Інтерв’ю українського мовознавця, професора Любомира Белея та відповіді від кандидата наук, карпаторусинського письменника Валерія Падяка та шеф-редактора журналу Отцюзнина Юрія Шиповича.

Любомир Белей пропонує заборонити термін «русин» у значенні «неукраїнець» /+ ВІДПОВІДІ

Нещодавно у київському видавництві «Темпора» побачила світ нова книга доктора філологічних наук, професора кафедри української мови УжНУ Любомира Белея «”Русинський” сепаратизм: націєтворення in vitro».

В інтерв’ю журналісту Медіацентру УжНУ автор цього видання розповідає про сучасне русинство як «зручну демократичну форму денаціоналізації та асиміляції української меншини Словаччини, Польщі, Румунії, а також дезінтеграції етномовного українського простору на Закарпатті». Професор-україніст пропонує встановити судову заборону на використання етнонімів «русин», «руський», «руснак».

Враховуючи неоднозначне сприйняття і трактування русинської теми, надалі подаємо вище згадане інтерв’ю Любомира Белея , а також відповіді на нього від кандидата наук, карпаторусинського письменника і літературознавця Валерія Падяка та редактора русинського журналу «Отцюзнина» Юрія Шиповича.

РУСИНСЬКИЙ ПРОЕКТ ТЛІВ З КІНЦЯ ХІХ СТОЛІТТЯ

Скільки років Ви займаєтеся русинською проблематикою?

– Досить складно сказати, оскільки будь-яка особа, яка займається україністикою на західних теренах, так чи так мала справу з цією проблемою й мусила виробити власну позицію щодо неї. Окремі аспекти неорусинського руху я почав спеціально досліджувати років 10–12 тому, а з 2015-го Науково-дослідний інститут україністики ім. М. Мольнара реалізує наукові проекти з дослідження неорусинського руху як по лінії Державного фонду фундаментальних досліджень, так і МОН України.

Які події чи особи є відправною точкою русинського руху?

– Все розпочалося ще наприкінці ХІХ століття, коли москвофільський рух на Галичині та Буковині потрапив у глибоку кризу, а натомість у повний голос заявило про себе українське національне відродження. Стало зрозумілим, що ніколи не збудуться мрії ні про «єдіную Русь от Попрада до Камчатки», ні про непорушність східних кордонів угорської корони. Це не жарт перелякало як закарпатських москвофілів, так і офіційні угорські власті. Тоді-то місцеві москвофіли та угрофіли обрали спільну стратегію – переконати закарпатців, що вони зовсім інакші, ніж їхні сусіди по той бік Карпат.

Початком неорусинського руху можна вважати «Верховинську акцію». Один із її ініціаторів – Е.Еган, за свідченнями угорської україністки М.Маєр, яка досліджувала фонди Міністерства закордонних справ Угорщини, напередодні приїзду на Закарпаття два тижні інкогніто перебував у Галичині, де зустрічався, як він пише у доповідній записці, з «вождями русинського руху». У розмовах з ними він з’ясував, що ті мають плани об’єднати всіх русинів, які на той час жили в Російській імперії, на Галичині, Буковині та Закарпатті. А це несло пряму загрозу тогочасним угорським інтересам. Щоб не допустити українство за Карпати, було ухвалено досить детальну програму, спрямовану на відторгнення русинів закарпатських від русинів галицьких та буковинських. Ця програма мала як економічну, так і культурно-освітню частину. Результатом її реалізації стала газета «Недѣля», а також низка філологічних праць Г. Стрипського. З боку москвофілів сіяти зерна неорусинства взявся Є. Сабов.

У Чехословацький період влада хоч офіційно й визнала, що місцева народна мова є «малоруська», така сама, як і на Галичині, проте в школах обов’язково вивчали й російську мову, а ще було заборонено використовувати фонетичний правопис української мови, що вживався в УСРР та на Галичині й Буковині.

