Важливо: 94-річний закарпатець про найпотрібнішу зброю, що допоможе Україні (ФОТО, ВІДЕО).

Перемога у війні із Росією наразі одне із важливих питань усіх українців.

Хай би як важко не було усвідомлювати жах, який нині переживає український народ, а реалії останніх подій змінили життя багатьох.

Десятий місяць в Україні іде війна із російським загарбником. За увесь той період зруйновано міста і села у східній частині держави, убито мирних людей та зруйновано стратегічно важливі об'єкти. Чимало українських воїнів віддали власні життя, обороняючи державні кордони. Серед них й закарпатці. На жаль, серед полеглих у важкому бою із російським агресором — юні українські бійці.

Ще донедавна усе це жахіття могло українцям лише приснитись. Та от сьогодні ми зрозуміли, як ворог — Росія ненавидить Україну й планує убити у ній все живе.

Ряд українців і досі не можуть змиритись із цією війною. Гострим лезом пронизує душу одне єдине питання, що виринає з дитячих уст: "Чому народ, що називав себе братнім, зараз нещадно руйнує нашу державу?

На це болюче питання й дорослим важко відповісти, адже немає логічних пояснень жорстокій агресії, що проявила "братня" Росія.

Важко наразі щось говорити про всі ці події й тим, що у свій час витримали безжальні тортури "машини" Сталінського режиму. Очевидців тих жорстоких подій у свій час залишилось не так і багато. Один із них проживає і досі у Туря-Реметі на Перечинщині й добре тямить, як усе відбувалось тоді й що були змушені витримати в'язні "Степлагу".

- Мені було 18. Я пам'ятаю, що спав і мене стягли прямо із ліжка. "Собирайся!" кажуть мені, — розповідає пан Ілько. - То було несподівано.

- 10 років тюрми дали мені у таборі. Але відсидів я менше, бо справлявся із роботою добре. Заставляли добувати мідну руду у шахті. Робити було дуже тяжко. Підривали динамітом, а потім копали й вантажили мідь... Її далі відправляли на перемолку.

Пригадую, був у тому лагері зі мною один священник із Перечинщини. Згодом він захворів на туберкульоз та помер, — розповідає очевидець.

Ілля Скубенич у свої 94 і в гадці не мав, що і зараз, у мирний час, діти та внуки зазнають війну. Дідусь каже: війну нікому не треба. А зараз тим паче. Це зло і з ним усім слід боротись не лиш фізично, але й духовно, тобто із вірою. Саме віра у Бога та спільна молитва за наших солдатів у цей момент — непотрібніша зброя у боротьбі із противником.