1. Новини Закарпаття
  2. >

“Художник Русинів та русиньского народа”: інтерв’ю з Володимиром Микитою

08.02.2022 20:10 Культура

Член спілки художників України, Народний художник України і це не всі заслуги Володимира Микити.

Член спілки художників України, Народний художник України і це не всі заслуги Володимира Микити.

Далі подаємо текст видання "Лем.fm" русинською мовою:

Володимір Микита є членом Союзу малярів Україны, Народным художником Україны, академіком Академії уменя Україны і єдным із представителів підкарпатьской малярьской школы.

Минулый рік став першым лавреатом Націоналной премії за русиньске уменя імени Івана Манайла Pro Artе Ruthenorum.

Володимір Микита согласный быв одповісти отворено нелем на професійны вопросы. Жывотны цінности і творчі орьєнтації, духовны прінціпы і моралны засады, і ряд далшых особных тем в жывоті умелця, о котрых нам ся подарило побісідовати. Окрім того ся обернеме і на тему русинства на Підкарпатю, кедьже Володимір Микита ся гордо голосить ку Русинам.

Як резултат выникнув дакількогодиновый розговор, котрый вмістити до єдной публікації не є можным. Зато з мінімалныма скорочінями і коректурами бісідованого выйдуть три части: Духовный Микита, Творчій Микита і Микита родинный.

Публікуєме першу часть інтервю з нагоды 91-ых народенин великого коріфея. Інтервю ся записало нажыво в творчій майстерні умелця в Ужгороді через літо 2021-го року.

Віроісповіданя і націоналность не міню

Володимір Микита: Рокы ся сказують. Інтервю вже даю дуже зрідка. Все приходять робити зо мнов передачі, та я їх ганяю. Вже тілько того натворено! А я, жаль, вернути ся до свої памяти як даколи не можу. Но днесь як выйде, так выйде. 

Редактор: Досправды, і на нашім порталі лем.фм є опубліковано дакілько переглядів вашой творчой пути. Лем никому з нашого колектіву не пришла шанса вас особно спознати. І, ту у вашім кабінеті виджу, же є повно різного печатаного матеріалу о вас.

Володимір Микита: Се іщі оно попрятано! Ладічкы з ґазетами андека за дверьми тоже стоять. Я вже їх і палив, бо куда класти? Но се такы річі… писали і пишуть.

При Совітьскім союзі в 15-ох республіках про мене писали. Гонорарі діставав єм, і міг на них жыти. А теперь при Україні ниякых гонорарів, нияких оплат, нияких закупок. На Україні грошей на културу не існує. Не фінанцують ся ниякы стороны. Ото прозорны річі проходять, што представити собі тяжко. Проєкты суть, а грошы на них не є.

Така держава, ганьба говорити… Я так розчарував ся в ній. То невіроятно! Вшыткы званя, нагороды маю. А што з того? Єдинственна моя радость, то мій музей. Залишаю свою память. Люди мають радость видіти мої твори тут в Ужгороді і в Мукачові. Дзвонять, споминають, многы пак приходять. Ото є радость!

Редактор: А кедь порівняти стан културы із совітьскыма часами? Коли обмеджовали што і як можеш робити?

Володимір Микита: Та што?! То дурниця! Музеї купували, міністерства културы купували, фонды купували, спілкы художників купували. Вшыткы мали грошы. Поздовж і напоперек были закупкы. Теперь нихто грошей не має, даже націоналный музей… От така є Україна…

Редактор: У вашій професіоналній діятельности, а і через цілу вашу карьєру, вказує ся ясна русиньска лінія. На чім ся тото базує?

Володимір Микита: Я ся так вродив. Як віроісповіданя, так і націоналность не міняю. Я ся так вродив, і так вмерати хочу. Мої діды і правдіды – вшыткы были Русины. То уявити собі не мож, жебы я поміняв істины, то не в мому дусі. І лишаю свій слід як художник Русинів, русиньского народа, нашого народа.

Родина Микитовых у 1938-ім році.

У вшыткых жывотных напрямках держу свою лінію. У вшыткых своїх ділах єм строгый. Такый штіл жывота маю. То із дітинства в мені заложено. То є в моїх корінях. Правду кажучі, у дуже богобойній родині єм выріс. Шестеро дітей нас было. Гармонія сімейна была необокновенна. До днешнього дня дякуючі тым основам не вжыв жадного паскудного слова. А іщі я дуже прінціповый.

