованих осіб та будь-які ознаки непокори владі. А поряд йшло звільнення угорців з роботи, усунення їх від керівництва у місцевих органах влади, обраних вже після звільнення міста. Одночасно із «справжніми комуністами-мадярами проводилася робота. Їм було вказано, що вони повинні порозуміти і пояснити всім угорцям вину угорського народу за напад на Радянський Союз».
Громадяни міста, охоплені ейфорією відчуття свободи у перші дні після визволення, за завісою безкінечних зборів, мітингів та маніфестацій до возз'єднання, звернень до «батька Сталіна» з подяками і впевненості про майбутнє щасливе і заможне життя у «Країні Рад», мало хто намагався помічати, а ще менше - протестувати проти очевидної несправедливості, прояву зневаги до тих чи інших категорій населення проти загального стану підозр, звинувачень та арештів, які охопили місто.
В такій штучно створеній атмосфері загальної напруги і безпідставних звинувачень у «колективній провині» місцевих угорців та німців, а відтак і їх «колективної відповідальності», Військовій Раді фронту вже нічого не заважало прийняти постанову № 0039 13 листопада 1944 року, згідно якої підлягали реєстрації на території краю колишні солдати і офіцери угорської та німецької армій, а також «військовозобов'язаних» віком від 18 до 50 років та інших категорій військовослужбовців яких під конвоєм необхідно було направити на збірні пункти військовополонених.
Приймаючи постанову № 0039 від 13 листопада 1944 року про затримання колишніх солдат і офіцерів угорських і німецьких військ, Військова Рада фронту повністю проігнорувала наказ свого командуючого генерал-полковника Івана Петрова від 22 жовтня 1944 року в якому він у зв'язку з переходом командуючого 1-ої угорської армії генерал-полковник Долнокі Бели Мікловша на радянську сторону разом із штабом 17 жовтня 1944 року і його зверненням до своїх військ припинити опір радянському наступу обіцяв угорським солдатам і офіцерам цієї армії, якщо вони виконають наказ свого командуючого і перейдуть на радянську сторону, не рахувати їх військовополоненими. Саме за цих обставин колишні угорські і німецькі військовослужбовці, які покинули фронт, не приховуючись проживали у своїх домівках і без побоювань йшли на реєстрацію в уготовану їм пастку.
Військова Рада фронту не врахувала також і той факт, що в листівках фронтових політуправлінь і партизанських загонів, які розповсюджувалися в полосі наступу радянських військ, були прямі звернення до населення «допомагати тим угорським солдатам, які не хочуть воювати проти Червоної Армії, переховувати їх».
То тепер у нас немає місця для ілюзій, що Росія була і залишається країною зла, яка ніколи не гребувала такими методами, як брехня і це було найменшим гріхом в арсеналі її політики. Але тоді люди були дещо наївними, бо вірили в імідж, за яким завжди ховалася країна - агресор. На жаль створенню позитивного образу сприяли і місцеві комуністи.
Керівництво новоутвореної за допомогою політпрацівників Закарпатської України, з завзяттям гідним застосування для вирішення більш насущних проблем, взялися до реалізації постанови. З притаманною радянською підступністю було оголошено про організацію трьохденних відновлюваних робіт. Про це повідомляли розклеєні по місту листівки, люди думали, що три дні працювати буде абсолютно не важко, вони витримають і три тижні. Севлюських угорців відправили на відбудову зруйнованого моста на Тисі. У середині листопада, коли з'явився наказ про депортацію військовозобов'язаних чоловіків, будівництво мосту припинилося, людей зігнали у будівлю Севлюського комітату. Звідси їх відправили групами по сто чоловік спочатку до Вілока, а потім пішки погнали до Сваляви, де у таборі вони пробули майже 2 місяці. Частину з них переправили в Самбір, інших у табори Турки і Стрия, а звідти повезли вглиб Радянського Союзу. Потрібно нагадати читачам, що влада цією депортацією першочерговою метою мала не знищення депортованих, а поповнення робочої сили. Радянське керівництво з початку війни намагалося використовувати військовополонених і цивільне населення окупованих ним територій як дармову робочу силу.
