1. Новини Закарпаття
  2. >
  3. Вся область
  4. > >

У що вірили і чого боялись севлюшчани: про забобони і повір’я наших предків

13.06.2020 14:20 Культура Ексклюзив Голос Карпат

Голос Карпат продовжує знайомити читачів з історико-краєзнавчим нарисом «Виноградів – моє місто», авторства закарпатського краєзнавця Івана Біланчука.

Голос Карпат продовжує знайомити читачів з історико-краєзнавчим нарисом «Виноградів – моє місто», авторства закарпатського краєзнавця Івана Біланчука.

Ця, без перебільшення, унікальна книга захоплює своїм змістом вже з перших сторінок. Річ тут не лише в непублікованих раніше історичних фактах, архівних довідках та світлинах. Головна її цінність у манері подачі змісту автором. Завдяки йому легко розуміється і сприймається надзвичайно цікава історія Виноградова - давнього Севлюша.

Раніше у нас вже були опубліковані розділи «Коли був заснований Севлюш?», «Виноградарство і виноробство у Виноградові», «Оборонне значення Чорної Гори», «Почесні гості палацу Перені у Севлюші», «Севлющани у війнах»«Чехословацькі-радянські відносини наприкінці 1944 року» та «Депортація угорців і німців».

Сьогодні Вашій увазі наступна частина, яка забобон і повір’їв давніх севлюшчан, багато з яких продовжують жити в свідомості сучасних виноградівчан. У книзі її можна знайти на сторінках 192-194.

Багато хто вважає, що у забобонах таїться мудрість предків та чіткі знаки долі. Існує припущення, що забобони виникли з появою перших язичницьких вірувань. Люди усвідомили, що життя не вічне, і шукали спосіб уникнути смерті. Тоді і почала формуватися система заборон на певні дії: це не кажи, те не роби. Такі забобони пройшли не одне століття, і з плином часу набували нових значень. А деякі з них дійшли і до сьогодні. Забобонами послуговувалися у всіх сферах життя: у побуті, на весіллях, на уродинах, до пологів і після.

«Більшість забобонів справді дісталася нам від наших предків. Хоча у християнську епоху їх теж було достатньо. Існувала так звана система релігійного невігластва через містичні прагнення, які не задовільнялися вірою і силою Божою. Тому люди шукали істину у звичайних предметах. Однак якими б шляхами не проникали забобони у нашу свідомість, їх завжди засуджувала церква», - пише Іван Біланчук.

Що нам відомо про забобони предків у нашому місті? Насамперед багато марновірністей пов'язані з побутовими предметами. Усім відома фраза, що через поріг не можна нічого передавати. Виявляється, поріг вважали межовим простором між реальним життям і потойбіччям. Коли щось передавали через нього, то ніби-то порушували межу між цими світами. Таким чином накликали лихо. Або ще один символічний предмет - ніж. Кажуть, що з нього їсти будеш злим. Так казали, бо цей предмет був зброєю, а їжа з гострого предмета начебто могла притягнути до людини нечисту силу і навіть війну. Тобто усім предметам люди надавали символічного значення, думали, що таким чином можна відвернути від себе біду.

Найбільше люди боялися за життя вагітних. Вважали, що така жінка має бути дуже уважною, бо вона під пильним наглядом двох світів. Ще досі кажуть, що вагітна не має торкатися мотузок, або переступати через них. Усе тому, що пуповина нібито обмотає горло дитини і та може задихнутися. Вагітна не могла зірвати яблуко з чужого саду, бо на тій руці, якою торкнеться плоду, у дитини буде родими пляма.

Коли ж дитина народилася, але існувала ймовірність її смерті (наприклад, помирали попередні діти у сім'ї), баба повитуха давала новонародженому два імена - звичайне людське, і інше - зовсім не пов'язане з дитиною. Приміром, зайчик, ластівочка, котик і озвучувала його, щоб смерть не могла знайти цю дитину. Так наші предки вважали, що можуть змінити долю.

Було багато вірувань, пов'язаних із смертю та похоронами. Наприклад, якщо помирала людина похилого віку і в труні виглядала молодою, особливо без зморшок, то вірили, що невдовзі помре молода людина.

Зважаючи на високу смертність у ті часи, ці припущення часто підтверджувалися, що надавало віруванням ще більшої правдоподібності.

