В Україні дедалі частіше намагаються ухилитись від армії та втекти від призову.
Останнім часом у соцмережах лунає багато різноманітних дискусій щодо законності мобілізації та служби тих військовозобов'язаних, що пішли на війну добровільно. Військові в гарячих точках війни задаються питанням: скільки ще воювати до законної демобілізації. Чому влада не вирішує одне із болючих питань, а відкладає на потім. Чи будуть очікувані ротації і коли вже, нарешті, їм дадуть відпочити фізично й морально.
Варто відзначити, що багато військовозобов'язаних взяли автомати до рук й стали на захист Вітчизни з початку повномасштабного російського вторгнення. Більше двох років родини військових очікують на повернення рідних додому. У той же час, поки влада працює над законопроєктом щодо мобілізації українських військових, багато родин попрощались навіки зі своїми захисниками. Водночас, не всім родинам військових, яких нині оплакують, вдається отримати обіцяну компенсацію від держави.
Дедалі частіше українські військові починають бити на сполох, що ситуація на фронті украй нестабільна, не вистачає боєприпасів й технічних засобів, щоб йти у бій з ворогом і бути впевненим у наближенні перемоги. Також бракує навчених спеціалістів, і, ясна річ — не вистачає мобілізованих, що свідомо хотіли б захищати свою батьківщину. Люди просто панічно бояться перетворитись на м'ясо, як вони відзначають, й не мають бажання йти воювати "за продажних чиновників", "не бажають ставати рабами війни, яких взяли й обдурили, не даючи їм надії демобілізуватись". Що думають закарпатці про відтягування законопроєкту з демобілізації в Україні читайте у попередній публікації.
Тим часом мобілізація в Україні й далі триває. Також продовжено вкотре і дію військового стану. Востаннє військовий стан в Україні продовжили від 14 лютого 2024 року. Він триватиме до 13 травня 2024 року. Українцям у різних регіонах й населених пунктах продовжують вручати повістки й призивати на службу до лав ЗСУ. Та бажаючих воювати, останнім часом і дійсно не так і багато. Військовозобов'язані ігнорують елементарне — прийти до військкомату й стати на облік. Відтак, у багатьох містах і селах працівники ТЦК змушені майже ловити кожного чоловіка посеред вулиці та просити, щоб ті прийшли до терцентрів (ТЦК та СП) для уточнення інформації. Дехто ж боїться, що йому зразу ж вручать повістку й відправлять на фронт. Водночас, працівники ТЦК запевняють: що нікого одразу не відправляють у зону бойових без необхідної підготовки. Та з цим зрозуміло, однак люди проти силової мобілізації, що також набирає масштабів останнім часом в регіонах держави. Про такі методи сили, що фіксуються очевидцями, зокрема, й на Закарпатті, "Голос Карпат" уже писав у попередній публікації.
Тож є багато причин, за словами військовозобов'язаних "боятись мобілізації та тікати від неї подалі".
А що кажуть матері закарпатців, які нізащо б не відпустили своїх синів у такій ситуації на війну?
- Моєму сину якраз виповнилося 18 років — уже повнолітній. Встиг виїхати до родичів за кордон до війни, а ми тут залишились із чоловіком, — розповідає пані Валерія. - Чоловік інвалід, оперований, недієздатний. Хоч і його хотіли хапнути, — розповідає співрозмовниця. - У нас би кожному лише вручали повістку. Могли б, то і жонам би роздавали на блокпостах. Жебраків ловлять, забирають найдорожчих синів, а у дітей найрідніших батьків, — додає жінка. - Я не проти мобілізації, бо то війна й кожен мусить захищати свою державу. Але подумайте, яким чином проходить вручення тих повісток. Чи то так мають силою брати чоловіків, потім бити, знущатись із них? Чи це по закону? То щось дике і не нормальне. Тож добре, що хто міг молоденький, то встиг виїхати подалі із того пекла, бо в нашій державі закони лише на папері. Великі гроші — в карманах злодіїв. І зараз на війні наживаються і ніяк не нажеруться, — обурено каже Валерія.
- Мій син за кордоном і не бажає сюди повертатись, — каже Марія. - Так і чимало знайомих, що поїхали з ним за кордон, не збираються повертатись до України. Пішли заробляти копійку, бо тут немає надії прожити на мінімалку та ще й сім'ю годувати, — відзначає Марія. - Ніхто не тікав. На той час ніхто й не знав, що таке буде у нашій державі і треба буде усім йти воювати. А за що воювати, за тих політиків, що протирають штани у Верховній раді, за бізнесменів, які відкупились, а їхні сини вже давно закордоном? За що воювати? Чому єдиного сина, якого так важко ростила мати, не досипаючи й недоїдаючи, мають забрати на фронт. Щоб привезти у труні? Жодна мати не хоче ховати власного сина, якого вбили на фронті, — каже Марія. - На жаль, останнім часом на Закарпатті — похоронка за похоронкою. Молодь вмирає, у домовинах привозять 26-річних. Маленькі діти залишаються без батьків, сиротами. Хіба така доля має бути в українських дітей? - запитує пані Марія.
Читайте також: "Хтось воює, а хтось бідує": на Закарпатті люди обурені, як їх “дурять”
Хочете бути в курсі найактуальніших подій з регіону і не тільки? Підписуйтесь на Telegram канал «Голос Карпат» і щодня першими отримуйте свіжу інформацію!