1. Новини Закарпаття
  2. >
  3. Вся область
  4. > >

Що таке бути журналістом і чому сьогодні «йовбаки» перемагають професіоналів?

25.08.2020 22:14 Аналітика Ексклюзив Голос Карпат

Про цінність та мету професії журналіста, Голос Карпат питав у відомих закарпатських майстрів пера. Акцент ставили на безконтрольній видачі журналістських посвідчень та наслідках цього явища.

Про цінність та мету професії журналіста, Голос Карпат питав у відомих закарпатських майстрів пера. Акцент ставили на безконтрольній видачі журналістських посвідчень та наслідках цього явища.

Хтось з дитинства мріяв бути журналістом, когось привело в професію бажання завдавати змін, а когось, навпаки, пошук заробітку. Втім, що б не рухало бажанням стати журналістом, незмінними мають лишатися вимоги до якості роботи, об’єктивності викладеного, дотриманні кодексу етики.

Проте, сьогодні журналістиці, особливо регіональній, бракує якісного контенту. В той же час кількість тих, хто називає себе журналістом чи має професійне посвідчення зростає. Експерти їх називають «йовбаками». І, хоча, спільні риси з їх прототипом, учасником мукачівської стрілянини 2015 року Миколою Йовбаком, є далеко не у всіх, але всіх їх об’єднує одна важлива риса – вони не є журналістами.

За словами члена правління Закарпатської обласної організації Національної спілки журналістів України Павла Білецького, до 2015 року на Закарпатті налічувалося близько 2000 осіб з посвідченням спілки журналістів. Після проведення моніторингу залишилося близько 600 журналістів з цим посвідченням.

Згідно офіційних даних Нацполіції області станом на червень 2020 року, 1046 закарпатських журналістів володіють травматичною зброєю. Найбільше озброєних журналістів в Ужгороді – З87 осіб та Мукачеві – 144. В Ужгородському, Тячівському та Хустському районах таких 84, 71 та 69 осіб відповідно. У Виноградівському районі травмати мають 25 журналістів.

Також, показовою стала нещодавна ситуація з безконтрольною видачою журналістських посвідчень на Виноградівщині. Активісти з’ясували, що за останні кілька років кілька десятків чоловік з усієї області отримали посвідчення журналіста неіснуючої газети «Народний контроль Закарпаття».

Але чи так має бути? Або, все-таки, варто пам’ятати про мету професії журналіста? Відповіді на ці питання Голос Карпат шукав спілкуючись з досвідченими експертами і відомими журналістами Закарпаття.

Ми поцікавились у Василя Ільницького, Юрія Бідзілі, Петра Гойса, Павла Білецького та Наталії Логойда-Петерварі про цінність професії журналіста та запитали, чому так багато людей прагне отримати посвідчення журналіста? Також попросили їх пригадати цікаву історію, пов’язану з професійною діяльністю чи їхнім посвідченням журналіста.

Василь Ільницький - український публіцист, заслужений журналіст України

Фото із Фейсбук-сторінки Василя Ільницького

 - Василь Іванович, в чому цінність професії журналіста? Якими мають бути його цінності і мета?

Кожна людина народжується і потім обирає собі мету, професію. Хтось любить науку, хтось любить подорожувати, хтось любить лікувати, а хтось любить повчати. А є категорія людей – журналісти. Вони вбирають в себе інформацію, як губки, а потім діляться нею. Але сама професія журналіста значно більш складна, ніж просто ділитись побаченим і почутим.

Журналістика поділяється, хоча б схематично, на інформативну і аналітичну. Ми більше тяжіємо до інформативної журналістики. Ось деякі мої колеги вже не обтяжують себе якимись аналітичними речами: вони гуглять цікаву для загалу інформацію і діляться нею. Але є і аналітики. Вони розмірковують над побаченим і почутим, аналізуючи процеси, що відбуваються в колективах, регіоні, в суспільстві загалом, чи окремих галузях. Наприклад, у сферах суспільного буття, в освіті, політиці, бізнесі, аграрних питаннях тощо. Журналіст має володіти даром, щоб аналізуючи певні тенденції і факти, знаходити причини їх позитивного чи негативного розвитку. Якщо підсумувати це все, то, надзвичайно важливо, щоб людина, яка йде в цю професію, поважала її, любила і розуміла, що від цієї професії багато чого залежить у суспільних настроях. Тому, що журналіст, серед іншого, хоче чи не хоче, але завжди щось пропагує. Якщо Ви прочитаєте якийсь хороший, позитивний матеріал, ви повірите і налаштуєтесь на цей позитив. Але, якщо цей позитив є чисто замовним і за ним немає нічого справжнього – це вже не добре.