Коли у 1939 році хортистська Угорщина захопила наш край, регентський комісар тогочасного Закарпаття розпорядився видати граматику – не українську, і не російську, а русинську, яка мала увиразнити окремішність русинської мови. Граматику написав Іван Гарайда, котрий був серйозним ученим і, попри настирливі побажання влади, жодним словом не обмовився, що місцева народна мова не українська. Коли граматика була вже набрана, то регентському комісарові вона здалася не дуже відмінною від наявних українських. Тому він розпорядився, щоб увесь набір книжки розсипали й наприкінці кожного слова поставили «ъ» («єр»), оскільки на той час так ніхто українською мовою не писав.

У фондах Чехословацької академії наук мені вдалося відшукати листування вчених з Інституту Миклухо-Маклая з Чехословацькою АН з 50-х років ХХ ст., де вони пишуть, що у Східній Словаччині живуть не українці, а русини. В академії, як свідчать документи, були здивовані такими заявами, бо вони завжди знали, що тут живуть українці.

Отже, неорусинський проект існував з кінця ХІХ століття. На початку 90-х рр. ХХ ст., коли стало зрозуміло, що Союз розпадається й постане хай квола, але 52-мільйонна держава – Україна, то й з’явився запит на дезінтеграцію незалежної України. І тут уже виходить з тіні невідомий на той час персонаж Пол Роберт Маґочі, який очолив русинський рух і намагається дати йому псевдонаукове забезпечення.

Тобто з усіх боків Закарпаття, а отже, й Україну, оточують ті, кому вигідні русини?

– Так, чехи активно підтримували їх, доки не розпалася Чехословаччина. І словаки це роблять. Угорщина також підтримує неорусинство, хоча самих русинів, або точніше русинів-українців, вона засимілювала ще на початку ХХ ст. Нині в Угорщині є лише два села, в яких літні особи «розуміють по-руськи». Хоча в Угорщині є майже 300 тисяч греко-католиків. Оскільки угорці ніколи не були православними, щоб стати греко-католиками, то 300 тисяч угорських греко-католиків – це нащадки українців, яких удалося асимілювати завдяки ізоляції їх від решти українського етнокультурного простору.

«ЦЕ НАШЕ ВЕЛИКЕ ЛИХО, ЩО ВІД НАС УКРАЛИ САМОНАЗВУ»

Нерідко від корінних закарпатців можна почути упевнене: «Я русин, бо мої батьки, діти були русинами…». Що відповідати на такі закиди?

– Казати, що і я русин, бо всі ми – русини. Франко говорив, що він вигодуваний твердим руським хлібом. С.Бандера у метриці записаний як русин. Це наше велике лихо, що від нас украли самоназву. Перші – росіяни, чи москвитини. Русь була єдина, й була вона на території теперішньої України. Новгородський єпископ у 1252 році писав, що їде з Новгорода на Русь, тобто Новгород він не вважав Руссю. Ніхто ж не скаже нині, що їде з Новгорода в Росію… Росіяни вкрали від Візантії двоголового орла, а від українців – назву Русь, бо треба було претендувати на київську спадщину. Що було в ХІ–ХІІ столітті на місці Москви? Та болото. А в тогочасному Києві – понад 200 церков, дочка Ярослава Мудрого одружується з королем Франції, причому король-француз – неписьменний, а дочка руського князя –так, й у приданому привезла з собою чимало книг.

У Тараса Шевченка «Україна» вживається десятки разів, але немає «українець». У «Галицько-руських приповідках» Івана Франка «русин» вживається 50 чи 60 разів, а «українець» – раз! Бо «русин» була основна назва для галичан-українців. Тобто до кінця ХІХ – початку ХХ століття усі мешканці Галичини, Буковини, Закарпаття були русинами. Вулиця Руська є у Львові, Чернівцях, Ужгороді. Тому Грушевський пише «Історію України-Руси», починає привчати, що Україна – це та ж Русь. І.Франко спершу називає історію української літератури історією русько-української літератури. Коли прийшла радянська влада, то жителів Закарпаття записали українцями. Так само зробили в Галичині, на Буковині, бо поляки і румуни не визнавали етноніма українець. Місцеві жителі тут також були русинами до 1939 чи 1940 року.

