Нещодавно світ побачив історико-краєзнавчий нарис «Виноградів – моє місто», авторства закарпатського краєзнавця, виноградівця Івана Біланчука.
Направду, книга цікава і захоплює з вже з перших розділів. Автору вдалося зібрати на 620-ти сторінках історію міста починаючи з 1262 року і до наших днів. «Виноградів – моє місто» містить багато історичних даних, вже забутих фактів та світлин, зібраних в архівах області. Героїчні та трагічні, часом комічні, але загалом мотивуючі сторінки з історії рідного міста, подані Іваном Біланчуком у легкій та доступній для читача формі.
Голос Карпат продовжує знайомити читачів із найцікавішими, на думку редакції і автора, розділами книги «Виноградів – моє місто». Раніше вже були опубліковані розділи «Коли був заснований Севлюш?», «Виноградарство і виноробство у Виноградові», «Оборонне значення Чорної Гори» та «Почесні гості палацу Перені у Севлюші». Сьогодні Вашій увазі п’ята частина «Севлющани у війнах», яку можна знайти на 117 - 120 сторінках книги.
Становище горожан ускладнювалося іноземними нападами. Найчастіше в історичній літературі згадується наскок поляків. Про нього багато істориків пишуть, але жоден із них не висвітлює справжню причину польського походу. Адже добре відомо з історії, що угорці завжди жили в мирі і злагоді з поляками, часто об'єднували свої військові сили, боролися проти спільних ворогів.
Спустошення поляками
Польська та угорська сторони постійно акцентували на віковічній, ще від середньовіччя дружбі між двома націями. Початок її виводили з 1339 року, коли польський король Казимир Великий і його угорський колега - Людвік Угорський уклали у Вишеграді спадкову угоду, за якою після смерті без нащадків першого польський престол отримає другий. Людвік керував двома державами у 1370-1382 рр., тож Польщу та Угорщину з'єднувала персональна унія. Можна згадати і про угорця Стефана Баторія чи не найвидатнішого з польських королів.
А тут такий казус! А трапилося ось що. Після смерті Дьєрдя I Ракоці (1648 р.) одного із найуспішніших трансільванських князів, а заодно і власника Мукачівського замку та домінії, на трансільванський княжий престол наступив його син Дьєрдь II Ракоці. Честолюбний князь, засліплений перспективою зайняти і польський трон, бездумно кинувся у вир великої європейської політики і тим самим привів Трансільванію, а разом з нею і підкарпатські комітати на край катастрофи. Він навіть одружується з останнім нащадком знатної польської родини - Софією Баторі і таким чином здобув більші шанси на успіх у боротьбі за польський трон. Єдиною проблемою було те, що в Польщі процвітало католицтво, а всі Ракоці були великими прихильниками кальвінізму. У 1649 році в Мукачівському замку почалися переговори між Трансільванським князівством та послами Запорізької Січі, результатом яких було укладено союз проти Польщі. Саме тому Дьєрдь Ракоці II спробував збройним шляхом добитися свого обрання. У січні 1657 року він оголосив війну Польщі. Він вирушив у похід у дуже незручний час. 17 січня відбулися збори армії біля Вишкова. Лише перехід через засніжені Карпати тривав два тижні. Але об'єднавши свої зусилля із шведами та козаками йому вдалося захопити Краків, а в липні 1657 року він зайняв Варшаву, однак своєї мети не досяг. На його нещастя саме в цей час знову зміцніла Турецька Порта і, оскільки Ракоці не просив її згоди на війну з Польщею (трансільванський князь і надалі вважався васалом турецької імперії) проти нього були відправлені війська кримського хана. У цей час датська армія наступом з півночі змусила шведського короля відвести з Польщі свою армію. Військо Ракоці залишилося у Польщі ізольованим. Лише князю з небагаточисельною свитою вдалося втекти - все Трансильванське військо було полонене.
На князівство, що залишилося беззахисним, через Верецький перевал, напали польські війська на чолі з гетьманом Юрієм Любомирським. Помстившись за загарбані польські землі, війська гетьмана палили села, знищували церкви, замки. Підкарпатські комітати Унг, Берег, Угоча, Мараморош зазнали великих втрат. Особливо жорстоко вели себе поляки на маєтках Ракоці, багато населених пунктів по-варварськи зрівняли з землею.