Тому, ще раз наголошую, що журналіст повинен бути відповідальним, так само як і лікар, який лікує. У нас сьогодні досить часто виникає ситуація, коли от, наприклад, молодий лікар хвалиться батькові, мовляв ти сорок років не міг вилікувати одного пацієнта, а я вилікував. А батько відповідає: «Так сину, поки я його лікував, ти і медичний закінчив, я тобі і машину придбав і на роботу влаштував». Десь так і журналіст не повинен вводити в оману.

 - А в чому статус посвідчення журналіста? Чому так багато людей прагнуть його отримати і це можливо контролювати?

Коли я був студентом і мені видали посвідчення журналіста, хоча це не було посвідченням як таким, це був звичайний листочок фірмового бланку на якому була приклеєна моя фотокартка і поставлена печатка - я такий був щасливий! Я мав «ксиву» - це була просто фантастика! Тоді, щоб стати членом спілки журналістів, треба було відпрацювати мінімально 3 роки в ЗМІ (телебаченні, газеті тощо), або 5 років співпрацювати зі ЗМІ. Тобто, так само як і тепер, необов’язково було бути штатним журналістом. Само собою, в ті часи необхідно було працювати, щоб показати що ти чогось вартий і твій професійний рівень відповідає певним критеріям, певним вимогам. Лише тоді можна було розраховувати на такий документ. Але зараз все по-іншому.

Само собою, що для виконання професійних обов’язків службове посвідчення потрібно. Пам’ятаєте, як там визначено у Законі «Про ЗМІ», що журналіст який володіє редакційним посвідченням, має право знаходитись в місцях масових безпорядків, стихійних лих і в місцях інших таких небезпечних подій. Була така ситуація, коли при повенях на Закарпатті я літав на гелікоптері в місця стихійних лих. В принципі, посвідчення нікому і не показував, просто підійшов до пілота і попросив його взяти мене з собою. Але були випадки, наприклад, під час Революції гідності, коли треба пройти через оціплення. Підходиш до старшого, говориш «я журналіст», показуєш посвідчення і лише тоді пускали. При цьому були моменти, коли і з посвідченням не пропускали.

Пам’ятаєте той брутальний випадок з Миколою Йовбаком у 2015 році? Я називаю цю певну категорію людей, журналістів, які володіють цими посвідченнями - «йовбаками». Тому що писати вони вміють хіба що три букви на плоті, оце й усе їхнє досягнення у письменстві. «Йовбаки» - це і професійна, і суспільна деградація.

Також до сьогодні пам’ятаю слова колишнього консула Угорської республіки в місті Ужгород і питання про те, скільки всього професійних журналістів є на Закарпатті? Відповідаю: «Думаю, що можливо чоловік 300 по всій області». А до нас, каже, приходять люди із документами від спілки журналістів за візами. Щоб Ви розуміли, що тоді ще не було Шенгенської візи і члени спілки журналістів, або члени редакційного колективу, мали певні преференції - тому числі посольства видавали їм візи. І цей пан мені каже, в нього таке враження, що на Закарпатті журналіст це одна з масових професій. Навіть водії каміонів із Заріччя - вони теж журналісти. Це нонсенс, коли людина, яка не володіє словом, навіть по зовнішньому вигляду, приносить якийсь документ члена спілки журналістів і просить відкрити йому візу як журналісту.

У журналістиці, як у кожній професії, з часом найкращим посвідченням є твоє ім’я. Ми бачимо товари які продаються у нас із Заходу, і там є, наприклад, на годинниках, що майстер такий то, і особисте клеймо цього майстра відповідає за товар, і нам не треба просити сертифікат якості. Так само тут і журналісти. Ключем успіху є ім’я. Добре чи погане - воно коштує набагато більше, ніж та «ксива», яку ти показуєш.

 - Василь Іванович, чи можете пригадати найгострішу історію, пов’язану з посвідченням журналіста чи професією?