Редактор: Быти строгым до себе означує выховльовати свого внутрішього духа?

Володимір Микита: Правда. Коли ставлю якісь задачі перед собов, то стараю ся сформовати сістему довкола так, абы достигнути поставленых цілів. А вшытко другоє буде підпорядковувати ся до того мого напрямку. По суті і до днешнього дня так то робить, хоць маю проблемы із здоровлям, а головной з очіма, і фізічна дінаміка не та. На Говерлу вже не вылізу як колись з Ющенком (презідент Україны у рр. 2005 – 2010, позн. ред.).

Якоси формую свій жывот і творчість, абы у своїх роках мати выкон. Якшо не можу выїзджати на пленер далеко, то мушу у майстерні творити новы річі: імпровізувати, абстраговати. І бівше того, конкретных річей вже не можу малювати. Так невымушено зачленив єм ся у сферу сучасного модерного умелецького напрямку.

Якраз на 90-річа была презентована моя выставка у музейови імени Йосифа Бокшая. Єдна сала то были класічны роботы з фонда Бокшая, а три великых были переповнены образами останніх років.

Нихто з моїх попередників в такых роках не малював. Но я стараю ся. Каждый день малюю, без діла не сиджу. В незалежности од віку не треба себе заставляти бівше одпочівати і оберігати ся. Коли я малюю, то чуствую радость з жывота і не падаю духом. Прожываю процес молодого періода.

Я найщастливішый зо вшыткых

Редактор: Кажете щастливый, а в чім заключене ваше щастя?

Володимір Микита: Можу сміло повісти, што я щастливішый од всіх. Творю в повну силу. Маю діти, внуків, правнуків і є меджі нима гармонія. А іщі кебы мі Богонько дав можность ся дочекати праправнуків. Ото є радость!

І вы знаєте, майвелику радость чую, бо знаю, што з Богоньком я близкый. Він мене любить. Вшытко, што го прошу протягом цілого свого жывота, він мені дає, помагає і оберігає мене. Приміром, уявіть собі, майже чотыри рокы при Сталінови прослужыти у войску і зброю у руках не мати. Пензлик і сцена.

В такому розрізі кедь думати, та хто може быти од мене щастливішый? Тот, хто міліарды має? А яка радость в тых міліардах порозуміти не можу. Зовсім. Мати міліарды і дома не спати спокійно. І николи ся выспати не зможе, без охранників выїхати ниґда не зможе. А я так файненько сплю собі дома, без ниякых тривог. Іщі й усні малюю. Кажду ніч. І на днесь тоже малював єм. Рахуйте щастливішой людины од мене не існує.

Потім іщі єдно, знаєте теорію відносности Енштейна? Ньов треба ся рядити в жывоті. Уже у молодости мене так возносили, особенно у Москві. І кебы я не ужывав сю формулу Енштейна, зазнав бы-м ся і може днесь мы бы ся не стрітили.

Ани на короткый період не зазнав єм ся, а похвал море было і є. Пишуть і доднесь. У вшыткых самознаменитых книгах, де споминають великих, я є. Так у році 1971 у Москві выйшла книжка История искусства народов СССР про класіків з 15-ох республік. Класіків! Я там маймолодшый быв. Та ці міг єм собі втогды уявити, што я попаду у такоє выданя? Ніт! З каждой республікы лем по пару чоловік. Як указав єм книжку Манайлови (Іван Манайло, вызначный русиньскый малярь рр. 1942 – 2010, позн. ред.), же мы сьме там, та він повів, што завтра уже мож умерати.

Так цінно то было і мож было ся зазнати. Треба себе порівнювати з ґеніями, і зразу гордыню проявити буде неможливо, бо што лем у світі вже не створило ся. Іся теорія відносности актуална не лем до умелецького напрявленя, але в прінціпі до хоцьякого жывотного аспекта. Вшытко відносно. Тобі добре, а відносно кого? Тобі зле, а відносно кого? Відносно кого ты ліпшый авадь гіршый? Се дуже важливо.

Редактор: То можеме твердити, же ваш жывот стоїть на трьох стовпах: реліґія, дісціпліна і теорія односности. То основне, што вас веде жывотом?

Володимір Микита: Штімує. Я мушу основателно позерати на своїх колеґ. Мені ся видить, што мої молоды колеґове ліпшы як я, тому што я не так малюю. Мені все ся видить, што вшыткы ліпшы окрім мене. Ниґда єм не мав на выставках такого чувства, што я єден з красшых.

