<p>У Мукачеві цього всесвітньовідомого композитора та музиканта, Заслуженого артиста Угорщини, почесного кавалера Королівської палати Угорської Республіки,...
У Мукачеві цього всесвітньовідомого композитора та музиканта, Заслуженого артиста Угорщини, почесного кавалера Королівської палати Угорської Республіки, знають під зовсім іншим прізвищем – Якубович. Однак для друзів Ференца зміна його прізвища суті не міняє, адже для них він залишається талантом, який присвятив себе відродженню давньої єврейської традиції – клезмерської музики.
Минулого тижня за підтримки Генерального консульства Угорщини в Ужгороді колектив Ференца Яворі «Budapest klezmer band» вдруге за 20 років існування виступив у залі Закарпатської обласної філармонії. Те, що виступ цей проходив у приміщенні колишньої синагоги, лише додало колориту, оскільки до Ужгорода ансамбль привіз свої найкращі твори, основу яких складали забуті і втрачені мелодії єврейської інструментальної музики. Перед концертом «Замок» поспілкувався з Ференцом Яворі.
«Прізвище змінив, бо угорці не могли вимовити «Якубович»– Пане Ференц, розкажіть про своє дитинство, проведене у Мукачеві.
– Народився я у 1946 році у великій єврейській родині, яка більш за все шанувала своє коріння і традиції. На жаль, дотримуватися всіх традицій ми не могли, оскільки влада у 49-му закрила міську синагогу і перетворила її на універмаг «Дитячий світ». Але свята ми продовжували відзначати за всіма правилами, зазвичай, збираючись усією нашою великою родиною.
Я мав чимало тіток, дядьків, двоюрідних братів і сестер, і це було іноді дуже зручно, бо коли хотів морозива, то йшов до свого дядька, який продавав капелюхи на площі Возз’єднання, і просив у нього 10 копійок. Або коли пізніше треба було купити троянду для дівчини, то йшов до іншого дядька, а потім мій батько з ними розраховувався.
– Хтось із вашої родини залишився у Мукачеві?
– Ні, всі виїхали. Хто у Штати, хто в Ізраїль, є рідні навіть в Австралії. Однак це не заважає нам досі бути дуже близькими, спілкуємося по Інтернету, збираємося разом на свята. Скажімо, не так давно їздили на 80-річчя моєї тітки в Ізраїль, то нас там зібралося більше 70 гостей!
Зустрічаємося, до речі, й у спеціальні дні, які проходять в Ізраїлі. Не знаю, чи чули ви, та у тамтешньої закарпатської громади є традиція кожної весни, на День незалежності країни, збиратися на такий собі пікнік у лісі. І це вже упродовж 25 років. Я був там кілька разів, щороку людей приїздить усе більше й більше. Там можна зустріти багатьох знайомих, рідних.
Усім завідує «тамада» – уродженець Мукачева Саша Юсович. У нього є цілий альбом, де записані всі вихідці із Закарпаття. Ти йому кажеш: «Хочу знайти такого-то», він переглядає списки і каже: «Шукайте в тій частині галявини». Підходиш, а там прапор, до прикладу, Берегова, а поруч усі, хто колись жив у цьому прекрасному закарпатському містечку. Так я знайшов своїх однокласників, багатьох друзів, з якими ріс у Мукачеві або навчався в Ужгороді.
– В якому віці ви зрозуміли, що хочете стати музикантом?
– У досить ранньому. У нас вдома був старовинний рояль, на якому грала мама. Вона помітила, що я теж цікавлюся музикою, люблю слухати і навіть пробую награвати мелодії. Якось вона взяла мене за руку і повела до музичної школи. Там були чудові вчителі, я всіх їх пам’ятаю. Вони змогли розкрити мій талант і порадили не зупинятися на досягнутому. Тому після закінчення школи я вступив до Ужгородського музичного училища, після чого закінчив музично-педагогічний факультет Дрогобицького педагогічного університету. А через кілька років сестра вийшла заміж у Будапешт, і ми з батьками вирішили поїхати разом із нею. Нині я про своє рішення не жалкую, бо того, що там досяг, навряд чи домігся би тут.
– Саме тоді ви вирішили змінити прізвище на Яворі?
– Так. Коли ми у 1976-му переїхали, я зіштовхнувся з тим, що угорцям важко вимовляти «Якубович». Тоді й визріло рішення змінити прізвище. Мені на той час уже виповнилося 30 років, тож крок цей був добре обдуманим.
– Тепер ви часто буваєте в Мукачеві?
– Мушу сказати, що після переїзду не був у рідному місті дуже довгий час. Об’їздив зі своїм музичним колективом увесь світ, а до Мукачева дістався лише у 2011-му, коли нас запросили на фестиваль угорської культури. Чесно кажучи, я думав, що мене тут уже всі забули. Тому був дуже здивований, коли в Мукачеві нас дуже тепло зустріли, зокрема мої друзі, знайомі, котрі приїхали і з Берегова, і з Виноградова, і з Ужгорода. Виступати на сцені Будинку культури, де я часто грав дитиною, було теж дуже хвилююче. Загалом, у місті над Латорицею я провів 3 дні, тому мав можливість побувати у помешканні, де жила наша родина, поспілкуватися з сусідами, прогулятися парком (раніше Комсомольським), де колись ходив на перше побачення…
– Чи змінилося Закарпаття з того часу, як ви його востаннє бачили?