Був кілька років тому випадок на митниці. Мені остаточно набридло дивитися, як прикордонники і митники пропускають без черги. Тоді я затребував щоб до мене підійшов начальник зміни. Мене питають «хто я такий, що потребую начальника зміни?». Кажу: «головний редактор газети, журналіст і маю право на зустріч з ним». Викликали по рації, до мене підійшов начальник зміни і питається мене чого я хотів. Питаю, чому ці люди поруч проходять, їх пропускають, інші стоять в черзі. Я тоді не їхав на виконання своїх службових обов’язків, я їхав у відпустку і не потребував проходити по посвідченню як головний редактор. Я потребував, щоб до нас усіх ставилися як до людей, які є рівними і однаковими, незалежно від того, хто головний редактор чи народний депутат. Оце був той, чи не єдиний випадок, коли я показав своє посвідчення, але відмовився використовувати його аби пройти через кордон. І поки я там був, то пропускали спочатку по черзі, а потім знову вибірково, на жаль.

Щодо професійної діяльності, то тут дуже багато історій. Були й екстремальні. Наприклад, під час Помаранчевої революції, коли в Ужгороді на стадіоні «Авангард» затримали специфічний контингент. Я приїхав туди і там зустрів всіх: від голови ОДА Різака і його заступників, до головного прокурора і начальника міліції. Ми всіх їх знали в обличчя. З одного боку я бачив, як порухом голови було показано, що мене треба відтіснити. Ситуація тоді була дуже гострою, але все обійшлося. А так багато різних моментів за життя бувало, за стільки років роботи. Знаєте, нещодавно прочитав такий вислів, «коли піднімається вода, то риби з’їдають мурашок, а коли вода спадає, то мурашки з’їдають риб». Так воно і в житті є: незалежно яку би ти посаду не займав, займаєш чи будеш займати, то чини так, як хочеш, щоб через 10-15 років люди чинили з тобою.

Юрій Бідзіля - доктор наук із соціальних комунікацій, завідувач, професор кафедри журналістики Ужгородського національного університету

 Фото із Фейсбук-сторінки Юрія Бідзілі

 - Юрій Михайлович, в чому цінність професії журналіста? Якими мають бути його цінності і мета?

Цінність професії журналіста, найперше, полягає в інформуванні суспільства, в його здатності на професійному рівні донести максимально об’єктивну, неупереджену, збалансовану інформацію до якнайширшої аудиторії. З цим тісно й пов’язана різниця між професійним журналістом, якого цьому вчать в університеті упродовж 4-5,5 років та журналістами-аматорами. Безумовно, що журналістика – вільна професія, при бажанні її можуть опанувати й представники, що отримали інший фах. Але, спостерігаючи за тими медійниками, що не здобували фах журналіста в університеті, як на регіональному, так і столичному рівні, можу впевнено сказати, що стати професіоналами вдалося далеко не всім.

На жаль, в українському суспільстві, на відміну від країн ЄС та США, останнім часом культивується думка, що журналістом може бути мало чи не кожен, хто має велике бажання, а ще вміє трохи писати, трохи говорити, не боїться мікрофона й камери. Я проходив стажування в Британії, Швеції, Польщі та інших країнах, але такого непрофесійного підходу до відбору працівників медіагалузі й таких лояльних вимог і подеколи довільного трактування інформації, ніде в Західній Європі та Сполучених Штатах не бачив. Там панує культ підготовки журналіста-професіонала, а не набір слухняних та лояльних до медійного хлібодавця аматорів. За професійну помилку в ефірі, чи в друкованому ЗМІ, європейський чи американський журналіст одразу може поплатитися роботою і майбутньою кар’єрою. А подавати відверту неправду, чи однобоко трактувати інформацію там нікому не прийде в голову, бо є Кодекс честі журналіста.