17 липня 1657 року польські солдати ввійшли до Берегсасу, населення якого сховалося до укріпленої церкви. Вояки Любомирського не пощадили міста: обікрали будинки мешканців та маєток, відтак обклали церкву хмизом і запалили. Більшість людей, що шукали там порятунку, задушилися від диму. На закіптявілій стіні церкви, гетьман дав наказ написати на латині такий напис: "Vicem pro vice reddo tibi, bone vicine!" (Око за око, я віддав свій борг, сусіде).
Набіги татаро-монголів
Ще Угочанщина не встигла відновитися після польської навали, як через чотири роки її постигла ще більша напасть, набагато масштабніша за попередню. Біда тепер прийшла із турецького боку. Темешварський паша Алі з турецьким військом із татарськими допоміжними загонами у липні-серпні 1661 року вторгнулися на Потисся – спалив села, народ ограбив, багатьох вбили, інших зразу у військовому таборі продали в рабство. Найбільшому спустошенню були піддані села Угочі. Про це красномовно свідчать дорожні нотатки всесвітньовідомого мандрівника Евлія Челебі, який супроводжував турецько-татарські загони у цьому спустошливому поході. З його записів довідуємося, що вони творили розбої 9, 10, 11 серпня. Приводимо його слова: «На північ від Тиси вся територія в попелі, найбільше місто комітату – Великий Севлюш в суцільних руїнах».
Протистояння куруців і лабанців
Уже через рік у 1662 році королівський загін під керівництвом Монтекукколі наніс комітату Угоча, в т.ч. і Севлюшу такого спустошення, що закінчилося голодом, тотальною нестачею харчів. Після того, як в 1670 році спалахнули бої куруців і лабанців, які практично тривали до 1711 року жителі міста жили в умовах воєнного положення. Обидва табори – в основному через конфіскацію провіанту для особового складу та фуражу для коней зробили нестабільним життя місцевого люду. А розбійничі напади, які почастішали ще більше ускладнили ситуацію. Ворогуючі зробили територію Угочі місцем постійних бойових зіткнень. Місцеві так само терпіли і страждали і від трансільванців, і від королівських посіпак, особливо від королівських капітанів (керівників загонів) та їх солдат.
У цьому плані особливо виділявся Коніжаї Янош, командир сотмарського гусарського королівського загону, який у 1670 році в Угочі перевершив злодіяння всіх військових очільників. Він не обминув і немешів, не милував їх – нещадно бив, обклав непомірними податками, худобу відібрав, в т. ч. і від немешів, мотивуючи це вказівкою «коронованого короля».
Але і бійці куруців були не набагато кращі: прихильників лабанців не тільки переслідували, але і їхнє оточення безжально знищували.
Наприкінці 1660-их років без сумніву найбагатші сім’ї Переніїв рекатолізувалися. Перені Габор, ішпан комітатів Угоча і Обоуй, а також інший член магнатської сімї Перені Іштван у 1668 році допоміг побудувати для ордену францисканців церкву.
Разом з тим їх влада не була стабільною. Вже в 1672 році, Ібрані Адам, відомий герой переможець турків, капітан куруців з своїм військом зайняв Севлюш, пограбував його, взяв у полон монахів-францисканців, з яких Сегеді Яноша і Кенде Ференца оскопив. Полонили також і самого Перені Іштвана, але йому вдалося звільнитися. Через два роки піймали і головного ішпана, але і він зміг вийти на волю. Влітку 1676 року іншого члена сім’ї Перені Яноша призначають головним ішпаном комітату, але через дуже короткий час з Перені Габором стають полоненими куруців генерала Вешшелені. За їхню свободу потребували 1700 форинтів викупу. Їх звільнили ще до того, як ця сума була назбирана, але взяли взамін заручника старого Боркочі Габора, за якого в кінці кінців необхідну суму виплатила його дочка, дружина Перені Іштвана. Звільнений Перені Янош разом з Баркочі Дьєрдьєм, який був призначений головним ішпаном Угочанського комітату. Якщо можновладці ховалися за надійними мурами Сотмарського замку, то рядові жителі міста і надалі потерпали від солдатських розбоїв.
