Коли пан Березень передумав бути весною і над землею закружляли відьмацькі сніги, художник за походженням із сонячного села Онок, що на Виноградівщині, Іван...
Коли пан Березень передумав бути весною і над землею закружляли відьмацькі сніги, художник за походженням із сонячного села Онок, що на Виноградівщині, Іван Бровді опинився в горах і став сніговою людиною.
Факт цей зафіксувала тільки його свідомість, бо всі місцеві дослідники снігових людей або приймали за гроші студентські заліки, або замерзли на підході до висот, куди піднявся народний художник України Іван Васильович. Я в гору не пішов, по-мудрагельському її обійшов і зустрівся зі сніговою людиною, коли вона струсила з себе всю кригу, в його оселі біля стадіону в Мукачеві.
Скажу, що потяг до цього чоловіка великий від того, що лише від, ще студентських часів, виставки Федора Манайла мав такий великий радісний шум у жилах. Коли дивишся на його роботи — то здається, що І.Бровді сам не завжди розуміє, які дива йому вдається робити з допомогою фарб. Втім, якби повністю розумів — то може й не робив би… Бровді — то сама природа, але не в проявах різноманітних стихій, а — виявах людського непередбачуваного духу. Оптимізм фарб так і б’є пружним вітром від «Села під горою», «Карпатської Венери», «Коханця Карпатської Венери», «Близнюків», де старці-близнята сплелися бородами і витворились у хмару. Це і люди водночас, і природа.
Взаємні переливи усього! Нескінченність! Вихід на Вічність! Хто сказав, що людина має мати нішу, набори звань і речей? Дурниця! Це вам Бровжі своїми творами каже!
«Весна» (2007), дерева обрізають в усіх потрібних місцях, як деколи і людей. Білять, органічно вливаються в загальну гаму звичного життя — нечутну наразі мову, культову споруду під горою. А натюрморт «Весна» — то тільки мова рослин, не менш важлива і чиста за людську.
Це дійсно ВЕСНА, що просто виростає з глеків на тебе. Не віриться в такий живий бунт рослин з натягнутої полотняної площини, але останню Бровді дійсно зробив живим об’ємом. Недарма ж водночас і ліпший крайовий скульптор! Хоча наш «метр» (деколи й «кілометр»!) може при всіх успіхах просто подивитися й на себе зі сторони, творячи свої автопортрети — свого роду етюди-задуми над своєю роллю не так у певній країні, як у Всесвіті.
Так думається біля «Доброго ранку» (2010), де впізнаваний дідо біля вікна. Попільничка, сигарети, глек, мольберт, споруди якісь. Чи ДОБРИЙ?.. Чи буде ще? Чи останній? Яке це має значення?! Скінченності ж нема. Теорія ніш — трупна. «І знову продовжується бій!..» Діалектика не вгаває, росте в тебе, з тебе, як трава, що міняє тільки вигляд, але ніколи не минає зовсім. Тому й «Старий монастир» (2008) стоїть між такими новими горами. Оптимізм і апофеоз життя є навіть у «Голодній отарі» (1996). Чи не цей, у принципі терпимий, голод призвів до розшарування України, чи не пора задуматися: «Хіба отара ми?»
«Свято» (2008): все живе тече до Христа, створюючи язичницьку гармонію з горами, а над усім цим — Небо. Воно ж поза нашими домислами. То ж воно дає різним країнам славних велетнів для уславлення всієї планети. Тому й робота з’явилася «Пам’яті Федора Манайла» — нашого художнього народного бога.
Багато й від нього є у Бровді, а найперше — геніальне уміння бачити в малому велике. «Старий торнац» — це просто цілий світ. Або «Весна в старій хаті», де сама весна, власне, робить хату старою. Адже людське майно має дурну властивість утікати від руху, ставати статичним — і трухлявіти через те. Тому головне не хижа, а «Баба Василина», над якою місяць висить, як янтарка грудка апетитного сиру, а величезний когут — як охоронник біля чахлого олігарха дурних часів. Але при цьому «Покинута хата» пензля Івана Бровді така жива, що спогад про неї якось аж надто довго не покидає тебе.
І Одеса для Бровді теж глибоко своя («Тітка Соня з Привозу», «Біля моря»). Іван Васильович, отже, свій у всьому світі, йому й човна не треба для мандрівок із одеського берега — він і пішки по воді пройде, скільки треба для виходу на нову натуру. Тому в «Портреті художника» є Параджанівське самозабуття і мелодика мови Коцюбинського
—Треба горіти, — каже роздумливо художник. — Людина — це багаття. Тліти не варто…
Дійсно, роздори, суперечки на теми нижчості і вищості в умовних замкнутих тусовках митців — ніщо в порівнянні з вогнем. В ньому треба бути. Його слід нести людям, щоб не сиділи тупо на своїх скринях із добром, наче на золотих унітазах. Вогонь — це Іван Бровді. Хоч він деколи і снігова людина, я біля нього все-таки гріюся…
Василь ЗУБАЧ, ЗОО НСЖУ