Сумно констатувати, але такий безвідповідальний підхід призводить до того, що й без у того перенасиченому медіапросторі з’являється багато інформаційного сміття, фейків або перекрученої інформації. Чомусь не всі керівники медіа хочуть усвідомити, що в нинішніх умовах дещо трансформувалася роль журналіста в самій формі репрезентації інформації. Якщо раніше було важливо якнайшвидше, чимскоріш подати «гарячі» новини, бажано першими донести, хоч інколи й «сирувату» інформацію до споживача, то зараз усе більше актуальним стає професійний спосіб подачі матеріалу, його глибина, аналітичність та об’єктивність, залучення експертів до оцінок та тлумачення тонкощів складної інформації. Сьогодні читач губиться у безмірному потоці інформації, тому дуже важливо розставляти інформаційні пріоритети й, одночасно, намагатися досягати максимальної об’єктивності та неупередженості.

 - У чому статус посвідчення журналіста і чому так багато людей прагнуть його отримати? Як це можливо контролювати?

Посвідчення журналіста дає його власнику величезні можливості. Найперше, для людини, яка має посвідчення журналіста відкрито багато дверей, в які не можуть потрапити інші громадяни. По-друге, цей документ дає змогу безперешкодно отримувати будь-яку інформацію, окрім тієї, яку заборонено оприлюднювати законодавством України.

Якби українські посвідчення не були знівельовані тим, що почали видаватися й продаватися мало чи не всім бажаючим, то вони б могли бути аналогом європейської прес-карти журналіста, яку видає Європейська медійна спілка. Однак, ця структура чітко та ретельно перевіряє всю інформацію про претендента на цю картку. Європейський журналіст повинен продемонструвати, що він сповідує загальноприйняті принципи професіоналізму в галузі журналістики, знання та розуміння міжнародного законодавства, зокрема й того, що стосується діяльності медіа. І лише, пройшовши прискіпливу атестацію, претендент отримує прес-карту, яка дозволяє йому виконувати свої професійні обов’язки в своїй країні та поза її межами. Однак цей документ видається не пожиттєво, а діє, як правило, 2 роки.

В Україні прагнуть отримати посвідчення журналіста багато людей, які не мають жодного стосунку до роботи в медіа. Головна причина – можливість за допомогою посвідчення журналіста отримати травматичну зброю. За офіційними відомостями в нашій державі нараховується близько 200 тисяч осіб, що мають травматичну зброю, переважно це правоохоронці, судді, депутати, держслужбовці та журналісти. Найлегший шлях отримати такий вид зброї – купити посвідчення журналіста. Тому в інтернет-просторі «гуляє» чимало пропозицій купити посвідчення журналіста. За моїм власним моніторингом, такий липовий документ продають через мережу Інтернет, як правило, фейкові ЗМІ за суму від 550 до 1800 гривень. Контроль за цими махінаціями правоохоронними організаціями практично не здійснюється, а офіційні творчі спілки журналістів, як-то Національна спілка журналістів, Комісія з журналістської етики, Незалежна медіа профспілка України ніяким чином не можуть вплинути на таке шахрайство.

Коли я увійшов до складу Правління закарпатського осередку НСЖУ, то був здивований, яку величезну кількість посвідчень Національної спілки журналістів мають наші краяни, які за своє життя не написали в медіа жодного рядка, серед них і успішні бізнесмени, і чиновники різного рівня, і навіть колишні мери. Для того, щоб був контроль за процесом видачі посвідчень журналіста, потрібно спочатку виробити чіткий механізм, хто і на яких умовах має право отримати цей документ. Для контролю взаємоконтролю цього процесу до ходу отримання такого посвідчення повинні бути залучені представники різних творчих спілок журналістів, яким би можна було надати повноваження вивчати творчий доробок претендента та можливість накладати вето на видачі посвідчення, або змоги анулювати його за порушення професійної журналістської етики.

 - Юрій Михайлович, згадайте найгострішу історію, пов’язану з посвідченням журналіста чи Вашою професією?

Гострих історій з посвідченням журналіста є чимало. Працюючи членом Комісії журналістської етики України, розглядаючи скарги про порушення професійної етики так званими журналістами, ми з колегами нерідко виявляли людей з липовими посвідченнями журналіста. Однак, чи не найбільше мені запам’ятався випадок, який мені розповіла достатньо успішна журналістка, випускниця нашого ужгородського відділення журналістики. В поле зору медіа потрапила одна фірма через якийсь скандал, журналістка разом зі знімальною групою намагалася потрапити на об’єкт, щоб отримати коментар і відзняти матеріал для ефіру. Однак на територію фірми їх не запускали, коментарі давати відмовлялися і, що вже стало звично для українського медіакомунікаційного простору, ображали і погрожували. Як останній аргумент, журналістка сказала, що представники фірми перешкоджають професійній її діяльності, а за це може бути відповідальність і показала посвідчення журналіста. У відповідь на це представник фірми вийняв з кишені посвідчення члена НСЖУ й відповів, що він теж таку «корочку» має.

