Щоденник заробітчанина: на чехах ч.5. Уїк-енд в Рудніце

Майже всі чехи їздять на власних возах.

(Продовження. Попередні публікації Частина 4, Частина 3, Частина 2, Частина 1)

…Відпочинок, звичайно, річ потрібна. Але ж не сидіти на фермі  всі вихідні. Від самого приїзду до Лошковиць  ми вже тричі  намагалися  вибратися до Праги чи принаймні до районного містечка Рудніце. Але все марно. Одного разу нас підібрав на дорозі житель Камлат, який їхав на заправку у сусіднє село Карабчіце . Але і в цьому населеному пункті автобуса в неділю годі було дочекатися . 

В уїк-енди чехи майже всі їздять на власних возах (автівках) і дуже рідко користуються громадським транспортом. Принаймні, така ситуація в глибинці.  Тож ми випили каву у місцевій забігайлівці і довго бродили сільськими вулицями. Були навіть на вельми розкішному як для сільської місцевості стадіоні з сучасними спортивними майданчиками,  ігровими снарядами для дітей та солідною базою  футбольної команди. Налюбувалися місцевими краєвидами, зробили чимало фотографій і, як заядлі туристи, пішки повернулися додому.

Одразу за Карабчіце знаходиться гора Ріп . Її назва, як розповідав нам пан Вацлав,  походить від прізвища одного чеха, який першим тут поселився. Ця гора – головна туристична принада і географічна пам’ятка всієї Подріпської області, вона є у назвах багатьох  населених пунктів. Здалеку Ріп схожий на велетенський кузов легкового автомобіля. Висота гори ,звичайно,  мізерна у порівнянні з нашими Карпатами, проте більшої  між  тутешніми  горбами й долинами просто немає.

 До слова, саме в ці дні, з п’ятниці до неділі, вечорами  під Ріпом проходила велика  молодіжна тусовка . У Чехії це другий за величиною щорічний  музичний фестиваль. Два дні над горою кружляв поліцейський вертульник, а залізні ритми хеві металу гупали аж до нашої ферми.

 Іноді ця робота здається мені засланням

…Рівно через тиждень  знову субота і ми знову без роботи. На фірмі проводять оправу (профілактику) техніки. До того ж десь у сусідньому селі проходить дитячий турнір з футболу, який наш майстер Лашек пропустити не може.  А нам що, цілих два дні скніти на фермі?

 Іноді ця робота  в глухому селі на західній окраїні Чехії здається мені засланням, яким замінили шиту білими нитками  справу за мої політичні суперечки з колишнім  районним начальником.  А Маринка, як декабриста, поїхала за мною в далечінь. На чужину, де немає нормального сполучення з довколишнім світом. Немає навіть питної води, окрім тої, якою за соціалізму тут поїли корів. І тепер ми вдвох відбуваємо строк  на цій добровільній зоні.

 Та найгірше – тут відсутній інтернет. Для Маринки, яка вже має цілий рік заробітчанського стажу за кордоном і звикла кожен день говорити з дітьми по вайберу, це просто каторга.  Коли в перший день роботи на фермі я запитав у Роберта з Вашеком про WI  FI, вони точно не зрозуміли про що йдеться,  бо переглянулися  на моє запитання  і , ніби згадавши щось, майже одночасно залепетали у відповідь : «А, Фейсбук, Фейсбук!»

Мандрівка до середньовічного міста

Та на цей раз нам пощастило. Ми з самого ранку вийшли на зупинку в наших «подрипаних Лошковицях» і таки дочекалися  автобуса,  рідше ніж у робочі,  та все ж він  їздить і у вихідні дні. Величезний комфортабельний автобус. Ми з Маринкою і ще одна товстозада, схожа на вгодовану гуску,  чешка  - перші його пасажири. Квиток до Рудніце  коштує 19 корун. Півгодини приємної  їзди між вилизаними селами і ми вже у центрі середньовічного міста.

