1. Новини Закарпаття
  2. >

"Скажіть дружині, що я – 200": історія Героя зі 128-ої бригади, якого всі вважали мертвим

20.12.2022 11:47 Суспільство

Історія Героя України Дмитра Фінашина.

Історія Героя України Дмитра Фінашина.

Старший сержант Національної гвардії Дмитро Фінашин отримав звання Героя України з удостоєнням ордена "Золота Зірка" 6 жовтня. На нагороду його подали наприкінці травня, після бою в районі Яковлівки на Луганщині. Подали посмертно: всі думали, що він загинув у бою. Але гвардієць вижив.

23 травня його група вийшла на зачистку біля Яковлівки. Після кількох успішно відпрацьованих лісосмуг захисники натрапили на засідку. Проривались з тяжкими боями. Фінашин отримав кілька поранень. Втратив свідомість. Коли отямився – вже був сам.

Він розповідає свою історію дуже весело. З нотками презирства до ворога, ніжності до своїх та напівсерйозного ставлення до смерті.

Що допомагає вижити біля позицій ворога та як змінює сприйняття світу звання Героя України – у розповіді Героя України, старшого сержанта Дмитра Фінашина для LIGA.net. Далі – пряма мова. 

"НАС БУЛО ЧЕТВЕРО". БІЙ ПІД ЯКОВЛІВКОЮ

Нас було четверо. Я та "Азовчик" – з батальйону Кульчицього, ми поступили у розпорядження 128-ї гірсько-штурмової бригади. "Сократ" – командир взводу зі 128-ої. Четвертий – хлопчина з батальйону "Донбас".

Наша задача була – зачистити лісосмугу та почекати на підрозділ, який там окопається. Відпрацювали. Нам сказали, що через поле є ще одна стратегічна висота, де треба провернути те саме.

До нас доєдналися хлопці з іншого відділення. Вони сходили, глянули – там кілька наших бійців, "буханка" стоїть, кацапів немає.

Ми спустилися в "зеленку". Я почув крики: "Свої! Свої!" – і відразу почався бій. Ніфіга не свої. По нас відкрили вогонь. Просто шквально засипали. Зрозуміли, що ми вчотирьох нічого не зробимо. Почали відходити.

Я прикривав, йшов останнім. Хлопці вибігли, по них відкрили вогонь збоку. Вбили хлопця-"донбасенка". Навіть не знав, як його звуть. "Азовчик" затрьохсотився, але легко, сильної кровотечі не було.

Взяли його за РПС, за шлейки, щоб тягнути було легше. Лягли на спини, щоб нас не було видно. Продовжили відповзати і відстрілюватись.

За кількадесят метрів мені прилетіло в палець. Глянув – він бовтається на рукавиці, розкрило долоню. Накрутив собі турнікет.

Розбиратися, що там, часу не було – червона зона, по нас навалюють так, що біда. В рацію попросив своїх дати нам коридор.

"ДУМАВ, НА ПОЛІ БОЮ І ПОМРУ". ВАЖКЕ ПОРАНЕННЯ

Наші прострілочки роблять. Підбиті орки кричать. Ми повземо і відстрілюємось. Здавалось – це лічені хвилини. Але минула година.

"Тут мені прилетіло по шолому. Оглушило страшно, голову бовтнуло. Наступний постріл – в ліву руку, перебило кістку і вийшло через корпус. Боляче. Кричати не можна, бо ці десь поруч. Відчув, як рука лягає донизу. Почав тухнути".

"Сократ" мене замотав, передав, що я важкий 300, вибратись самі не можемо, треба евакуацію. Я вже крові втратив нормально. Плюс одну дірку під ключицею у мене не помітили, бо червона зона, щільний бій, немає часу. Руку замотав – і все. А з тої дірки в мене кров ішла.

Продовжили повзти, я ногами намагався штовхатись, але вже було важко. Сказав, аби зняли з мене каску, броню, зброю і все це діло.

У "Сократа" ще почалася параноя, що ми не в той бік повземо. Щоб заспокоїти, показав йому мій телефон, там трекінг був записаний. Вже відчував, що відхожу, то попросив його лишити телефон собі. Щоб він потім сказав дружині, що я – 200. Думав, там, на полі бою, і помру. 

Евакуювати нас одразу не могли. Спека страшна. Води немає. Болить. "Азовчик" придумав, що треба жувати пшеницю – вона соковита, можна набратись вологи. Приходжу до тями, а "Сократ" мені обличчя травою засипає. Подумав: "Красавчик! Не хоче, щоб мені було так спекотно, прикладає пшеничкою". Він побачив, що я отямився. Каже:

– Жуй.
– Що жуй?
– Пшеницю жуй!
– Добре, – кажу і починаю жувати пшеницю. – А нащо?
– Там сік. Буде типу пшеничний фреш.