Такий стан речей у журналістиці, яку патетично називають «четвертою владою» не повинен бути, бо насправді від діяльності медійників, але справжніх, професійних і чесних багато в чому залежить, яким буде наше суспільство – чесним і демократичним, чи безвідповідальним, цинічним і корумпованим. І на останок, – переконаний, що справжнім журналістом людина може стати тоді, коли настійливо і комплексно, крок за кроком буде опановувати медійний фах, пройде усі курси професійної підготовки з теорії та практики журналістики, упродовж усієї кар’єри прагнутиме до подальшого самовдосконалення.

Павло Білецький – журналіст-правозахисник, член правління Закарпатської обласної організації Національної спілки журналістів України

Фото із Фейсбук-сторінки Павла Білецького

 - Пане Павло, в чому цінність професії журналіста? Якими мають бути його цінності і мета?

Цінність професії взагалі в тому, що ми маємо з Вами можливість бути посередниками в донесенні інформації. Це найперше призначення ще з часу створення професії журналіста. Тобто ми інформуємо, наприклад, про те, що збирається робити влада чи що вона робить, аналізуємо ці дії, доносимо це до людей, щоб вони могли зробити висновки. Інша справа, що є різні етапи, різні рівні цього донесення. Є європейські стандарти, коли інформація подається без будь-яких своїх висновків. У нас прийнято, ще з радянських часів, давати оцінку. Як правило, ця оцінка є суб’єктивна. Тому, якщо ми хочемо об’єктивності, то спершу маємо донести інформацію до читачів, глядачів, чи радіослухачів, а там нехай вони самі оцінку.

Професійна журналістика передбачає дотримання певних норм. У 2002 році був підписаний Кодекс етики українського журналіста. Я був одним із підписантів цього Кодексу. Ми тоді прийняли негласні правила поведінки для журналістів. Тобто, хто публічного зголосився дотримуватись Кодекс, той, фактично, перебуває у деяких рамках. Це, фактично, моральні правила. Найголовніший аспект – увага до читача, до людини, про яку пишеш, до її честі та гідності. В першу чергу, потрібно думати про всі ці речі, а не про сенсацію і так далі. Ну і плюс - це об’єктивність подачі матеріалу. Мінімум, дві точки зору, які ми, обов’язково маємо подати. Якщо цього немає, то матеріал або замовний, або не професійний, або недопрацьований.

В той же час не обов’язково підписувати Кодекс, щоб його дотримуватись. Це, так би мовити, негласні правила для журналістів. Максимальним покаранням за недотримання цього Кодексу - може бути лише публічний осуд. Журналіст є публічною людиною і має відповідати за свої слова. Тобто, скажімо, якщо він зробив щось не правильно, то це публічний осуд на всеукраїнському або регіональному рівні. Дивлячись, де журналіст оприлюднив недостовірний матеріал. Що стосується спілки журналістів, нашої обласної організації, яка включає в свій секретаріат п’ять чоловік керівного складу, то ми, нажаль, не можемо повністю контролювати всіх закарпатських журналістів. По-перше, не всі є членами спілки. По-друге, коли прийшло нове керівництво спілки журналістів в нашій області, то було видано близько 2 тисяч посвідчень (з середини 90-их років до 2015 року). Багато з цих людей протягом двох і більше років не платили членські внески і ми, навіть, не знаємо, чи вони є ще журналістами, чи ні. Коли прийшли ми, то провели моніторинг. Зараз журналістів з посвідченнями спілки лишилося менше, близько 600.

Тих, хто є членом спілки, проконтролювати можна, але лише раз у два роки. Протягом цього часу, щоб не бути виключеними, вони мають до нас прийти, щоб ми їх побачили. Зараз нами прийнято рішення, щоб приймати у спілку журналістів лише на умовах, якщо людину рекомендують мінімум двоє членів правління і якщо людина показує свої роботи. Журналіст приходить, пише заяву і розповідає, для чого йому це потрібно. Рішення про прийняття приймаємо на голосуванні.

