1. Новини Закарпаття
  2. >

Закарпатський "Робінзон": чоловік розповів, чому живе у підземному бункері в лісі (ФОТО)

30.12.2023 23:24 Суспільство Голос Карпат

У нашому краї дійсно існують люди, які люблять екстремальні умови.

У нашому краї дійсно існують люди, які люблять екстремальні умови.

Вони здатні вижити в найважчих обставинах, при цьому вони мають відмінне здоров’я і можуть пристосуватися до різних погодних умов, від спеки до морозу, від снігопадів до ливневих дощів. Вони вважають ліс своїм домом, хоча водночас мають зовсім прийнятне житло в цивілізованих місцях проживання.

Іван Сойма багато років жив у Тячеві, працював у сфері будівництва, їздив на заробітки. Звів просторе житло для себе та ще два будинки – для синів. Наразі один із них мешкає у столиці, інший – у Чехії. Відколи померла дружина, а це – вже більше, ніж 20 років, став дещо відлюдькуватим і замислився про те, що було б добре мати малесеньку хатинку десь у горах. І таки його мрія здійснилася… але через тривалий час… І мешкає він не зовсім у хаті, а скоріше – в підземному бункері.

Більше про себе та свої пригоди закарпатець розповів «Карпатському об’єктиву».

У хату пустив жінку з двома малими дітьми

Те, де знаходиться бункер, знають лише одиниці. Та в ньому чоловік проводить уже другу поспіль зиму. Називати адресу не хоче, мовляв, не бажає приймати потім відвідувачів. Спілкується з незнайомими людьми виключно телефоном.

«По-перше, одразу хочу наголосити, що я не безхатько. Життя у лісі вибрав добровільно. Колись їздив сюди на гриби і облюбував ділянку прямо посеред лісу. Вона була приватною і я її купив. Коштувала копійки, бо там був тільки сарай для інструментів та довкола – зарості. Попередній господар хотів побудувати у серці лісу дачу, та згодом передумав і вирішив позбутися її. Мені ж ця тиха місцина одразу припала до душі. Отож провів світло і думав, що колись зведу хату. Однак повноцінний будинок так і не побудував, бо чомусь захотілося викопати землянку і облаштувати собі підземне житло, щоб ніхто не бачив, щоб не привертати увагу, коли захочу усамітнитися. Працював неквапно, тож завершив за два роки. Сюди перебирався раніше тільки на літо. У лісовій гущавині тримав кіз, курей. Потім на зиму повертався додому разом з тваринами. Так тривало декілька поспіль років», – розповів чоловік «Карпатському об’єктиву».

Коли почалася війна, пан Іван замислився про те, що свій будинок може видати комусь у користування, шкодував тих жінок, які з малими дітьми залишилися без даху над головою.

«До мене звернулися волонтери і спитали, чи не прийняв би я до себе пожити жінку, яка втекла від обстрілів із двома крихітними доньками на руках. Я без вагань погодився. Спочатку ми жили разом, я допомагав Мирославі поратися по господарству, бавився з малечею. Потім влітку уже за доброю традицією пішов жити у свій бункер. Із домашніх тварин взяв із собою тільки котика Мурчика. Закупив продуктів, сів у машину й поїхав у село. Час від часу я навідуюся додому, але з того часу так і живу в лісі. Мирослава до мене не приходить, вона навіть не знає, де знаходиться мій лісовий дім», – зізнається закарпатець.

Про те, що колись буде війна, чоловік раніше й подумати не міг і будинок у вигляді бункера звів просто через те, що колись у одній книзі прочитав, як наші далекі пращури жили у печерах під землею й практично майже не хворіли.

«Мені 72 роки, але здоров’я, слава Богу, маю хороше. Ніколи не хворію. Ліки не вживаю, тільки рослинний чай і настоянки з трав… Із лікарів за все життя був тільки у стоматолога. А от дружина, на жаль, завжди нездужала і померла досить рано… від раку. Її смерть стала для мене страшною втратою, із того часу дуже змінився і загалом став відлюдькуватим, намагаюся уникати спілкування з людьми. Однак живу не на безлюдному острові, тож так чи інакше комунікую з іншими, хоча й не дуже часто», – наголошує Іван Сойма.

Їжа на вогні – найсмачніша

У бункері закарпатця є ліжко, шафа, полиці, пічка-буржуйка, навіть телевізор.

«Влітку заготовляю собі достатньо дров, аби узимку кочегарити і в землянці була спека. Часом готую на багатті, часом – на пічці. Їжа на вогні – найсмачніша! Страви здебільшого прості, але натуральні. Щоб знати всі новини, слухаю радіо. Телевізор поламався, а новий купувати не хочу, там немає що дивитися. Маю розетки, аби включити лампу, зарядити телефон. Якщо немає світла, як під час блекаутів, підсвічую приміщення свічкою. Біля бункера в мене стоїть і палатка. Часом ночував і там, на свіжому повітрі. Якщо взимку буде дуже холодно, я будь-коли можу поїхати додому. У мене машина, раз на тиждень-два їжджу закуповуватися продуктами, раз на місяць – вибирати пенсію. Навесні посадив собі цибулю, моркву, капусту, помідори, буряки, кукурудзу, огірки, картоплю, перець. Маю погреб для продуктів. Коли хочеться м’яса, їду в магазин. Мурчику час від часу ловлю рибу, купую у селі молоко, але найчастіше годую його сухим кормом», – стверджує чоловік.