Тому перше, що потрібно зробити, – це заборонити використовувати терміни «русин», «руснак», «руський», «русинський», «руська мова», «русинська мова» у значеннях «неукраїнець» чи «неукраїнський». Ніхто нікого не змушує бути українцем. Жоден австрієць не скаже, що він говорить по-австрійськи. То хто дав право особам, які використовують українську мову, зокрема, її говори, казати, що це не українська мова, а окрема слов’янська мова – русинська. Якщо хтось не вважає себе українцем, то має на це повне право. Однак це не означає, що він може привласнювати собі набутки української культури – назви «русинська, або руснацька, або руська мова».

НА ЗАКАРПАТТІ ВІДБУВАЄТЬСЯ ДЕЗІНТЕГРАЦІЯ ЕТНОМОВНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПРОСТОРУ

Чим русинство загрожує Закарпаттю?

– Наслідки маємо у тій же Словаччині, де українська громада, розколота на українську й русинську, взаємопоборюють одна одну. Замість десятків українських шкіл у Словаччині залишилася одна. Але русинські, які би мали з’явитися, не з’являються. Торік до першого класу русинських шкіл пішов… аж один учень. У цьому році закрили спеціальність русинсько-лемківська філологія та російська мова, яка існувала у Педагогічному інституті в Кракові. Русинство – це дуже зручна, псевдодемократична форма денаціоналізації та асиміляції української меншини Словаччини, Польщі, Румунії. На Закарпатті відбувається те ж саме – дезінтеграція етномовного українського простору. Подивіться, чим неорусини займаються – заявляють про свою окремішність, хочуть автономію, відокремлення… Це ми вже чули в Криму й на Донбасі.

Чому Ви називаєте їх неорусинами?

– Для того, щоб відрізняти від русинства, яке належить до української культури. У книзі я намагався показати, що неорусинство – це технологія, майстерна, відточена. Уявіть собі, що виходить 5 чи 6 томів словника «русинської» по 800 сторінок кожен. Хто ж буде їх перечитувати? Сприймуть як русинський словник і скажуть, що Україна не хоче визнати русинів. А насправді там українсько-український словник. Або ж русинська енциклопедія на 1000 сторінок з українськими персоналіями, яких укладачі чомусь назвали русинами «з українською орієнтацією». Яка це українська орієнтація? Одного Олексу Мишанича вдостоїли – написали, що він українець, а всі інші – «української орієнтації». А в гаслі про фразеологічний словник автор пише, що фразема буває однослівна. Що це за науковий рівень! Але це профінансовано. І цей словник пішов у бібліотеки, школи. Наступний технологічний прийом – підміна понять совєтизація та українізація. Понад 10 тисяч закарпатців були засуджені за український буржуазний націоналізм і жодного – за русинський. Тобто те, що відбувалася насильницька колективізація, заборона греко-католицької церкви, насильні вивезення на шахти Донбасу – це все правда. Але це не українізація, а совєтизація. Така ж совєтизація (а, може, ще й жорстокіша) відбулася на Галичині та Буковині.

У неорусинському русі є просто обдурені особи, які люблять свою говірку, фольклор, прагнуть докопатися до істини, але потрапили в погану компанію, ставши жертвами технології. Але таких небагато. Переважна частина на цьому заробляє. У відкритих джерелах є дані про фінансування русинського руху. Наприклад, у Словаччині – це понад 400 тисяч євро в рік. Легше працювати русином, ніж робітником або вчителем.

У випадку Закарпаття звідки найбільше фінансової підтримки має неорусинство?

– Мені важко сказати, бо ніхто це не афішує, проте, судячи з відкритих джерел, можна говорити, що фінансування йде і з Росії, і з Заходу.

«В УКРАЇНІ КОЖЕН РЕГІОН САМОБУТНІЙ. У ЦЬОМУ НАША СИЛА – І МАЄМО ЦИМ ТІШИТИСЯ»

Закарпатці люблять говорити про свою батьківщину епітетами «унікальний», «особливий» та вживати інші слова, якими підкреслюють відмінність нашого краю від іншої України. Чи немає в такому самозвеличенні несвідомої підтримки тих, хто хоче відокремитися від держави?