 - Можете сказати, в чому статус посвідчення журналіста? Чому так багато людей прагнуть його отримати і як можливо це контролювати?

Воно може давати статус журналіста, але є люди, які не є журналістами по суті. Тобто, вони зробили собі посвідчення і розказують, що є журналістами. Я переконаний, що справжні журналісти не хизуються посвідченням, мовляв «я журналіст!». А, навпаки, ним користуються люди, які не є журналістами, але хочуть підняти свій статус. Воно потрібне для того, щоб отримати зброю, або, раніше, для виготовлення візи.

В моєму житті, наприклад, було багато таких зустрічей «я теж журналіст, і що?». Потім показують якесь посвідчення, якогось журналу, який не виходить уже 10 років або газети, яка вийшла лише один раз і все. Тут зразу стає зрозуміло, що ці посвідчення були зроблені для бізнесу, або для інших власник цілей. Це вбиває дуже сильно імідж журналістів та імідж журналістських організацій. Зараз взагалі поганий імідж та відношення і до самої спілки журналістів. Все через те, як я вже згадав, що через спілку було видано дуже багато посвідчень. Не думайте, що така ситуація була лише в Закарпатті. Таке було в кожній області.

Також, як теж вже казав, проконтролювати видачу посвідчень неможливо. Єдине, що можливо, це спробувати зв’язатись з цими людьми, якщо вони, раптом, щось накоїли. Спілка може позбавити їх посвідчення, якщо вони повелись непрофесійно або зловживали своїм становищем, чи порушили стандарти журналістики тощо. Все залежить від конкретного випадку. Такі рішення приймаються колективно. Зрештою, по відношенню до таких журналістів є право позиватись до суду через поняття «захисту честі, гідності та ділової репутації».

 - Пане Павло, згадайте найгострішу історію, пов’язану з посвідченням журналіста чи професійною діяльністю?

У моїй професійній діяльності з посвідченням ніяких випадків не було. Але Ви пам’ятаєте, що у 2015 році був випадок з Йовбаком. Чоловік з рушницею, котрий був на стороні одного з таборів під час стрілянини в Мукачеві у 2015 році, володів посвідченням спілки журналістів. До нього підійшли журналісти і спитали, чому він із зброєю, а він каже: «Та я журналіст!». Після того посвідчень стали менше видавати.

У моїй професійній діяльності було, коли мені погрожували вивезти мене в багажнику. Я працював головним редактором у газеті «Правозахист», яка виходила у шеф-редактора «на кухні» і я, загалом, не бачив, що він там пише. Сталося так, що видали щось без мого відома, образили певних людей. Ці люди прийшли до мене додому і пригрозили вивезти мене в багажнику, якщо я не вибачуся. Я не вибачився, бо нічого не писав. У підсумку з’ясувалося, що це організував наш шеф-редактор. Він потім відповідав за свої дії. Отака була історія. Це було в Лопухові (Тячівський район) у 2004 чи 2005 році. Там була дуже напружена ситуація по лісу. Також на початку моєї кар’єри, коли я робив розслідування, була робота під прикриттям. Я влаштовувався вантажником на складі, щоб прослідкувати як обманюють споживачів, продаючи їм протерміновані продукти. Ці продукти зі складу, на якому я «працював», розвозили по супермаркетам Ужгорода. Писав, так би мовити, про соціальне дно. Різне було.

Петро Гойс – закарпатський журналіст, головний редактор газети «РІО»

Фото із Фейсбук-сторінки Петра Гойса

 - Петро Барнабашович, в чому цінність професії журналіста? Якими мають бути його цінності і мета?

Дуже часто питаю у молоді, у студентів: «Для чого Ви пішли у журналістику?». Колись була така «совкова» традиція, що це четверта влада, яка має впливати на щось. Просто впливати. Тоді всі журналісти вважалися фахівцями, спеціалістами в чомусь. Зараз ми інформаційно живемо у часі, коли думка журналіста взагалі не має хвилювати споживача інформації. Журналіст повинен тільки констатувати і подавати інформацію, адекватні джерела, які допоможуть розкрити цю інформацію. Тому, наразі, я вважаю, що журналісти це ті, які висвітлюють події без власних коментарів, або лише з компетентними коментарями. Чисто новинна журналістика.