Редактор: І то чувство, што другы ліпшы примушать ся кывати, робити над собов каждый день?

Володимір Мкита: Оно заставляє, бо хоче ся достигнути і тоты напрямкы так само. Кедь не достигнути, то хоцьбы спробувати ся посунути горі. Я все у процесі ся нахожу. Не є такых конечных моментів, абы я штось зробив і на сьому доста, завершеня, красше не мож. Треба робити! Залишати за собою слід. Не в пусту жыти. Добрый слід! Важно, абы тот слід быв достойный!

Редактор: А што значіть достойный слід подля вас? 

Володимір Микита: У творчому ділі, абы приносив і корист і резултат. Кедь десяткы тісяч людей посмотрять мої выставкы і дістануть задоволеня, се вже рахує ся. Приємно на душі, коли чую позітівны одозвы о своїх роботах. Радую ся, што добро уже приніс. То чувство много стоїть.

Гармонія вдяка реліґії

Редактор: І попри тім підчеркуєте важность гармонії, котра, кажете, у родині была. Та тяжко представити гармонію, коли повна хыжа дітей.

Володимір Микита: Та бо реліґія была. Дуже реліґійны родічі были. Ниґда на повышеных голосах меджі собов не говорили. Не екзістовало такого.

Правда, ниже середняків мы жыли, хоць село дуже богате было. Нянька были забрали в плін після Першой світовой войны, пізно ся вернув, і не міг ся збогатити. Припало маленько землі, тяжко было будувати ся, выходити на высшу уровень. Доста в напруженому станови находили сьме ся. Нич лишнього. Такоє як грачкы даже в голову не приходить, самы сьме собі робили. Вшытко самы. Каждый своїм ділом ся занимав. Нич в пусту ся не тратило.

В молодости од роботы кровляны рукы мав єм, мозолі ся пучіли. Іщі плус на заробіткы ходив єм, абы выстачало. І од нянька нич не брав. Як до умелецького учілища ходив, та я од них не же копійку не взяв, а іщі їсти не привозив собі до Ужгорода.

Редактор: А як ся реліґійность родічів оддзеркальовала на вас малых дітях?

Володимір Микита: Молитва. Зрана і звечора. Мы з дітинства не мали понятя, што то мож ся не помолити. До церькви вшыткы ходили. Свята і строгый піст. Хоць піст у нас быв і без того. Даколи иппен на неділю штось мястноє і было. Свята неділя, Великдень, Рождество было май так. Айбо мы заспокоєны были і з тым простым їдлом.

І теперь в основному пользую ся тыма рецептами домашньой стравы дітинства. Сам люблю варити собі їсти, а май люблю заправляны стравы всякого вида. Варю непогано, стале удосконалюю свої навыкы. Од мяса задоволеня не маю. Люблю сыр козячій, овечій. Такый перекусон тут у себе у майстерні усе маю. А квашену капусту як люблю, здоровішого нич на світі не є. Лем домашні продукты. Фрукты і овочі їм тоты, што тут в саду выращуєме. Рідко дашто купую.

Редактор: Значіть, ваше дітинтво было голодне? Худоба, кедь ся і тримала, але не їла ся?

Володимір Микита: Ніт, абсолутно ніт. Но страва была проста. Худоба продавала ся. Даже молоко сьме економили, бо дві коровы на телята ся держали і были робочов силов, а выроблена худобина лем два літра молока давала. Та іщі як токан замішку їли сьме, та позерали, абы выстачіло. Ратоту із єдного двох яєць вшыткы сьме їли і наїдали ся.

Мої гості обїдають ся як їх гощу своїма кулінарьныма заготовками. Пасулю з капустов заправляну нихто таку добру як я не робить. Шепа і Контратовіч (вызначны културны діятелі Підкарпатя, позн. ред.) як жыли, все приходили, коли я великый горниць варив, абы ся наїсти мойой пасулі заправляної.

Редактор: Тяжка робота на селі, поле і ґаздівство? 

Володимір Мкита: Майже цілоє своє дітинство я провів у польови: водити коровы, орати, бороновати. Як маленько підріс, вже были руськы, а іщі колгоса не было,  треба было косити. Нянько вже хворів, а мы сьме лем двоє за чоловіків были дома на обыстьови. Команіцю і люцерну іщі ішов зо мнов косити, а пшеніцю жати вже не міг. Пятнадцятьрічнй я быв опеченішый бівше гі дакый африканець.