– Так, змінилося і дуже. Мукачево стало таким гарним, я із задоволенням ним прогулявся. Ужгород для мене теж є важливим містом, тому що тут я провів молоді роки, навчався. Тож концерт у філармонії має бути особливим, тим більше, що це приміщення колишньої синагоги, де панує особливий дух, який дуже підходить для виконання клезмерської музики.
«Про клезмерську музику почув від… циган»– Розкажіть трохи більше про явище клезмерської музики.
– Клезмер – це музикант, який грає не літургійну, а народну єврейську, так звану клезмерську, музику. Частіше за все її можна було почути на весіллях та інших святах, але сталося так, що після Першої світової війни в країнах Східної Європи вона майже зникла.
Найцікавіше, що навіть коли я був малий, на наших святах у Мукачеві клезмерську музику грав не єврейський, а циганський ансамбль. Саме від скрипаля з цього ансамблю – Дюли Галамоші – я і записав більше ста таких композицій, які цьому музиканту показав його батько – учасник єврейського музичного колективу.
Дюла часто грав у ресторані «Зірка», а я, 13-річний, проходячи повз, щоразу заслуховувався тим звучанням. Якось завітав у сад цього закладу, де грав ансамбль, і запитав у Дюли, що то за музика. Він відповів: «Це єврейська народна. А ти хіба не знаєш? Це мій батько ще перед війною грав з клезмерами, тож і мене навчив».
Коли я підріс і почав цікавитися єврейською культурою, прийшов до Дюли з великим магнітофоном із мікрофоном. Він мені награвав мелодії, а я їх записував. Саме ці записи стояли в мене, чекаючи свого дня. Коли я приїхав у Будапешт, то зрозумів, що в цій країні зовсім нічого не знають про клезмерську музику і вирішив спробувати її розвивати.
– Чому в Угорщині нічого не знали про клезмерську музику?
– А тому що євреї, котрі на перетині ХІХ-ХХ століть переселялися до Угорщини, чомусь не намагалися зберегти свої традиції, а хотіли якнайшвидше влитися в угорське населення. Вони слухали оперету, угорську народну музику, циганську, а клезмерську поступово забували.
Знайти її зразки мені було непросто, але допоміг випадок. У 1989 році я поїхав у Ленінград до свого товариша. Розповів йому про те, що хотів би відродити традиції клезмерської музики, зібрати ансамбль. У відповідь він подарував мені збірку відомого музикознавця Мойсея Береговського, котрий збирав зразки єврейської інструментальної музики в Росії, Україні, Молдові. Цікаво, що в кожній із цих країн клезмерська музика вбирала в себе колорит і елементи народної російської, української чи молдавської, тому вивчати її було дуже цікаво.
У 1990-му для того, щоб відтворити ці забуті євреями мелодії, я зібрав свій ансамбль. Відчував, що це до певної міри моя життєва місія. Спочатку ми проводили репетиції в маленькому підвалі, де не було навіть опалення. Перші 3-4 роки пробували знайти своє звучання, іноді виступали. Якось на одному з таких концертів нас почув режисер відомого угорського театру «Мадач». Він розповів, що планує ставити знаний мюзикл «Скрипаль на даху», і йому якраз потрібен не великий оркестр, а такий невеличкий ансамбль, як ми. Згодом дав мені фортепіанну партію і сказав зробити зовсім іншу оркестровку, в якій були би використані елементи клезмерської музики.
У результаті спектакль мав дуже великий успіх у всьому світі. Ми грали його 8 років, а це більше 300 вистав. Після цього я вже отримував замовлення від багатьох театрів, писав музику для інших постановок. Одне з найбільших визнань отримав спектакль «Пурім, або вибір долі» Дьорського національного балету, з яким «Будапешт клезмер бенд» гастролювали по США й успішно показали 26 вистав на Бродвеї. Великим успіхом користувався і мюзикл «Танець нареченої».
– Отож, ви вже давно вивели клезмерську музику з розряду суто весільної?
– Однозначно. Ми використовуємо її елементи, граючи навіть джаз і блюз. Благо, вона це зробити дозволяє, адже дуже багатогранна. У ній є все: і веселощі, і смуток, і надія, і гумор. Зі мною в колективі працюють професіонали високого рівня, тому нас визнали в багатьох країнах. І це приємно, бо ми бачимо, що наша музика бере за живе, не залишає байдужими нікого.
– Як ваша родина реагує на те, що так багато гастролюєте?
– Дружина вже звикла, а син, якому 25 років, і сам живе не вдома – вивчає міжнародне комерційне право в Барселоні. А подорожуємо ми, справді, досить багато. Нещодавно повернулися з Осло, після чого був концерт у Парижі. Одразу після Ужгорода вирушаємо у Львів, а незабаром виступатимемо у Туреччині.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Старий Замок»
Джерело: uzhgorod.in
Читайте також:
- Поділитись:
- Twitter(X)
- Telegram
- Viber