– Це або від невігластва, або від дитячості, що моя хата найкраща, і машина в нас найліпша, і мій тато найсильніший. Це така інфантильність. Навіть якщо взяти етнічний склад, то теза, що Закарпаття найбагатонаціональніше, неправдива. Майже 80 % населення області становлять українці. Є угорці, румуни, словаки… Та якщо порівняти з Одеською областю, то Закарпаття в жодне порівняння не йде – і за кількістю національних меншин, і за їхньою чисельністю. В Україні кожен регіон самобутній. У цьому наша сила, і ми маємо цим тішитися. Закарпаття є самобутнім, як і Наддніпрянщина, Галичина, Полісся, Волинь. Вони теж мають свої говірки. До речі, були спроби створити ятвязьку мову на Поліссі, у той час, коли й русинську. Але там не було особливих замовників – і проект розпався. Проте газети вже писали, що Полісся – не Україна. Тобто в цих проектах немає нічого нового, зате потім маємо результат, як сьогодні в Криму чи на Донбасі.

Обкладинку книги оформлювали за вашою ідеєю?

– Відверто сказати, то свого часу мене дуже обурила обкладинка на книзі П.-Р. Магочі «Історія України». Шкода, що вона пройшла повз увагу українського читача – приватного й офіційного. Там у слові «Україна» перша літера – старослов’янський диграф «оу» – була стилізована у вигляді помаранчевої стрічки – символу СНІДу. Тому художник видавництва «Темпора» дотепно, як на мене, охарактеризував суть неорусинства.

Чи є вже відгуки на видання?

– Окремі відгуки є, але ще досить мало часу пройшло від появи книжки. Видавництво планує презентації в Ужгороді, Києві, Слов’янську, Львові та інших містах. Думаю, відгуки ще будуть.

Де можна придбати книгу в Ужгороді?

– У книгарнях «Є» вона вже продається по всій Україні. Видавництво обіцяло, що надішле й на Закарпаття.

Як зарадити поширенню неорусинства?

– Передусім у нас мала би бути нормальна державна програма. Були спроби у 1996 році, але тоді програма не спрацювала. Доцент нашої кафедри Борис Галас підготував програму у вигляді факультативу для школи «Барвистий світ народного мовлення: українські говірки Закарпаття», де у школі вчителі пояснювали би, яку цінність має говірка, а з іншого – що в кожному регіоні є свої говірки. Говірки треба вивчати, знати, пишатися ними, але не думати, що така говірка – це свідчення інакшості її носіїв.

Далі – судова заборона на використання етнонімів «русин», «руський», «руснак». Відповідну ухвалу було прийнято на конференції у Свиднику в 2016 р., за що на тогочасного директора Музею української культури, з яким ми виносили в резолюцію цей пункт, завели кримінальну справу. Ідеологи неорусинства розуміють, що у разі реалізації такого задуму маніпуляціям на етнонімі настане кінець. Щось подібне мають греки з македонцями. Македонія як член ООН – це Республіка Скоп’є, бо греки заборонили використовувати свою назву «Македонія», оскільки це назва частини Греції. Македонці хотіли привласнити назву, але не вдалося.

Ну й, звичайно, потрібно підносити загальний культурний рівень людей, щоб вони бачили, розуміли, думали.

І ще, мабуть, фінансування припинити?

– Ми з вами того не можемо припинити, але це не матиме жодного ефекту, якщо вищеназване буде реалізовано.

Наталія Толочко – спеціально для Медіацентру УжНУ,
фото Віталія Завадяка

Враховуючи неоднозначне сприйняття і трактування русинської теми, надалі подаємо відповіді на вище наведене інтерв’ю від кандидата наук, карпаторусинського письменника і літературознавця Валерія Падяка.

Про що не наважилась запитати професора
Любомира Белея журналістка?

Як у пробірці («in vitro») з проекту народився гарно профінансований ідеологічний продукт.

У 1991 році Україна не визнала заборонену сталінізмом русинську національність, втративши унікальний шанс разом із державами молодої демократії відмежуватись від тоталітарної спадщини. Ця непослідовність дається взнаки – уже майже три десятиліття Україна перманентно та без особливого позитиву бореться зі своїми національними периферіями.