Жую, а жодного соку немає. В мене повний рот тирси. Виплюнути не можу. Сказав, аби виймали з мене ту пшеницю, бо я нею вдавлюся швидше.

"Азовчик" ще намагався мене тягти за собою. Я часто відключався. Приходив до тями, коли на місці турнікета сильно боліло. В якийсь момент стало нестерпно. Я почав трохи скрипіти, бо біда-біда. Пацани, щоб не шумів, вкололи налбуфін. Біль відпустив. Я втратив свідомість.

"ТО ТУХНУ, ТО ПОВЗУ". ВИЖИТИ БЕЗ РУК

Як виглядали наступні дні?

Приходжу до тями. Сонце палить. Пити хочу. Поруч нікого немає, я саменький. Думаю: "Клас… Приїхала "беха", нас забрала і я з неї впав".

Починаю потрошку повзти в бік своїх. Проповзаю протитанковий рів, з якого росіяни по нас навалювали. Лежу весь такий на відкритій місцевості, дивлюсь на цей рів. Десь далеко чую стрілянину. Якщо по мені не стріляють, то їх тут зараз немає і треба звалити, поки не з’явились.

Беру перебиту руку, закидаю через себе, встаю на ноги, роблю крок чи два – і втрачаю свідомість. Приходжу до тями, пробую ще раз. Знову падаю. Іти не можу – не вистачає крові, щоб вертикально живити мозок.

Доповзаю до лісочку. І розумію, що заліз під кацапську "зеленку".

Ну, точно – гайки. До нашої "зеленки" повзти кілометри три, а я 70 метрів ледь протягнувся. А звідти до найближчих позицій ще повзти і повзти. 

Лягаю. Заплющую очі. Пити вже не хочеться. Нічого не болить. Немає втоми. Взагалі фізичних відчуттів – нуль, наче у вакуумі.

Лежу, думаю: "Блін, якось печально, в кущах сконати, як собака. Орки ще поглумляться над тілом, а жінці говоритимуть: може ще колись повернеться, може десь в полоні. Не солідна така смерть, не пацаняча".

Ніфіга, не заслужив я так здохнути. Треба щось робити.

Розплющую очі, і одразу все як навалиться: і боляче, і пити хочеться, і погано. Очевидно, що ліва рука вже все. Глянув на праву – вище годинника досі намотаний турнікет, близько шести годин. Розумію, якщо виживу і ампутують ще цю руку, буде неприкольно.

Відтягую турнікет. Відчуваю, як починає поколювати – кров пішла. Лап-лап-лап по кишенях – при собі тільки ніж, ліхтарик налобний і сітка москітна. Рація і все інше лишилось там, де мене роздягали. Фіговенько.

Але треба повзти до своїх. Місцевість горбиста дуже, русло з-під річки з глибокими, майже прямовисними стінами. Спускаюсь туди, там ще лишається якась волога. Випиваю звідти трохи води, просто разом з мулом. Одразу відчуваю, як повертається енергія. Виповзаю наверх...

...Прокидаюся від холоду – тремор б’є найлютіший. Наче в алкаша. Аж бачу – в стороні стоїть наш пікап і мої пацани. Думаю, красавчики, по ночі заїхали мене шукати. Повзу до них кущами. Втомлююсь, тухну.

І знову – нікого нема. Отак всю ніч: то засинаю, то намагаюсь доповзти.

На ранок – гемоторакс, рідина почала накопичуватись в легенях, собаче дихання і всі супутні приколи. Вилажу з рова. Виповзаю на галявину.

Це тут бій починався. З кущів виходить чувачок з бронежилетом. Кажу: "Братан, ти хто?" – З 14-ої бригади, має тут спостережний пост. Прошу в радійку передати, що я тут, поранений, треба евакуацію. Він каже, що повідомить. Поки чекаємо, лягаю на сонечку поспати, бо дуже змерз.

Розплющую очі – знов нікого. Розумію, що до своїх три кілометри проповзти точно вже не зможу, надто складна місцевість. Краще в цьому місці побуду, може, мене знайдуть. Тут принаймні наші були.

"Перебита рука дуже заважає, вирішую її відрізати. Але думаю, що спочатку треба різати палець, бо він вже бовтається туди-сюди і заважає ще гірше. Ножа затискаю ногами, починаю кромсати".

Сил нема, ніж випадає, я його назад ставлю. Втомився і вирішую: гаразд, живи поки. Бо якщо палець не осилив, з рукою навіть починати не варто.

Знайшов смердючу калюжу. Пити з неї не можна – дорога до отруєння, тухла-тухла вода. Та іншої нема. Без води помру швидше. Напився.