Рудніце виникло довкола романського замку, який ще в 12-му столітті на скелястому березі Лаби заклали празькі  біскупи. У різні епохи замок кілька разів  реставрували. У 17 столітті він був перебудований у стилі раннього бароко. Такий вигляд  зберігає до сьогоднішніх днів. Це – головна історична пам’ятка Рудніце над Лабем.  У роки Другої світової війни тут  знаходилися казарми спочатку німецького, а потім чеського війська.  Відтак, аж до 2009 року,  у замку була  військова музична школа.

 Чекаючи автобус на зупинці, я розговорився з літнім чехом, він розповів, що нащадки власників  замку  досі живуть у Празі. Проте зараз відома історична й архітектурна пам’ятка  пустує, на її реставрацію потрібні великі гроші, яких немає у власників. Нижче замку знаходиться перший залізний міст через річку Лаба, спорудили його під безпосереднім керівництвом біскупа замкового костелу, про це свідчить надпис на пам’ятній плиті перед мостом.

 На площі  перед скромним фонтаном на височенному бетонному стовпі янгол-охоронець патріотично притискає праву руку до серця, ніби гімн співає. Згодом я десь прочитав , що це пам’ятник самій Чехії, зроблений у романському стилі. Трохи нижче від нього на зеленій галявині святий Войтех завмер у камені з торбою за плечем.  Я подумав було, що то Кирило-просвітитель примандрував сюди, але  ж чому  без Мефодія? Пригадалися слова Матурни про праотця Чеха, який прийшов з України і поселився на горі Ріп. Напевно, кам’яний Войтех і є символом того чеського праотця.

Ян Гус досі вірить у казку

Неподалік  центральної площі Рудніце ще одна знакова скульптура для чехів – провідник національно-визвольної боротьби середини 19-го століття Ян Гус держить догори вказівний палець правої руки,  нагадуючи земляками про те, що правда переможе. Наївний Ян, скам’янілий у скульптурі він досі вірить у казку.

Цього дня ми ще затоварилися продуктами у супермаркеті,  а в китайців купили зубну пасту та кепку мені на роботу. А ще на автобусній зупинці  познайомилися з трьома дикими качками, які гуляли тротуаром і таки виканючили від нас трохи хліба. Мій співрозмовник  чех розповів, що качки людей зовсім не лякаються, а свої  прогулянки тротуаром уздовж замку проводять щодня, коли проголодаються. І справді, за два місяці нам не раз доводилося бачити цю рапкаву трійцю у центрі  міста та  на велодоріжці на березі річки.

Той же  модерний автобус  за номером 683 благополучно привіз нас  додому. Ми розпакувалися у своєму вагончику, випили пінистого златопрамену і задоволені розляглися на спеціально зробленому для нас  зручному дерев’яному ліжку. Дивна річ, але наше перебування на фермі сьогодні зовсім  не видається мені засланням.

…Ще одна вельми приємна несподіванка чекала на нас наступного дня, в неділю, коли ми від безділля знову махнули в Рудніце. Розізнавши на залізничній станції  розклад поїздів на Прагу, ми спокусилися на морозиво у цукрарні в самому центрі міста. Лише сіли за столик на терасі, щоб насолодитися ароматною змирзліною, як Маринка уздріла на вітрині  позначку WI-FI. Вільний доступ до безкоштовного інтернету був, звичайно, закритим. Але оскільки на цей раз ми були клієнтами цукрарні, купили по дві кульки морозива, то молода продавщиця охоче записала нам пароль і ми тут же з двох телефонів стали дзвонити дітям і відправляти їм знімки зі своїх подорожей. Це була велика вдача, на яку ми чекали  цілий місяць.

Повернувшись  на свою ферму, хороший настрій нам дещо зіпсував наш лісар Лашек.  Виявляється,  наступного дня у нього «праца» на тракторі, тому  у нас буде вихідний. Отакої, туй ми го маєш! Не робота, а суцільний уїк-енд.  Але інколи навіть неприємну ситуацію  можна  повернути собі на користь. Порадившись, ми  вирішили  їхати до Праги, коли ще така нагода буде…

(Далі буде… Читайте попередні записи:

Частина 4

Частина 3

Частина 2

Частина 1)