Із гостей до пана Івана приходить лише кум Василь та декілька сусідів.

«Тут хата від хати далеко, але все ж дехто знає, що я мешкаю в бункері. Іноді сусіди навідуються в гості, приносять домашню випічку, різні гостинці, голубці, котлети. Я ж частую їх запашною кавою та печеною картоплею. Раз на тиждень приїжджає до мене кум. Він привозить безліч усіляких смаколиків і зізнається, що також мріє перебратися до мене. Я взагалі й не проти, бо ми з ним – кращі друзі, але кума його не відпускає. Мої діти знають, що мешкаю у лісі. Спочатку дуже сердилися, старший син хотів приїхати з Чехії, забрати мене до себе, але я категорично не погодився. Молодший же навпаки – у захваті і зізнається, що в мене зараз найбільш безпечний будинок в Україні. На початку війни вони з невісткою два місяці жили в мене, але потім повернулися до Києва, бо там мають роботу. Минулого літа зі мною два тижні жив онук. Казав, що дуже сподобалося!», – зізнається Іван Сойма.

Диких тварин чоловік не боїться взагалі, каже, що для самозахисту має зареєстровану мисливську рушницю, але жодного разу її не застосовував за призначенням.

«Тварини мене люблять, не чіпають. Ні дикі, ні домашні. Жодного разу ні один пес не вкусив. Я обожнюю все живе, оберігаю, тож вони це відчувають, не нападають. Хоча, зізнаюся, тут, де живу, ніколи не бачив ні вовків, ні ведмедів, ні кабанів. Хіба що білочок, зайців, їжаків та косуль. Вони милі й благородні, я їх не ображаю, постійно підгодовую у морози. Тут багато трави, влітку кошу, зберігаю сіно на зиму для підгодівлі звірят, а також для власних потреб. Пташок також пригощаю. Для них маю в запасі пшеницю, кукурудзу, різні дикі ягоди. Хлібом пернатих годувати не можна, це може погано позначитися на їхньому здоров’ї», – каже закарпатець.

За словами пана Івана, його бункер досить великий і просторий, є в ньому коридор та одна кухня-кімната.

«Там може спати і четверо людей. Меблі собі змайстрував сам. Колись навчався на столяра, щоправда, працював у іншій сфері. Поки маю сили себе обслуговувати, можу спокійно залишатися в лісі. Якщо вже морози будуть надто сильними, поїду додому. Якщо стану зовсім немічним, переїду до онучки, вона живе у Хусті, уже доросла, одружена. Але про погане навіть думати не хочеться. Наразі я повний сил і енергії, труднощів не боюся, суворі умови мене не лякають», – наголошує він.

Диких тварин чоловік не боїться взагалі, каже, що для самозахисту має зареєстровану мисливську рушницю, але жодного разу її не застосовував за призначенням. «Тварини мене люблять, не чіпають. Ні дикі, ні домашні. Жодного разу ні один пес не вкусив. Я обожнюю все живе, оберігаю, тож вони це відчувають, не нападають. Хоча, зізнаюся, тут, де живу, ніколи не бачив ні вовків, ні ведмедів, ні кабанів. Хіба що білочок, зайців, їжаків та косуль. Вони милі й благородні, я їх не ображаю, постійно підгодовую у морози. Тут багато трави, влітку кошу, зберігаю сіно на зиму для підгодівлі звірят, а також для власних потреб. Пташок також пригощаю. Для них маю в запасі пшеницю, кукурудзу, різні дикі ягоди. Хлібом пернатих годувати не можна, це може погано позначитися на їхньому здоров’ї», – каже закарпатець. За словами пана Івана, його бункер досить великий і просторий, є в ньому коридор та одна кухня-кімната. «Там може спати і четверо людей. Меблі собі змайстрував сам. Колись навчався на столяра, щоправда, працював у іншій сфері. Поки маю сили себе обслуговувати, можу спокійно залишатися в лісі. Якщо вже морози будуть надто сильними, поїду додому. Якщо стану зовсім немічним, переїду до онучки, вона живе у Хусті, уже доросла, одружена. Але про погане навіть думати не хочеться. Наразі я повний сил і енергії, труднощів не боюся, суворі умови мене не лякають», – наголошує він.

Пан Іван зізнається, що в лісі і думки стають світлішими, і через єдність із природою, здоров’я міцнішає, і спиться краще, і апетит завжди хороший.

«Природа робить нас духовно багатшими та фізично сильнішими. Я фактично і виріс у селі… у горах… Відколи ж перебрався у бункер, ніби знову переродився. Крім того, що завжди є турботи, багато фізичної роботи, я скільки хочу, можу читати чи молитися. Мені ніхто не заважає і головне – можу залишатися завжди самим собою!», – стверджує Іван Сойма.

Автор: Марина Алдон

Читайте також: Закарпатців навіть Google не розуміє: переселенка розповіла про життя в регіоні (ФОТО)

Підпишіться на наш телеграм канал, щоб читати новини першими