Дівчина – медик з Іршавщини: «При першому пораненому доводиться від слів і практики на муляжах переходити до реалій» / ВІДЕО

До Дня медика Голос Карпат підготував розмову з 22-річною дівчиною з села Ільниця на Іршавщині – добровольцем з полку Азов.

Вдома, на Закарпатті, Вікторія Ковач пише поезію, створює ікони за допомогою бісеру й дарує їх до храмів, а в зоні АТО у Маріуполі позивна Авіценна працює медиком і рятує життя поранених.

-Сьогодні, я студентка 5-го курсу Вінницького національного медичного університету імені Миколи Пирогова. Служити пішла в середині вересня минулого року. Спочатку місяць пробула у мобілізаційному таборі, а в середині жовтня поїхала безпосередньо в зону АТО. Довго не могла придумати собі позивний, а хлопці запропонували варіант імені видатного лікаря з жіночим звучанням.

Що змусило молоду красиву дічину забути про мирне життя, квіти, музику, побачення і змінити їх на війну?

-Набридло пасивно спостерігати за невідомо чи правдивими новинами з телеекранів. Жаль стало хлопців, які боролися не просто з ворогом, але й зі смертю. Не знаючи основ медицини, вони творили дива. Напевне, причиною є те, що за рахунок власної сили й волі є бажання врятувати життя побратима. Чому не квіти і не музика? А тому, щоб розуміти квіти і музику, зазвичай треба, щоб були належні умови, відсутність вогню і тиша, щоб музику почути.

Скажи, як відреагували твої рідні вдома, коли почули, що ти на сході, а не на навчанні у Вінниці?

-Справа в тому, що я єдина дочка, поїхала, не закінчивши університет - воювати. На місці мами, напевно, мало хто б радів. Хоча, вдома думка не змінилася, сім'я хоче, щоб я повернулася у цивільне життя. Але я хочу вернутися з перемогою. А такі речі швидко не робляться! На навчанні у Вінниці, мене довго відмовляли мої однокурсники, але потім зрозуміли, що це марно і просто колективним рішенням вирішили їхати в один батальйон.

У той час, коли дочка рятує життя українським воїнам на сході, вдома місця собі не знаходить мама Вікторії. Ольга Василівна довгий час пропрацювала педагогом у школі. Зі слізьми на очах жінка розказує, що не може змиритися з тим, що єдина дочка, яку вона все життя ростила, сама пішла служити.

Це дуже важко, з таким її рішенням я ніколи не змирюся, мені важко зрозуміти те, що моя дитина пішла на війну. Водночас, я безмежно нею пишаюся, що вона розвивається у тому напрямку, який вибрала сама і рятує життя, у той час, коли тисячі чоловіків відмовляються йти служити Батьківщині – це має бути уроком для всіх. Жодна мама, яка не чекає дитину з війни не зможе мене зрозуміти, - розповідає мама Авіценни. Як це, дивитися телебачення і після кожної звістки, що десь стріляють чи щось вибухнуло, летіти до телефону і якомога швидше набирати номер дочки. Відколи я дізналася, що вона у зоні АТО, я жодної ночі не заснула. Я ж навіть не відразу дізналася, де Віка. Я була впевнена, що дитина на навчанні, а вона всю зиму провела на війні. Зараз, коли вона вдома, я прошу лише одного, щоб вона залишилася поруч і більше нікуди не їхала.

Віка, що змінилося у твоєму житті з періодом проходження служби у батальйоні?

-З часу служби змінилося усвідомлення важливості людей. Змінилися цінності. Насправді, в житті важливим є можливість цінувати кожну мить. Бо вони не повторюються. І більше того, ці моменти життя можуть стати останнім спогадом. Найважче - це безпомічність і розуміння того, що медицина не всесильна. Важко прощатися з тими, хто день перед тим розповідав про свої плани на життя та ідеї, що потребують втілення.

На постійному зв’язку з військовими - волонтери, які знають напевне, що потрібно бійцям і як їм допомогти. Про те, якою важливою є служба медиків, Голосу Карпат розповів лікар-волонтер Степан Пнівчук:

-Всю теорію, яку викладають у вузах доводиться переосмислювати по-новому. Коли ти рятуєш життя людини та ще й у польових умовах, це вдвічі більше відповідальності, але чи не найбільше значення має медикаментозне забезпечення. З Вікою ми познайомилися ще на практиці, вона взагалі молодець, настільки швидко оволоділа знаннями. У цій дівчині відразу ж було помітне бажання допомогти пораненим хлопцям, мені здається це зіграло найбільшу роль у її рішенні піти на схід.

Вікторіє, чи важко медику-новачку переходити від теорії до практики? З якими ранами бійців тобі доводилося працювати? Чи були випадки, що ти вагалася зробити так, чи інакше, коли у твоїх руках життя людини?

-Для медика це дуже цікаво. Тим більше для студента. Та й легкого в цьому житті дуже мало чого. Характер ран різноманітний. Починаючи від забоїв кінцівок, легких черепно-мозкових травм і закінчуючи важкими вогнепальними осколковими та мінно-вибуховими травмами. Були декілька разів травматичні ампутації кінцівок. Про вагання скажу одне - кожен перед тим, як щось робити повинен думати. Тим більше, коли від цього залежить життя чи здоров'я людини, то в будь-якому разі треба зважити всі «за» і «проти». Тому вагання присутнє. У медицині досвід - це велика річ. Але, коли його немає, то треба брати себе у руки і здобувати його. Тим більше, що стосувалося військової медицини, то в Україні цього досвіду не існувало в принципі. Воєнних дій ми не вели, от і навиків роботи з важкими вогнепальними пораненнями у нас не було. Але ми швидко вчимося. Тому зараз у нас рядові бійці вміють не просто накладати просто правильно джгути, але й підключати систему внутрішньовенного введення розчинів. Все потребує тренувань. На відміну від багатьох інших медиків, перед потраплянням у зону АТО я мала можливість пройти підготовку згідно стандартів НАТО. Але при першому пораненому прийшлося від слів і практики на муляжах переходити до реалій.

Віка, які твої плани на майбутнє?

-По завершенні війни спочатку треба відсвяткувати перемогу. Добре відсвяткувати. А взагалі - хочеться закінчити університет, стати хорошим спеціалістом і обов'язково не розповідати дітям про свої пригоди. Щоб їм не хотілося.