Всевладний королівський генерал Цараффа крім підвищених податків для своєї армади вимагав курей, гусей, яйця, мед і масло. Важкість становища ускладнювала і розквартирування у замку лабанців та їх харчування. Лише взимку 1687 року в комітаті на постої було 403 піхотинці, з яких більшість була в Севлюші. Але на цьому страждання жителів не закінчилися. Ще цього року в місті ввели рознарядку на харчове утримання додаткової кількості «блокадного війська», яке брало участь в оточенні Мукачівського замку, що його героїчно захищала Ілона Зріні.
Антигабсбургські повстання
Населення Севлюша приймало активну участь у визвольній війні 1703-1711 років проти габсбургської монархії. Русини радо ставали в лави повстанців, відважно воювали і вмирали за незалежність країни, за волю. Ференц Ракоці II називав русинів «найвірнішим і готовим до дії народом». У липні 1703 року повстанці вигнали з міста австрійських чиновників і встановили свою владу. Це був справжній прорив. Севлюш оголосили гайдуцьким містом (hajduváros) населення припинило дію уряду , старостою міста обрали лейтенанта Гергея Коша. Саме поняття гайдуцького міста означало привілейований населений пункт, в якому було забезпечено не тільки особисту свободу громадян,але і свободи, які мали дворяни. Звичайно, це йшло в розріз із правами великих землевласників, ущемляло їх, приносило їм збитки. Тому вони на чолі із бароном Перені пишуть листа керівнику повстання князю Ференцу II Ракоці про занадто великі повноваження, які на себе взяло місто, яке крім усього іншого дозволило собі звільнити себе від митного оподаткування і надало право утримання корчм. Звичайно, князь як великий землевласник порозумів проблему своїх колег і направив до Севлюша ревізора, який був обласканий з боку магнатів, як результат припинилася дія гайдуцького міста Севлюша. Все стає на круги своя. Природньо, що після цього барони Перені і інші великі землевласники у місті підтримують повстанців і особисто поступають на службу. Цей приклад, як і належить підтримують і городяни, масово вступають до війська князя. Але це також наносить шкоду магнатам - скоротилася кількість робочих рук на їхніх землеволодіннях. Більше того, щороку князь змушений збільшувати податки, щоб утримувати величезне військо. Збереглася квитанція що виділили севлющани гайдукам Томаша Есе, підрозділу Полі Ороса: 27 форинтів грошима, вина на 51 форинт, 15 кобликів фуражу і сіна, скільки було потрібно. У Севлюші знайшли постій 85 чоловік, військовики підрозділу старшого лейтенанта Сендрої Сабо Іштвана. Таких прикладів протягом восьми років можна навести безліч. Все це в кінцевому результаті відбилося на становищі городян їх спроможності платити податки своєму панові. Але він у накладі не залишається. Ференц II Ракоці ввійшов у становище "бідних і постраждалих" магнатів. 28 липня 1704 року він вирішив щоб барону Перені давали мито сіллю із кожного транспорту на воді або на суші. І це в той час, коли його скарбниця тріщала по швах. Цим самим він хотів компенсувати ті втрати, які зазнав Перені через відсутність його челяді, зайнятої виконанням воєнних обов'язків та скорочення поступлень від податків. Дійсно - ворон ворону очі не виклює, князя найменше цікавила доля і умови життя тих мас, що утримувала на своїх плечах всю армію. Звичайно, не можна не віддати належне його бажанню звільнитися від австрійського гніту, але тут чітко простежується тенденція бути надалі самоправними, ні від кого не залежними гнобителями народу. У 1705 році Ференц II Ракоці був офіційно обраний спочатку Трансильванським князем, а потім правителем Угорського королівства. Тим не менше за ним пішов народ, який надіявся на покращення свого життя.