Усі злодіяння, які здійснювалися репресивними органами, тоталітарна система приховувала. А документи про них під грифом «таємно» і «цілком таємно» зберігалися під сімома замками та сургучними печатками в архівних установах СРСР. Більше того, щоб замести сліди, у сумнозвісному Свалявському таборі ЗПВ№2 могили безіменних жертв зрівняти бульдозером, а на тому місці побудували автозаправку й проклали дорогу.
Потрібно також наголосити, що з німцями у краї не церемонилися, а дали прямо їм знати, що їх чекає. Про це свідчить і прийнята керівництвом Закарпатської України погрозлива постанова. Приводимо її дослівно (ДАЗО фонд Р-14, опис 1, справа 52):
«22-25 грудня 1944 року провести депортацію німців, яким з'явитися на збірні пункти, маючи з собою 2-3 пари взуття, теплу верхню одіж, не менше двох пар постільної білизни та постільні приналежності (покривала, матраци, подушку і т.п), посуду, котел, горнята, тарілки, ножі, вилки, ложки, продукти всього на 200 кг і засоби прохарчуватися на 15 днів дороги.
Сім'ї тих німців, що були взяті на роботи ще перед цією мобілізацією та що підлягають мобілізації по вищим мобілізаційним приписам повинні принести для них необхідні речі та передачі.
Хто не з'явиться на регістрацію, або на збірний пункт, буде заарештований, переданий воєнному судові та засуджений по закону воєнного часу.
За німця, в данім случаю, рахується каждий котрого отець є або був німцем (німецької народності) і ті жінки німецької народності, котрі вийшли замуж за не німця».
Як і в попередніх випадках виникають труднощі в установленні точної кількості депортованих і загинулих в концтаборах Гулагу севлющан. Трошки полегшує пошук інтернованих осіб, список, який станом на 1 липня 1945 року склав Севлюшський міський народний комітет. В ньому значаться 446 жителів міста, які народилися між 1887 і 1927 роками і знаходилися в радянських таборах для військовополонених. Проти 108 прізвищ показано, що вони пройшли в табори через збірні пункти Сваляви, Самбора і Перечина, інші 338 осіб рахувалися в самих різноманітних таборах для військовополонених від Фокшан у Румунії до Дебрецена в Угорщині.
Таким чином, можна було уточнити, що в листопаді-грудні 1944 року з міста депортували 108 осіб - пізніше вдалося уточнити - 111 осіб. Серед них була і одна жінка Ірина Бізінгер (17 років), яка була уродженкою с. Чепи, але знаходилася у списках жителів міста. Найстаріші серед тих, кого депортували були Степан Санісло (57 років), Федір Маді (56 років), Лайош Маді (54 роки), Павло Чік (52 роки). Наймолодшим був Віктор Дьондьоші (17 років), ледве виповнилося 18 років Василю Туранскі, Золтану Балогу, Йосипу Мезеї, Федору Дочинцю, яких повезли у Сваляву, а Роберта Баника та Олександра Шалоху - в Самбір.
До теперішнього дня відомі 36 жителів, які не витримали жахливих умов роботи і перебування в таборах. 75 чоловіків 1945-1947 роках повернулися додому з підірваним здоров'ям і назавжди травмованою психікою. Багато з них незабаром померли.
Дискримінаційні заходи з боку радянської влади значною мірою спричинили серйозні уповільнення приросту угорського і фактично депопуляцію німецького населення в місті. У перші роки радянської влади багатьох німців депортували на довічні поселення у Сибір та Казахстан.
Тих, кому історія Виноградова від Івана Біланчука припала до душі, інформуємо, що придбати «Виноградів – моє місто» можна в магазині «Екзотика» по вулиці Миру, супермаркетах «Гранд» по вулицях Станційна та Копанська. Також книжку можна замовити онлайн, звернувшись до адміністратора ФБ-пабліка «ВИНОГРАДІВ СЬОГОДНІ - місцеві події, дискусії, ракурси (Валіція)» Віктора Чернікова.
Більше за темою
Севлюш в чехословацько-радянських відносинах наприкінці Другої світової війни (ФОТО)
З історії Севлюша. Гості баронів Перені: Августин Волошин і Міклош Горті (ФОТО)
Севлюшський замок на Чорній горі. Нові факти та версія походження назви «Канків» (ФОТО)