Далі знову приїжджають мої хлопці. Кажуть, що відпрацюють і заберуть мене у шпиталь. І знову зникають. Думаю: "Кинули мене. Як так? Стільки прослужили, повоювали так гарно". Далі ще одні приїжджають….

 "ПОБАЧИВ НАШ ПІКСЕЛЬ І ВІДЧУВ ЩАСТЯ". ПОРЯТУНОК

Мене знайшли десантники з 80-ої бригади. А всі, хто "приходив" раніше – були глюками. Я засинав і замерзав, мозок малював мені ці картинки, щоб я повз і грівся. Сам би не додумався. Завдяки цим глюкам я не замерз. Дві доби пробув у тій "зеленці". Третю ніч не переніс би.

Я вже не міг ворушитися толком. Десь боком перевалювався до калюжі, пив і падав назад. Голову було важко тримати. Боявся, що потону в цій калюжі, це теж так по-дебільному було б. Постійно намагався встановити ментальний зв'язок зі своїми, повторював їм: "Ну, давайте! Шукайте!"

25 травня, десь в обід, побачив, що до мене спускається якась група. Шість чоловік – з "калашами", з РПГ. Подумав: орки, треба ховатись. Тут чую, ще й російською: "Ти хто?" Лежу – майстер маскування – морожусь.

Один підійшов ближче. Я побачив ЗСУшний піксель і відчув, що я – найщасливіша людина у світі. Якби міг, заревів би від щастя.

Хлопці сказали, що вивезуть мене. Пішли в розвідку, але зі мною лишили одного бійця, весь час поруч сидів. Вовчик. Він уже загинув.

Мене поклали в спальник і поволокли до позицій. Спальник стерся - переклали на ремені від автоматів. Робили привали, потрапляли під мінометні обстріли. Коли дістались до 128-ої, вийшли пацани, яких я знав. Зраділи. Мене перемотали, поклали в термоковдру і відвезли на КСП.

Тоді вже я дізнався, що "Сократ" на полі бою загинув.

"Орки взяли його рацію, сказали: "Немає більше вашого "Сократа", трьохсотих ми добили". Наші почули і повірили. Коли був бій, вони до останнього трималися, щоб ми вибрались, чекали на нас".

Але БК закінчився, контакт вже на відстані 30 метрів. Мали повно поранених і загиблих. У групі тих, що виходили збоку від нас, ноги перебиті у всіх. Гробити далі людей не було сенсу. Вони відступили.

"Азовчик" змістився сам шукати вихід. Тишком-нишком прокрався до дороги, і там його знайшли наші ССОшники. Він нашим говорив, що я ще можу бути живий. Але шанс був маленький. Після бою, коли орки заняли посадку, наші викликали арту, вона навалила туди, дай Боже.

Після цього орки кинули свої позиції і відступили. Наші того не знали. 25 травня планували їх звідти вибити і забрати наші тіла.

Та мене раніше знайшла "вісімдесятка".

Далі мене повезли в Бахмут. Там ампутували руку, палець. Переправили ночувати в Краматорськ. Потім – Дніпро, Мечнікова. Дорогою вже відчував, що плече, де ампутували руку, смерділо страшно. Виявилось – гангрена, потрібна реампутація. В Дніпрі лікарі видалили суглоб. Потім – ще дві операції. Дружину попереджали, що попереду багато операцій, стан нестабільний, можуть виникати проблеми.

Я пробув чотири дні в реанімації. Та далі все було класно.

Коли хлопці сказали, що мене подали на Героя, я сказав: "Та ну, не женіть". Це вища державна нагорода, людина, яка її отримує, має зробити дуже-дуже багато. Я мав би спалити бодай дві бригади кацапів, щоб її отримати. Але хлопці наполягали: мовляв, я там більше всіх працював.

Люди по-різному трактують, чому мені дали цю нагороду. В батальйоні кажуть, що я – приклад, бо не здався. Хтось вважає – за те, що вижив. Але мене на нагородження подали посмертно спочатку. Вони думали, що я загинув. Вже потім оце "посмертно" прибрали.  

Я для себе формулюю так: Героя дали, бо добре робив свою роботу. Працював і як снайпер, і як аеророзвідка. До цього бою ми шість років воювали. Частіше я літав, бо це приносило більше результатів.

Для мене це звання – це про відповідальність. Перед собою і перед суспільством. Відчуття, що я тепер Герой і можна розслабитись, точно не було. Куди розслаблятись? Війна в країні. Зараз закрию всі питання з оформленням інвалідності – і повертатимусь у військо.

Читайте на ГК:Обережно! Список найпоширеніших шахрайських схем в інтернеті
Читайте на ГК:Бракує однієї норми: у Раді назвали "мінуси" законопроекту про мобілізацію
Читайте на ГК:Новий законопроєкт про мобілізацію: Данілов зробив гучну заяву