Крім участі у війні, величезних податків ускладнювали життя севлющан і інші причини. Насамперед зима 1708-1709 року видалася напрочуд лютою. На початку зими випав дуже великий сніг . Люди не бачили і не чули нічого подібного. У січні 1709 року було так холодно, що птахи замерзали на льоту. Але крім холоду додалися епідемії чуми і віспи, від яких загинуло багато людей. А завершив всі біди падіж рогатої худоби. Ці та інші обставини стали причиною того, що законодавчі збори Угочанського комітату направили в березні 1709 року уповноваженого до князя Ракоці II Ференца, вручивши йому інструкцію про стан справ і своє бачення виходу із кризи. До речі цей Меморандум закінчувався словами «Житло стоїть порожнім, закинутим, хто в одну сторону, хто в іншу, хто в Польщу і в її окраїни виїжджає. Ніякого будівництва не ведеться вже більше року, про повернення людей немає найменшої надії». А що пропонували князю дворяни комітату? Якнайшвидшого перемир’я і укладення мирного договору. Але тільки через два роки здійснилася їхня вимога, до речі укладення у квітні 1711 року Сотмарського миру, який не приніс бажаного безтурботного життя, бо розпочалася австро-турецька війна.
У війську Ракоці намітилася втома, проблеми із забезпеченням, у воїнів-розчарування через невиконані обіцянки звільнити їх від кріпосної залежності. Це і привело до поразки повстання. І хто ж найбільше постраждав. Як завжди простий люд, адже барони зуміли домовитися з переможцями, врятувати свої маєтки. Про це більш детально описано в розділі про баронів Перені. Жителі міста після поразки були піддані жорстоким репресіям.
Набіги кримських татар
У історичній літературі часто згадують напади кримських татарів. Турецький султан часто давав дозвіл кримським татарам робити грабіжницькі вилазки до Угорщини, які завжди трагічно закінчувалися для її жителів. Влітку 1717 року з наказу султана в останній раз було відправлено татар у східні комітати, тобто в наш край. Знаючи, що це в останній раз татари рішили на цьому заробити. Їх було по різних оцінках від 15 до 20 тисяч чоловік. Якийсь час вони стали табором в Угочанщині. Люди спочатку прихильно прийняли їх, думаючи, що з ними прийшов Ракоці, чи якийсь куруцький ватажок. А татари попалили церкви і розграбували Угочанщину, набрали з неї полонених. З 47 населених пунктів полонили 562 чоловік дворян та 902 простолюдинів, в тому числі із Севлюша відповідно 9 душ. Наше місто було захоплено 29 серпня 1717 року. Два дні вони грабували місто, а потім спалили його.
На щастя більша частина населення зуміла втекти, бо вже знала, що з ними немає ні Ракоці, ні його полководців. Всіх полонених в'язали ремнями. У кінці серпня татари просуваються Мараморощиною понад Вишковом угору по Тисі, ведучи бідних полонених та спалюючи по дорозі населені пункти. У одному місті на річці Іза у вузьких проходах, де міг пройти лише один віз з ними повели боротьбу, невелика кількість до 400 чоловік мараморошських героїв. Вони відбили в них по одних відомостях до 9000, по других 7085 полонених (із загальної кількості 8-10 тисяч чоловік). При цьому, щоб не віддавати бранців їх татари вбивали. Мертвих вивозили на 70 -х возах. Крім визволених було відбито чимало здобичі, насамперед коней. Багато з учасників тих подій отримали титул немешів. Це й понині можна знайти в прізвищах Немеш, особливо в Хустському і Тячівському районах.
Тих, кому історія Виноградова від Івана Біланчука припала до душі, інформуємо, що придбати «Виноградів – моє місто» можна в магазині «Екзотика» по вулиці Миру, супермаркетах «Гранд» по вулицях Станційна та Копанська. Також книжку можна замовити онлайн, звернувшись до адміністратора ФБ-пабліка «ВИНОГРАДІВ СЬОГОДНІ - місцеві події, дискусії, ракурси (Валіція)» Віктора Чернікова.
Більше за темою
З історії Севлюша. Гості баронів Перені: Августин Волошин і Міклош Горті (ФОТО)
Севлюшський замок на Чорній горі. Нові факти та версія походження назви «Канків» (ФОТО)
Історичний нарис «Виноградів – моє місто»: коли був заснований Севлюш? (ФОТО)