А визнання всіма (!) сусідніми державами права русинів на самовизначення та успіхи у справі національного відродження (після майже півстоліття заборони на національність) чим далі тим частіше та критичніше розвертають Україну проти цих держав у політичній площині.

Зовсім іншим бачиться та викликає вкрай негативну оцінку української влади усе, що є нині позитивним у вирішенні русинської проблематики. І ось уже українська пропаганда заявляє про недружелюбність сусідніх держав та відкриття ними антиукраїнського західного «фронту»!

Ці заяви інколи настільки безглузді, що викликають сумніви у адекватності політичної еліти, яка декларує євроінтеграційні цінності, але послуговується постулатами сталінізму.

Щоб не бути голослівним, наведемо хоча б кілька таких русинофобських заяв, озвучених лише останнім часом. Академік НАНУ Володимир Горбулін, директор Інституту стратегічних досліджень, нещодавно підкреслив, що «за межами України» (тут він «сором’язливо» не згадав у якій державі, але з контексту це – Словаччина, Польща та Угорщина) було кодифіковано русинську мову. Це, на думку академіка, «політичне замовлення влади» тих держав!

Ще одну тезу В. Горбуліна про «перерозподіл кордонів» геніально підхопив ще один член-кореспондент НАНУ Степан Віднянський, який «ничтоже сумняшеся» заявив, що ціллю сучасного русинського руху є «заручитися підтримкою... Росії , США та інших держав, насамперед сусідніх, з метою створення у центрі Європи русинської держави «Рутенії»!

Той самий С. Віднянський вважає, що потрібно заборонити русинську мову та русинське шкільництво, оскільки вони загрожують «розколоти... закарпатську громаду автохтонного походження на русинів і українців»!?

Заборонити навчання рідною мовою..., заборонити національність..., заборонити карпаторусинське шкільництво... – усе це з лексикону політичної еліти України зразка 2017-го року. Хоча складається стійке враження, що йдеться про рік 1937-й!

Ось і професор з кафедри української мови Ужгородського університету Любомир Белей цими днями в інтерв’ю, анонсуючи свою нову книжку, у категоричній формі зажадав аж «судової заборони» на використання етнонімів «русин», «руський», «руснак», «русинський», «русинська мова»!

(Залишмо за рамками цієї статті зміст монографії професора-ономаста – це тема окремої розмови, хоча навіть з інтерв’ю можна пересвідчитись в еклектичності знань з русинства професора, що родом з Івано-Франківщини. У коротенькій розмові він встиг перекрутити чимало фактів та поєднати непоєднуване. А інколи його висловлювання – це навмисне фальшування історії карпатських русинів чи примітивне її потовмачування).

Інтерв’ю Л. Белея – це якась зацикленість на грошах, характерна для української русинофобії вцілому. Автор кількаразово то тут, то там наголосив, що русинство з кінця ХІХ століття «підживлюється фінансами з-за кордону», що «фінансування йде і з Росії, і з Заходу» і що у русинстві «переважна частина – це особи, які на цьому заробляють»...

Так, русинство фінансував угорський уряд через «Верховинську акцію» Е. Егана, щоб не допустити (!) українство за Карпати, потім русинів підтримувала Чехословаччина, і «словаки це роблять», Угорщина також підтримує... «Легше працювати русином, ніж робітником або вчителем», – проникливо резюмує свої роздуми на тему фінансів професор з УжНУ. І ось тут хочеться спитати самого професора-русинофоба: «Шановний, а чи не живитеся Ви за рахунок чийогось фінансування?».

Русинофобія – не наука, такою вона ніколи не була й не буде. Це, швидше, спроба заперечити діалектику розвитку карпаторусинського народу. І це також один із підрозділів ідеології, характерної у сучасному світі лише Українській державі. А ідеологія за всіх часів та режимів щедро фінансувалася правителями.

Те саме маємо й у випадку з щойно виданою монографією Л. Белея «Русинський сепаратизм: націєтворення in vitro» (Київ, 2017). На цю розробку через Державний фонд фундаментальних досліджень автор-«безсріберник» попросив у 2015 році та згодом отримав на оплату своєї праці над книжкою 130 тисяч грн. (У цінах 2015 року у доларовому еквіваленті – це $ 6190,0). Цю інформацію ми отримали у 2015 році з тоді ще відкритих джерел (http://contest.dffd.gov.ua/node/11737) та мали можливість спостерігати, як у пробірці («in vitro») з проекту народжується гарно профінансований ідеологічний продукт.

