Ситуація на Сході завершиться певним багатостороннім компромісом – політолог.

Так вважає закарпатський експерт, політолог та історик Сергій Федака

Першу річницю своєї влади Петро Порошенко відзначив великим телевізійним інтерв’ю. Найцікавішою і водночас найбільш інтригуючою заявою була фраза про те, що найгірше для України вже позаду. Щоправда, це було висловлено більше як надія, як щось найбільш імовірне, аніж як доконаний факт, але ж було сказано. Що за цим стоїть? Чи це просто красиві слова до ювілейної дати, спроба заспокоїти усіх, зробити добру міну при поганій грі? Чи все-таки за такою впевненістю (хай і не абсолютною) стоїть щось реальне? Звісно, поінформованість Президента значно вища, ніж в усіх експертів і політологів разом узятих. Їм час від часу зливають тільки якісь краплі конфіденційних даних. Президент же володіє ними якщо не повністю, то дуже близько до того. Плюс продемонстрований ним настрій підтверджується заявами ряду західних експертів про те, що стрілянина на Сході повністю завершиться восени.

Щоправда, події останніх днів, коли постійно відбуваються обстріли української сторони та вилазки диверсійно-розвідувальних груп, не надто це підтверджують. З іншого боку, активізацію протистояння можна трактувати і як підтвердження того, що за кулісами ведуться якісь переговори, тому активність терористів є додатковим аргументом однієї зі сторін.

Чим мало би завершитися протистояння? Очевидно, автономізацією частини Донбасу і відновленням українського контролю над східним кордоном. Останнє є головною передумовою миру на сході, тому за нього доведеться заплатити сповна. Навряд чи автономна частина Донбасу буде життєздатною, то ж врешті-решт їй доведеться волею-неволею зближатися з Україною. Принаймні, такого симбіозу як у Китаю з Гонконгом («одна країна – дві системи») там явно не вдасться досягти.

Звичайно, дуже багато найближчими місяцями залежатиме від позиції Кремля. Чи можлива демократизація Росії? У недалекому майбутньому це має дуже малу вірогідність. Навіть після відходу В.Путіна від влади там мало що зміниться. Адже вперше упродовж цілого століття за першою особою там стоїть досить широка соціальна група, на яку вона опирається. Це група людей, які контролюють державний капіталізм, ключові галузі російської економіки (газовидобуток, ВПК, аерокосмічну сферу тощо). Вона злита у тісному конгломераті з банківською елітою і спецслужбами. В.Путін є тільки вершечком цього айсбергу. Такої соціальної опори не було ні в Сталіна, ні в інших генсеків, ні в Єльцина. Тому після відходу кожного з них режим відчутно змінювався. Зараз цього не буде, у нинішній Росії особистість лідера відграє значну роль, але далеко не виняткову. Править все-таки ціла група, яка легко знайде заміну будь-якому лідерові.

Через це надмірна концентрація громадської думки саме на особистості В.Путіна не надто виправдана. Звичайно, Д.Медведєв поводився би у президентському кріслі дещо м’якше, але принципово це ситуації все одно би не змінило. Загальний курс лишався би тим самим.

Тому найімовірніше, що ситуація на нашому сході завершиться не чіткою перемогою однієї зі сторін, а певним багатостороннім компромісом. Світ стоїть напередодні якогось нового порядку, аналогічному тому, що називався Версальсько-Вашингтонською системою, а потім – Ялтинсько-Потсдамською. 1975 р. на зміну останній прийшли Гельсінські рішення про непорушність існуючих в Європі кордонів. Між рядками там ішлося про непорушність існуючої сфери розмежування інтересів між двома тодішніми геополітичними таборами – кремлівським і західним. Відтоді ці принципи багато разів порушувалися, хоча формально нібито діють і зараз.

Нині світ стоїть перед новим масштабним розмежуванням сфер впливу, яке зачепить і Сирію, Іран, увесь Близький Схід і ще багато чого. У цьому контексті, найімовірніше, вирішуватиметься проблема українського Сходу і ще більшою мірою – Криму. Можливо, у Росії очікують на вибори нового американського президента. Можливо, навпаки, скористаються шансом домовитися про щось ще за Б.Обами.

Навряд чи на сьогодні можливе повторення у Європі чогось на кшталт пакту Молотова – Ріббентропа. Хочеться сподіватися, що Європа в цілому і кожна її держава зокрема (особливо така чисельно велика, як Україна ) є все-таки самодостатніми і повносправними величинами, а не розмінними картами.

На цьому і може ґрунтуватися обережний оптимізм нашого Президента. Якщо в Україні встановиться реальний мир (навіть ціною будь-яких поступок, крім територіальних), це запустить механізми, котрі у кінцевому підсумкові призведуть до відновлення нашої територіальної цілісності. Усі політичні гравці це прекрасно розуміють, тому зараз, мабуть, обговорюється ціна такого сценарію. З боку України при цьому додатковим аргументом у відстоюванні своїх інтересів буде зміцнення збройних сил і особливо проведення внутрішніх реформ, більш прозора і чітка кадрова політика з боку тієї самої Банкової.

Сергій Федака для Нового Закарпаття