Від дитячої захопленості до справи всього життя.
Журналісти Нового Закарпаття поспілкувалися з закарпатською піаністкою Анжелікою Фукс.
В мене характер такий... Я важко пристосовуюся. Ну, але якщо тебе хтось приручить... Але поки що ніхто не приручив.
Дитинство вже було пов’язане із інструментом. У нас у центрі кімнаті стояло піаніно. У мене є фотографії, де я маленька, у великих пеленках, мене тримають за талію і я із диким захватом щось там бренькаю.
Мене завжди дуже підтримували батьки, вірили в мене, завжди хвалили. Але всіх дітей хвалять! Намалюєш каракулю, а вони: «Ой, найофігенніша каракуля у світі!» Я займалася і бальними танцями, і кінним спортом, і тенісом. Мене батьки розвивали сильно.
У школі я добре вчилася. Але чим далі, тим більше розумію, що відмінницею бути дуже погано.
Був такий момент у житті, коли я багато займалася і бальними танцями, і фортепіано. І в якийсь момент моя вчителька по фортепіано сказала, що час вирішувати, треба обирати щось одне, не можна професійно займатись і одним, і іншим. Допоміг зробити вибір випадок. Це був той період, коли дівчата ростуть швидше, ніж хлопці, я стала вища за свого партнера, тому мені дали іншого. З попереднім ми багато виступали, вигравали медалі, і починати все з початку мені якось не хотілося. І так я вирішила тільки на фортепіано грати.
Коли я була мала, грати мені було цікаво. Мама мені щось показувала, я повторювала. У мене легко це вдавалося. І це було прикольно. А потім мене віддали в школу, і все стало серйозно. Я годинами грала. Мама приходила до мене, ставила «триніжку», і якщо я щось не так робила, то могла мене і хряпнути.
З 9 років я потрапила на сцену у філармонію і грала вже доволі складні твори. Дуже мало таких дітей в окулярах, ми їх називаємо «чокнуті генії», які можуть годинами займатися. Насправді нормальні діти хочуть бігати, гуляти.
Із усіх країн, у яких я жила, працювала, найближчими були Штати. Чому? Там нема расизму, націоналізму, там кожна людина має свій куточок. Там почуваєш себе, як удома. Люди дуже привітні, відкриті. Про американців часто кажуть, що вони штучно всміхаються. Але мені здається, що краще штучно посміхатися, аніж не штучно бурчати і псувати життя іншим. Вони не люблять нити, дуже позитивні, вірять в успіх. Захоплююся цією країною.
Культурний шок був у мене в Китаї, тому що вони зовсім не слухають. У мене було враження, що вони, як у 19 столітті, прийшли на оперу себе показати, діаманти показати, поговорити, поїсти. В телефоні сиділи. Діти бігали. Граєш сам для себе. Взагалі ніхто не слухав.
У нас дуже мало інтересу до класики – це стосується і живопису, і театру. Якась вечірка, халявна їжа сприймаються «на ура!», а щось серйозніше – вже ні.
Я розумію, що краще Моцарта, Бетховена, Рахманінова я не напишу, тому чого мені рипатися.
Мій інструмент є для мене щоденником. Це те місце, де я можу побути собою. Хоча зараз я настільки професійно відношуся до інструменту, що вже тільки зрідка виливаю емоції під час гри вдома. Раніше я грала залежно від того, як почувала себе, виливала всі свої емоції, позитивні, негативні, почуття, переживання.
Музика буде все життя зі мною, а кіно – це тим, чим я хочу займатися. У нас є ще бажання поєднати музику із німим театром, пантомімою, театром тіней, театром ляльок. Це ще цілий світ, який можна поєднувати.