Нанимати люди збоку не мож было, бо землю бы забрали. Приходило ся так тяжко робити. Мусив єм вшытко сам жати, нянько наострить мені косу, так зачне надо мнов плакати. Скоренько робив снопы, жебы в обід хоць маленько в тіни заснув єм. Плакав, так мене шкодовав. Іщі й того мало было. Почас вакацій нанимав єм ся з молотыков по селах, абы заробити даку копійку. Все быв єм в роботі.

Образ мамы, то святый образ

Редактор: Ту в музею у вас є шпеціална комната присвячена родному обыстю, де можеме видіти і портрет вашой мамкы. Што такого цінного она вам дала за свій жывот або пізніше?

Володимір Мкита: То про мене святый образ. Мамка. Жывотый процес. По суті, і она і нянько се штіл жывота. Іншоє нич не хочу казати…

То было наповнено необокновенною жывотною добротою. Необокновенною! Гармонією. Порядком. Вшытко было сформовано натілько орґанічно. Такых роботящіх як мамка не было! Цілоє село знало, што майроботяща жінка, се Микитаня. Так удала ся за ньов моя сестра, точно така роботяща, і моя ся дочка Оніка.

Уявити собі, што десь спочівати не могло быти. Хыбаль што після церькви мамка была звыкла перед хатов посидіти півгодины з сусідков. В неділю ся тяжкоє не чінило, але порядок быв. Скотину треба упорядкувати, домашньоє поробити. Молили ся, біблію брали.

Редактор: А можете повісти, же выростали сьте у любви? Ці была любов меджі вами вшыткыма? Вы то чувствовали? 

Володимір Микита: Од родічів ай, любов была. Я майменшый быв і любимый. Тямлю ся од грудного кормліня. Помню, як мене у верині на поле носили і колисали там, а я веріщав, бо сонце страшно пікло. Першы крокы, і як ходити єм почав десь коло восьмого місяця, сестры ручкы подавали.

Редактор: До якого віку ся дожыли мамка і нянько?

Володимір Микита: Мамка вмерла як мала 91, а нянько майскорше. Він дуже захворів як я быв на третім році службы. Робив у колгоспі у маштальни з коньми, і спав там. Паскудный воздух загнойив му легені. Дуже зле было. Ногы сині, вже одмерали.

Ракошиньскый доктор казав мамі кликати сына, бо давав му максімално тыждень півдра. А нянько, як се вчув, закликав того доктора ід собі і повів: „Андрію, я чув! Не добре робите, што наговорюєте выкликати сына. Вы знаєте як то далеко? А йому іщі рік ся лишало. Не треба! Я го дочекаю!“ І дочекав…

От што такоє сила духа! Реліґія! Дуже богобойный быв. Я го предсмертно намалював. Він іщі пару місяців прожыв. Но я встиг його портрет композіційный зробити. І першый раз в жывоті дістав єм од нього похвалу. Каже: „Володю, се дуже добре! “

Редактор: Нянько вас ниґда не хвалив? Што вы почувствовали?

Володимір Микита: Він похвалами не занимав ся. Я зачудував ся. Мені дуже приємно было, але самоє головноє — я встиг. Встиг намалювати. То він! Він! Духовный такый. З біблійов…

Дуже бы-м мав дяку много тем іщі створити, но в переді кілько Богонько дасть. Мені желають 100 років, 150, а я кажу, што так мало? Я молю ся лем за єден день. Каждый вечур і рано молю ся лем за єден день. І вы розумієте, коли ты знаєш, што доля твоя у руках Бога, а не ты ньов керуєш, то треба жыти по філозофскы.

Бо коли маєш лем єден день, у тебе не є права згрішыти. Не дай Бог! І так каждый день, єден день просити і без гріха його прожывати. А Богонько вже сам ся розпрорядить, кілько тых днів нам варто жыти.

Читайте на ГК:Економія електроенергії: закарпатці розповіли, як проводять час без світла (ВІДЕО)
Читайте на ГК:Несправжні діти: на Закарпатті дніпрянин намагався «підкупити» прикордонника
Читайте на ГК:Поліцейські Закарпаття посилено патрулюють автошляхи регіону в темну пору доби (ВІДЕО)
Цей матеріал також доступний на таких мовах:Російська