У нас, нажаль, вже майже зникли деякі жанри. Ніхто вже не вміє робити хороші інтерв’ю. Уже немає таких жанрів, як були при «совку», наприклад фейлетони. І у нас, якщо взяти Закарпатську область, вже, фактично, немає журналістських розслідувань. Одне, два, три, можливо, за рік з’являються і все. Вся журналістика перейшла в новинну журналістику. Добре, нехай вона буде новинна, але без власних коментарів.

 - Скажіть, на Вашу думку, в чому статус посвідчення журналіста і чому так багато людей прагнуть його отримати? Чи можливо це контролювати?

Журналістське посвідчення взагалі нічого не означає. Тобто, це папірець, на який ніхто не звертає уваги. Журналістські посвідчення видавалися у нас тисячами. Наприклад, перед виборами, щоб було більше спостерігачів, тому що журналісти мають право бути на виборчих дільницях. Тобто, редакції їх штампували сотнями і роздавали цим людям. Посвідчення видають, наприклад, як тимчасовим кореспондентам, для того, бо люди могли отримати травматичну зброю. Журналістам це передбачено. Такі посвідчення різними виданнями теж видавались сотнями. Але, по суті, посвідчення, само по собі - це просто листочок.

Наразі в Україні є така тенденція. Голова спілки журналістів України Сергій Томіленко анонсував, що буде посвідчення журналіста єдиного зразка для всієї України. Тобто, хочуть зробити реєстр справжніх журналістів, тих, які дійсно працюють у виданнях, є штатними журналістами. Коли всі журналісти матимуть однакове посвідчення, тоді буде легше. Не буде, якихось «лівих» журналістів, яких зараз більше ніж справжніх. Тому що зараз будь-хто, хто створив якийсь сайт і десь його зареєстрував, зразу робить собі посвідчення цього «видання». Але що це означає? Це зовсім не означає, що це справжній журналіст, який тепер може всюди ходити і видобувати інформацію, робити матеріали або виконувати якісь інші функції. Я сподіваюсь, що Україна прийде до цього і коли вже буде єдиний реєстр журналістів, будуть посвідчення єдиного зразка, тоді дуже багато відсіється усього того непрофесіоналізму, який зараз пристав до журналістики.

 - Петро Барнабашович, згадайте найгострішу історію, пов’язану з посвідченням журналіста чи Вашою професією?

Я не пам’ятаю, щоб було саме з посвідченнями. В принципі, журналістом я став уже в пострадянську епоху, коли посвідчення вже не мали ніякого впливу. Тому мені дивно деколи читати, що хтось там хизується цими посвідченнями, заходить у якісь заклади і тероризує там когось, або блокує якісь дії. Я сам користуюся міжнародним посвідченням спортивного журналіста, входжу до міжнародної спілки спортивних журналістів, відвідую різні міжнародні змагання по всій Європі. Одного разу, коли я їхав на етап чемпіонату світу з біатлону в Німеччину, то забув взяти з собою посвідчення журналіста. Як результат – не потрапив на змагання. Проїхав 1200 км в один бік, і потім просто повернувся. Отакий був курйоз.

В професії у мене був випадок, що сидів у тюрмі. Це був 1996 рік. Часи Кучми і Медведчука, які тоді «зайшли» в Закарпатську область і жорстко прибирали усіх конкурентів, щоб потрапити у Верховну Раду. Допомагав їм тодішній губернатор Устич. Ми, наше видання газети «РІО», мали необережність бути єдиною опозицією до СДПУо в Закарпатті на той час. І, відповідно, наше видання довели до закриття через невелику статтю про голову ОДА. Але ми, на той час, вже зареєстрували інше видання з подібною назвою. Це їх усіх шокувало, бо обласна влада була впевнена, що цієї суботи, наприклад, вже точно не вийде газета «РІО» і не буде їх більше турбувати. Але, насправді, вийшла та сама газета, тільки з трохи іншим логотипом. Ми продовжили боротьбу. Звичайно, це не сподобалось і на мене відкрили кримінальну справу по тодішній 125 статті через наклеп. Я потрапив у СІЗО. Проте сталося так, що тоді головою Парламенту був соціаліст Мороз. Піднявся шум, піднялось ОБСЄ, що у нас журналіста кидають за грати. Під час засідання Верховної Ради був виступ деяких депутатів, після чого зателефонували прокурору області Кудрявцеву і мене звільнили. Від ОБСЄ мені дали хорошого адвоката, справу закрили. А потім, за дуже короткий час, 125 статтю КК України відмінили.

