Корінний закарпатець про АТО: мене дуже вразило, що там плачуть навіть офіцери.

Він звичайний солдат. Родом з Закарпаття, але в Києві живе вже протягом 20 років. До війни працював продавцем.

Коли почався захват Криму, я звернувся у військкомат, вони мене записали і сказали: "Чекайте - ми вам подзвонимо". Я чекав близько трьох місяців, а у червні пішов записуватись у Нацгвардію, але потрапив у батальйон "Донбас",повідомляє Цензор нет.

Я дуже добре розумів, що йду на війну. Там усі бояться, але потім звикаєш до вибухів, до стрілянини. Найбільше пам'ятаю момент дуже сильної втоми, це було коли ми вдруге заходили в Іловайськ, 18-19 серпня, тоді ми тримали півміста, а друга половина була під сєпарами. Нам потрібно було переходити через залізницю, а вони поставили кулеметні точки, і ми, наче якісь самогубці, пішли через пішохідний міст над залізницею, бо треба було прориватися далі. Нас було 70 чоловік. Нам місцеві казали, що там є взвод чеченців, приблизно 30 чоловік, а скільки сєпарів загалом - було невідомо.

Ми тоді вели дуже тривалий і дуже інтенсивний бій, десь близько 4-5 годин без перерви. Афганці, що були з нами, казали, що вони такого ніколи не бачили в Афганістані.

Нас почали брати в кільце, ми почали відступати, потім з'ясувалося, що їх було приблизно 500-700 чоловік, вони мали дві "Нони", а ми йшли лише з автоматами і кулеметами.

Коли вертались назад, використавши майже весь боєкомплект, по мосту йти було неможливо, бо він був під інтенсивним вогнем, весь прострілювався. Перебігали під ним, а залізниця була дуже широка. Я, коли перебіг дорогу, впав без сил. До мене підійшла медсестра і спитала, чи все нормально, чи живий. Я сказав, що все нормально, просто відпочиваю. Потім все ж підвівся.За ті два дні під Іловайськом, я майже нічого не їв.

Ппотім нам сказали, що дадуть коридор, ми всі в Многополлі зібрались і звідти виходили через Красносільське, мали дійти до Старобешевого, але ледве від'їхали - нас почали розстрілювати. Ми їхали на "Рено", коли почався обстріл, вискочили і стріляли у відповідь. Раптом зупинився інкасаторський броньовик, і хлопці з нього нас забрали до себе. По ньому почали лупити кулі і пробивати броню. Одна з куль влучила мені у скроню. Скроня одразу опухла, кров побігла, але я думав, що подряпина і нічого такого. Машина зупинилась і один солдат, Шаман, почав нас усіх швидко витягувати назовні, а нас було четверо. І тільки він нас повитягував, росіяни з танка влучили в цю машину. Цей Шаман, можна сказати, врятував моє життя.

В Красносільському ми протримались 36 годин. Сподівались, що нам дадуть допомогу, що нас виведуть, просили артилерію відпрацювати по ворогові, давали їм координати, а вони відповідали, що немає наказу. А ми попалили багато російської техніки, захопили три БМД і один танк, але в нас було дуже багато поранених і ми не могли вільно пересуватись. Потім деякі хлопці з інших батальйонів почали здаватись у полон.

Росіяни сказали, щоб ми їм віддали тяжко поранених, і що вони їх передадуть Червоному Хресту. Ми так і зробили, а потім вони нас попередили, якщо ми не здамося, вони почнуть наших поранених розстрілювати. І нам довелося здаватися. Ще нам пообіцяли, навіть дали слово офіцера, що сєпарам нас не передадуть, але цієї обіцянки вони не дотримались.

Ми були страшенно виснажені, голодні. Нас відвезли кілометрів за 10 від Красносільського, тримали у полі. Ми збирали качани кукурудзи і гризли їх. Вороги нам перевіряли вени. Цікавились, під чим ми ходимо в бій. Казали: "чи ви взагалі без голови? Бо це безглуздо, коли 70 людей з автоматами йдуть штурмувати місто".

Ми були готові, що нас розстріляють, з усіма попрощалися по телефону. Я жінці подзвонив і сказав, що, напевно, вона мене більше ніколи не побачить. А коли поранених віддавали, попросив одного з хлопців передати мої речі мамі, якщо нас розстріляють.

Спочатку всіх завезли у Донецьк, загалом нас було 110 чоловік. Декого тримали на другому поверсі донецького СБУ, а наш батальйон тримали у підвалі. Коли зробили перший обмін, нас залишилось приблизно чоловік 90. Через півтора місяця 70 чоловік відправили в Іловайськ на відбудову міста.

Місцеві нам допомагали, хто їжею, хто одежею, взуттям. Майже щодня на стовпах у місті з'являлись жовто-блакитні прапори, або чорно-червоні. Сєпари зафарбовували, а люди їх знову малювали. Там я побачив велику бетонну огорожу, де було написано "Україна - це Донбас". І ніхто на цей напис вже не звертав увагу, махнули рукою. Був випадок, коли на весіллі напідпитку вийшла молодь і почали кричати: "Слава Україні".

Але бувало і навпаки, коли місцеві кричали на нас: "Чого ви сюди прийшли, що ви тут забули?" Ми, як військовополонені, не мали права прирікатись, але я не витримав, повернувся і сказав: "А куди ми прийшли? Ми прийшли на свою землю, ми - в своїй державі".

- Так виходить, що ви в своїй державі - полонені?

- Виходить, що так, - сказав я.

Але потім, поодинці ці люди підходили до мене і казали: "Ми за вас!"

А от коли вони разом збираються, то вони всі за "ДНР", за Росію.

Вони просто бояться одне одного. Тому що одне одного можуть здати, як в старі радянські часи. Їх ведуть і закривають в тюрму за підтримку українців, за пропаганду.

Місцеві знають, що Іловайськ розбомбила Росія, а не ми з автоматів. І вони насправді за нас, але гуртом вони за Росію.

Нас звільнили шляхом обміну:150 наших на 225 сєпарів. Усіх розділили на групи по 10 чоловік. Коли вийшов з машини, подивився, що висить наш прапор, подумав, може це просто нас розігрують. Підійшов до хлопців і кажу: "Слава Україні!", вони: " Героям Слава!" Попросив у одного, щоб дав мені рідним подзвонити, коли побачив, що він дістає телефон і простягає мені, тоді повірив, що це наші. У полоні і волонтерів тримають, лиш за те, що вони допомагають українцям. А я б у полон більше не пішов ні за що, просто підірвав би себе, бо дуже мені там не сподобалось.

Мене дуже вразило на цій війні, що плачуть чоловіки, офіцери. Я ніколи раніше такого не бачив. А ось в Пісках довелося. Це було в липні. Нас з Донбасу небагато було, якраз проривали кільце навпроти донецького аеропорту. Наші тоді це село звільнили.

Після боїв я побачив, як плакав полковник над своїми загиблими хлопцями - я це ніколи не забуду.

Мені б дуже хотілося спокійного життя, десь в Закарпатті, наприклад. Я по гриби люблю ходити. Але, щоб настав мир, то треба закінчити цю війну, треба перемогти агресора. Я тепер добріший до людей став, я дуже люблю українців. Мені якось форму видали, а вона велика на мене, не зручно. Я пішов у магазин, подивився на ціни, немає в мене такої зарплати, щоб її купити. Тоді я звернувся до хлопців, а вони мене і обули, і одягли. Ось такі в нас люди. Особливі.