Вікторія із Закарпатської 128-ї бригади: «Сумую за донечкою… Те, що не можу її побачити й обняти, – найважче для мене…».

128 бригада в обличчях

Вікторія, солдат

«Дуже сумую за донечкою… Те, що не можу її побачити й обняти, – найважче для мене…»

– Мені 21 рік, у 128 бригаді я вже три роки. Давно хотіла служити в армії, ще з дитинства. Сама з Берегова, угорка за національністю, хоча добре розмовляю обома мовами – як українською, так і угорською.

Я кухар, ми з колегами щодня готуємо їжу й розвозимо по позиціях, у тому числі на передок. Стараємося з усіх сил – хлопці мають їсти смачні, корисні й поживні страви.

21 лютого, за три дні до вторгнення Росії, ми виїхали із Закарпаття на схід України на навчання. Хоча всі розуміли, що це будуть не навчання. А 24 лютого зранку росіяни обстріляли наше містечко ракетами. На щастя, обійшлося без поранених і загиблих. Ми терміново знялися й перебазувалися до лісу. Були там півтора тижні, наше відділення готувало їжу в польовій кухні. Потім нас перекинули в зону бойових дій.

Дома мене чекає донечка Софія, їй два роки. Востаннє ми бачилися в січні – перед тим, як я поїхала на постійний пункт дислокації бригади. А затим почалася війна.

Мені не вдається поспілкуватися з Софійкою навіть по відеозв’язку. Як тільки вона чує мій голос, каже: «Мама-мама!», хапає телефон і тікає.

Недавно я відправила їй свою ковдру. Софійка відчуває запах матері й завжди тримає ковдру при собі, нікому не віддає.

Я дуже сумую за донечкою… Те, що не можу її побачити, обняти, поговорити, – найважче для мене тут.

А до всього іншого поступово звикаєш. Ми з колегами по службі навіть спортом почали займатися, коли випадає можливість, повідомила 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада - Закарпатський легіон.