Наталія Логойда-Петерварі – закарпатська журналістка, головна редакторка «Закарпатскої правди»

Фото з сайту Медіа-центру УжНУ: https://mediacenter.uzhnu.edu.ua/news/chotiri_pokolinnja_a_zakarpatska_pravda_odna/2015-05-03-13350

 - Пані Наталія, в чому цінність професії журналіста і якими мають бути його цінності та мета?

Цінність, мета роботи журналіста – завжди доносити неупереджену інформацію до читача/слухача/глядача. Жодних перекручень, домислів, вигадок – тільки правдиве слово, і вже той, хто отримує цю інформацію, повинен робити свої висновки. У цьому власне і складність роботи журналіста, адже доволі часто буває складно відокремити факт від власних оціночних суджень, від коментарів. Чи всі можуть це зробити? Журналісти з досвідом знають, що для того, аби донести СВОЮ думку до споживача інформації, можна «погратися» словами, побудовою речення, акцентами – і нібито просте інформативне речення перетворюється в чітко сформовану ідею. Тому в даному випадку, в такій ситуації етичний бік професії – дуже важлива річ, про яку не слід забувати.

Інше питання – чи всі хочуть відокремлювати власну точку зору від факту? На жаль, реалії життя такі, що журналісти нерідко вимушені просто і банально заробляти собі на життя, а тому – писати замовні матеріали, давати оціночні судження тощо. У час існування електронних ЗМІ саме така журналістика є найбільш затребуваною. І тут на перший план виходять цінності самого журналіста – етичні, моральні, професійні. Все залежить від окремої людини, від її бачення світу, виховання, внутрішніх переконань.

 - Скажіть, в чому статус посвідчення журналіста? Чому так багато людей прагнуть його отримати і як можливо це контролювати?

Посвідчення журналіста потрібне журналістові – тільки журналістові, і крапка. Однозначно, що іншим їх видавати не слід, засуджую такі речі. На жаль, нині дуже багато людей які не мають, а радше й не хочуть мати елементарного уявлення про журналістику, про принципи цієї роботи, її етичний бік – прагнуть тримати посвідчення журналіста і, прикриваючись ним, оприлюднювати різну інформацію. Так склалося, що журналістові в суспільстві ще певною мірою довіряють і часто сприймають навіть вигадану чи завідомо перекручену інформацію як правдиву, бо нібито вона подана професіоналом. Як із цим боротися? Тільки журналістською солідарністю, шляхом засудження (гучного!) дій непрофесіоналів, викриття фальшивих імен, аби громадськість знала, кому не можна довіряти. Але чи працюватиме це – складне питання, бо контролювати видачу посвідчень, як на мене, нереально, у нинішній час за допомогою сучасних технологій можна виготовити будь-яку «корочку»…

 - Пані Наталія, згадайте найгострішу історію, пов’язану з посвідченням журналіста чи Вашою професійною діяльністю?

Історій було багато – і гострих і цікавих, і веселих. Найприємніше в професії – знайомство з цікавими людьми, спілкування. Завжди «мандраж» особисто в мене – на старті нових проєктів: буває трішки страшно, але незмінно цікаво братися за щось нове, за те, чого не робила досі. Бувають розчарування, бувають хороші результати – усе це вважаю досвідом.

З гострого… Цікавих випадків було достатньо, розслідувала спалах черевного тифу на Перечинщині, ситуацію навколо залишків ракетного палива на Закарпатті (спадок Радянського Союзу). Якось довелося на третій день після пологів робити пряме включення по радіо, розповідати про ситуацію з припиненням водопостачання в місті (здається, була аварія на водогоні). З посвідченням гострих випадків не було, насправді рідко його використовую, тільки коли вимагають пред’явити.

Нагадаємо, у Виноградові лікар, якого поліція підозрює у самоправстві, «перекваліфікувався» на журналіста.

 

Цей матеріал також доступний на таких мовах:Російська
загрузка...