У тексті того проекту, запропонованого державі (який згодом став монографією), професор Л. Белей всіляко вихваляв свій майбутній продукт (цитуємо):

– немає аналогів в Україні;

– цілком відповідає світовому рівню історичної науки;

– покращить міжнародний імідж держави України.

Не знаю, як там на рахунок міжнародного іміджу, але бюджет України таки збіднішав на понад сотню тисяч гривень, які недоплатили тим самим українським робітникам та вчителям. Знов русини винні?

Валерій Падяк

На інтерв’ю професора Белея відреагував також шеф-редактор русинського журналу «Отцюзнина» Юрій Шипович. На своїй сторінці у Фейсбуці він розмістив цей пост.

Валуєв би завив від заздрощів

Був шокований, прочитавши інтерв'ю з професором Белеєм.
Не є новиною, що Любомир Омельянович ненавидить і відверто презирає корінних закарпатців. Його слова доказують, що він готовий піти далі закону графа Альберта Аппоні, який у 1907 році заборонив русинські школи. Пан Белей пропонує ввести заборону на слово "русин":

"Тому перше, що потрібно зробити, – це заборонити використовувати терміни «русин», «руснак», «руський», «русинський», «руська мова», «русинська мова» у значеннях «неукраїнець» чи «неукраїнський»".

Далі ще страшніше (чи смішніше))):"То хто дав право особам, які використовують українську мову, зокрема, її говори, казати, що це не українська мова, а окрема слов’янська мова – русинська. Якщо хтось не вважає себе українцем, то має на це повне право. Однак це не означає, що він може привласнювати собі набутки української культури – назви «русинська, або руснацька, або руська мова»."

Та тут не тільки Аппоні, а й цілий Валуєв би не лише заплакав - завив би...від заздрощів.

Якщо врахувати відмінність між українською і русинською мовами у лексиці, фонетиці, орфоепії і т.д. ,то диференса буде набагато більшою, ніж між української та білоруською мовами. І це вже добре знають у Європі. Тому там русинів давно визнали і допомагають зберігати їх культуру на державних рівнях. Це також унеможливлює прагнення певних антидержавних кіл маніпулювати русинським питанням.

Шокує також цинічне перекручення історії:

"Це не жарт перелякало як закарпатських москвофілів, так і офіційні угорські власті. Тоді-то місцеві москвофіли та угрофіли обрали спільну стратегію – переконати закарпатців, що вони зовсім інакші, ніж їхні сусіди по той бік Карпат."

Як тоді професор Белей збирається пояснювати супротив закарпатських русофілів-будителів омадяренню, асиміляції русинського населення. Виходить, що єпископ Панькович, ренегати, мадярони були в одному "рокаші" з Сільваєм, Митраком, Ставровським-Попрадовим, Фенциком?

Я вже нічого не говорю про Едмунда Егана. Людина, яка прийшла русинам на допомогу у важкий час, від слів Белея в гробу перевертається.

Але пан професор не зупиняється на Закарпатті. Він іде далі: у Словаччину, Угорщину, Польшу, що називається "з своїм уставом у чужий монастир". Хоча, по правді, Белей і тут, на Закарпатті, у чужому "монастирі", тому, видно, і спрацьовує інстинкт самозахисту:

"У відкритих джерелах є дані про фінансування русинського руху. Наприклад, у Словаччині – це понад 400 тисяч євро в рік. Легше працювати русином, ніж робітником або вчителем."

У Словаччині і т.д. фінансують русинську КУЛЬТУРУ, так само як і українську, ромську, угорську...

Далі коментувати це "неополювання на відьм", яке розпочалося, можливо, "з бодуна" чи чогось серйознішого, немає сенсу, але, коли черговий раз будуть звинувачувати русинів у сепаратизмі, то краще хай добре придивляться до своїх "вчених патріотів", бо результат від їх бесід чи писань може бути невиправним.

***