Щоденник заробітчанина: на чехах ч 4. Персонал.

Після відробленої зміни стаєш схожим на вичавлений лимон.

( Продовження. Попередні публікації 15, 21, 24.06.17 р.)

За два тижні на «фермі» я все ще не звик до темпу тутешньої роботи. Усе треба робити швидко і точно. Коли ти наповнив усі столи баликами, зрізав із них мотузки, можеш мати паузу і навіть випити каву, скурити сигарету чи поспіхом глитати рогалик з ковбасою, який Маринка готує перед роботою. Та при цьому не маєш права сісти і розслабитися. Мусиш увесь час слідкувати за пасом і роботою машин.

Щоденна робота у безперервній напрузі , гуркоті моторів і нестерпній пилюці виснажує. Після відробленої зміни стаєш схожим на вичавлений лимон. Не хочеться ні їсти, ні гуляти, навіть сон не бере . Всі думки зосереджені лише на одному - як би чим швидше змити пил під гарячим душем і плюхнутися в ліжко…

Окрім синів Матурни та нас із Маринкою, на січкарні працюють два чехи з сусідніх Камлатів – 34-річний циган Роберт та на десять років старший за нього Павел. Обида - класні механізатори, відмінно знають свою справу. Коли є робота на полі, працюють трактористами чи комбайнерами. В інший час стають до роботи на січкарні. Добродушний, завжди усміхнений Роберт одружений на синьоокій білявці Наташі, її мати росіянка, тому й дала дочці таке ім’я, а батько – німець.

Наташа працює канцеляристкою в психлікарні. Кожного року вона з подружками влітку їздить на відпочинок на море в Болгарію, Єгипет чи Грецію. Свого заробітку по двадцять тисяч корун на місяць їй не вистачає, тому закордонні мандри дружини проплачує Роберт і немало гордиться цим. В інтернаціонального подружжя є п’ятирічний син Шімон. Щоразу, коли Роберт працює у денну зміну, він спішить після роботи забирати сина з дитсадка.

Є ще на фермі мовчкуватий довговолосий водій фури, який щодня привозить балики та раз на тиждень відвозить готову продукцію замовникам. Його імені ми досі не знаємо, тож про себе називаємо його патлатим.

Коли ми тільки приїхали, був тут ще один постійний робітник - 62-річний Вашек. Під час нічної зміни він поранив палець, чіпляючи кузов трактора до Ештерки, тому тепер знаходиться на лікарняному.

Цілий тиждень по 25 кілометрів щодня доїжджав сюди на велосипеді також немолодий уже Карел. У своєму селі він заробляв тим, що майстрував труни для мерців. Та цей бізнес чомусь заглох, і чоловіку довелося шукати роботу далеко від дому.

На Карела великі надії мав Матурна. У безробітному чехові він бачив бракуючого на виробництві лісаря і тому поруч із нашим поклав для нього окремий вагончик. Правду казати, ми також сподівалися на сусіда, з яким можна буде бодай словом перекинутися. Після роботи чи у вихідні ми з дружиною залишаємося одні на фермі із закритими воротами, як на зоні. Але в Карела щось не склалося. Недоробивши й тижня на січкарні, чех несподівано усе кинув і поїхав додому.

Дивним здавався вчинок 60-річного чоловіка, який справді потребував роботи - чи то постійний порох і грохот машин допекли до живого, чи занадто важкими для нього видалися обов’язки лісаря, відповідального за випуск готової продукції. Та я розумів Карела, адже ця роль раніше передбачалася для мене, доки господарі не розібралися, що замість механізатора їм підсунули писаря з дипломом учителя. Але й місцевий трунар виявився не кращим кандидатом на майстра, до того ж він узяв та й дременув додому. Змізол, сказали би чехи…

Втеча Карела, як це не дивно, виявилася нам руку. Річ у тому, що останні два тижні нам увесь час натякали, що з усіма завданнями на січкарні мають справлятися лише двоє працівників. Із Маринкою та Павелом нас було троє. Вправний, але дещо зарозумілий лісар часто був під мухою і бурмотів, що скоро повернеться до трактора і тоді ми залишимося без майстра.

І ось великодної п’ятниці, яку ми відзначали великою працею, із папірцем у руці до мене підійшов пан Вацлав і почав розмову про те, що ми вже знали і чого побоювалися. Власник фірми заявив, що я мушу виконувати і роботу Маринки , а пані доведеться шукати другу роботу. В іншому разі нам уріжуть зарплату. Але ж іншої роботи, окрім чищення старої цегли, на фермі просто немає. Тому я категорично відмовився від такої пропозиції власника фірми, мотивуючи тим, що нам із пані і без того вистачає роботи, а на меншу платню ми не погоджуємося, і коли нас тут не треба, то ми хоч завтра готові поїхати звідси.

Та, видно, Матурна передбачав таку відповідь і не дуже наполягав на своєму. Завершили розмову на тому, що поки не будемо робити поспішних висновків, а ще раз усе обмізкуємо і приймемо рішення до приїзду нашого клієнта вже наступного тижня.

Але події розвивалися швидше, ніж ми передбачали. Сталося так, що того ж дня, великодної п’ятниці, Павел із самого ранку прийшов на роботу п’яний, як цуцик. Від нього несло перегаром за кілька метрів і він тільки те й робив, що увесь час жував жуйки та придирався до нас, накручуючи швидкість – най побігають «ліниві українці». Через це на пасу часто застрявало сіно й мокра солома, а в палетарні забивалися решітки. Лісар все більше нервував і виливав злість на нас.

Маринка першою не витримала такої поведінки п’яного майстра, і коли до січкарні підійшов Матурна, крізь сльози заявила йому, що ми не будемо далі працювати з п’яницею і вже завтра їдемо додому.

Пан Вацлав тут же відкликав Павла, щось із ним переговорив. А через годину підійшов до мене на січкарні і сказав, щоб ми нікуди не їхали, він готовий на наші умови – будемо й надалі виконували ту роботу, що й досі, плата залишиться попередньою, а лісарем у нас буде один із його синів. На це я відповів, що ми ще подумаємо, але сподіваюся, що все буде добре. Так вирішилася ситуація із нашим подальшим перебуванням на фермі.

Наступний тиждень ми працювали у нічну зміну разом із Лашеком, старшим сином Матурни, і жодних проблем на роботі у нас не виникало. Хіба окрім того, що вчора на фірмі проводили профілактику техніки, в якій безпосередньо був зайнятий і Лашек як головний механік на виробництві, тому на нічну зміну він не прийшов. У нас виник черговий вихідний, якому ми зовсім не були раді.