Вірили, що про наближення смерті сповіщають деякі ознаки. Першими це відчувають домашні та дикі тварини, а саме, якщо:
- собака починає вити чи рити яму на подвір'ї, або під вікном;
- курка квокче під час заходу сонця чи кукурікає як півень;
- дятел довбе стіну хати чи стукає у вікно;
- кріт риє землю всередині хати, або в одному з кутків.

Звертали увагу і вважали передвісником близької смерті, якщо:
- зі стіни падала і розбивалася ікона;
- лунали незвичні звуки: тріск у стінах, рипіння дверей, що відчиняються самі по собі, тріск горщика, який розколювався в печі.

Вірили, що перед смертю сняться віщі сни. Наприклад, якщо в когось із членів сім'ї випав зуб, якщо при цьому буде кров, то помре хтось з близьких (кровних) родичів, а якщо без крові, то з далеких. Також поганим вважали сон, в якому приходив покійник і забирав із собою когось із живих родичів. Загалом знаками смерті є руйнування чи будівництво у сні.

Повідомлення про смерть передавали усно та за допомогою церковних дзвонів. Дзвонарі передавали інформацію про померлого, його стать, вік. Зараз ми майже поголовно втратили вміння розпізнавати цю інформацію, втім потреба у ній відпала із запровадженням новітніх засобів комунікації.

Варто підкреслити, що тіло людини мили, навіть якщо незадовго до смерті вона була скупана. Готували небіжчика до похорон жінки похилого віку - баби.

Споряджаючи покійника дотримувалися низки вимог: виливали воду з під покійника туди, де люди не ходять, знищували предмети, якими користувалися в підготовчих обрядах, одягали покійника.

У домі мерця організували нічні чатування, зазвичай читали псалтир, спілкувалися, могли вживати поминальну вечерю. Але в більшості випадкв угощали фанками (пончиками) і склянкою вина. Однією з найхарактерніших ообливостей поховальної обрядовості в угорців є ігри в карти біля покійника.

Перед виносом небіжчика із хати існував обряд доторкання труною до порогу. На кладовище труну в ранні часи переносили на плечах, або перевозили саньми чи возом. Пізніше цю функцію поклали на похоронні карети. У радянський період, щоб надати деякої урочистості похоронам без релігійних ритуалів, намагалися замінити її духовою траурною музикою. Цей звичай не прижився.

На кладовищі влаштовували символічне прощання небіжчика з церквою, кидали в могилу землю та гроші, тощо. Ще під час проходження похоронної процесії, вона зупинялася перед церквою, місцем роботи (якщо маршрут проходив біля нього), дзвонили дзвони.

Основним післяпохоронним звичаєм було обов'язкове миття рук після кладовища, перед початком поминок, які влаштовували для вшанування пам'яті покійної людини. Асортимент страв залежав від того, в який період відбувалися поминки - пісний чи ні.

Вірування у загробне життя було всеохоплюючим, але інколи прості люди не уявляли собі життя у потойбічному світі. Наприкінці минулого століття городяни часто відповідали на таке запитання словами: "А бог його знає - ніхто з того світу ще не вертався".

Люди надають містичного значення датам, дням тижня, наприклад, 13 - нещасливе число, а понеділок - важкий день. У наших предків дні тижня справді ділилися на позитивні чоловічі, та негативні жіночі. До перших належали понеділок, вівторок, четвер. До жіночих - середа, п'ятниця, субота, неділя. Це пов'язано з переважанням патріархату у наших пращурів. З числами ситуація та сама: один - чоловіче начало, 2 - жіноче. Звідси, непарні - на добро, парні - до негараздів. А цифра 3 взагалі була числом запліднення.

Дехто каже, що в Біблії теж повно нумерології. Церква припускає думку про можливість відображення числами деяких символів. Наприклад, число 7 може символізувати повноту. Згадаймо сім дарів святого духа, дванадцять апостолів, ритуали відзначення 3-го, 9-го, 40-го днів після смерті.

Тих, кому історія Виноградова від Івана Біланчука припала до душі, інформуємо, що придбати «Виноградів – моє місто» можна в магазині «Екзотика» по вулиці Миру, супермаркетах «Гранд» по вулицях Станційна та Копанська. Також книжку можна замовити онлайн, звернувшись до адміністратора ФБ-пабліка «ВИНОГРАДІВ СЬОГОДНІ - місцеві події, дискусії, ракурси (Валіція)» Віктора Чернікова.

 

загрузка...