Із записів закарпатського журналіста, який два місяці провів у ролі заробітчанина, дізнаємося про роботу наших земляків за кордоном та особливості життя у чеській глибинці.
(Продовження. Початок у публікації за 15.06.17 р.)
У центрі села – будівлі з обдертою штукатуркою
… До ночі було ще далеко, тож ми вирішили хоч трохи познайомитися з місцевістю, де нам доведеться пробути щонайменше три місяці. Знак із табличкою населеного пункту Лошковіце под Ріпем знаходиться майже на одному рівні із шлагбаумом прохідної «ферми». Звідси, власне, починається й саме село. Запам’ятати незвичну назву було досить складно, через це я став називати його по-своєму –Лошковиця подрипана. І в цьому є певний сенс.
Справа в тому, що багато старих будинків у селі при головній вулиці стоять з обдертою штукатуркою, наче б подрипані. Хоча самі будівлі міцні, зведені з цегли і каменю. Тротуари перед ними , як і самі вулиці, чисті, акуратні, ніде немає сміття чи якогось іншого мотлоху. Майже всюди на дверях будинків віночки, а на підвіконниках – акуратні ящики з квітами. Городці перед будинками, вузькі дворики в дивовижній зелені , усе ретельно доглянуте, підстрижене. Тому мало ймовірно, аби господарі не дбали про фасади своїх будівель. Швидше за все, тут працює якась програма зі збереження історичної частини села.
Це моє припущення підтвердилося дещо згодом, коли в районному центрі Рудніце над Лабем навпроти залізничної станції на занедбаній будівлі я побачив великий банер з написом «Врятуємо колишню пивоварню!». Тут же була подана інформація про те, що міністерством культури у рамках державної програми збереження аварійних будинків виділені кошти для реконструкції будівлі. Та, вочевидь, грошей від уряду виявилося недостатньо, тому до порятунку пивоварні вирішили долучити ще й населення та громадські організації.
На жаль, мій суржик із рідної русинської з елементами словацької мови досить обмежений, щоб вести змістовну розмову з місцевими жителями на таку специфічну тему, а знайти фахівця з даної проблематики в уїк-ендові дні було взагалі нереально.
Звісно, не всі Лошковиці «подрипані». Старі будівлі з обдертою штукатуркою знаходяться переважно в центрі села. А на його окраїнах – невеликі за розміром, проте дуже гарні, зручні новобудови, характерні майже для всіх тутешніх сіл чи містечок.
Життя у храмі затухає
Поруч із автобусною зупинкою в Лошковицях височить католицький храм. Чимала церква як для малого сільця. Щоправда, одинока якась, самотня, життя у ній затухає. У дворику перед храмом зеленіють туї. Газон під ними підстригли перед релігійним святом. А от масивні двері молитовного будинку закриті. Склалося враження, що їх не часто відкривають. Проте кожної неділі в передобідню пору до нас на ферму долинає глухий дзвін, який скликає на молитву до храму.
Якось ми з Маринкою чекали автобус на зупинці, що біля самого костелу, і бачили як після служби з церкви виходили священик з дружиною та ще чотири місцеві літні жінки. Одну з бабусь під руку супроводжував хлопчина, напевно, її онук. Оце й уся релігійна громада села? Невипадково чехів називають безбожниками. Вони охоче святкують релігійні празники, коли можна не йти на роботу, а вдома пити пиво, але до церкви майже не ходять.
Одразу за костелом у Лошковицях - фара, а дещо віддалік, за поворотом – будинок уряду, пожежна частина та єдиний на село магазин, який держить в’єтнамець Філіп. Ціни тут значно вищі, ніж у місті. Скажімо, у Пенні-маркеті в Плзні кілограм цибулі ми купували за 14 корун, а тут це коштує 20 корун, стільки ж я заплатив за кілограм картоплі. Далеко не дешеві порівняно з українськими й інші продукти першої необхідності, як от цукор, хліб, маргарин, капуста, яблука, пиво.
Тому ми й відчували вдячність до нашої клієнтки, яка напоумила нас у великому місті закупити собі продукти про запас, інакше б ми швидко потратили всі свої гроші і сиділи б голодними до зарплати. Подібна ситуація з цінами і в сусідньому ( всього за 500 метрів від «подрипаних Лошковиць») селі Камлаті под Ріпем, я також перейменував його у більш звичні для мене Ком’яти. Власник місцевого обходу добродушний сивочолий дядько з мадярським прізвищем Мілан Нодь має кращий вибір товару і ціни в нього не такі кусючі як у небалакучого в’єтнамця, тому на закупи ми стали ходити до чеських Ком’ят.
***
Далі буде. Третю частину читайте з 24 червня (уже доступно).
Перша частина - тут
Від редакції: Знаєте про цікаві історії заробітчанства? Поділіться підказками для земляків, корисною інформацією або враженнями від власного досвіду. Надсилайте свої історії на news@goloskarpat.info