Іван народився в 1929-му, тож на початок Другої світової був 10-річним хлопчаком і добре все пам'ятає.

«Ту війну ми й не відчули, можна сказати. Я тоді був дітвак, ходив до школи. До війни ми в школі вчили три гімни — чеський, словацький та український (гімн підкарпатських русинів авторства Олександра Духновича, його співали за автономії часів Чехословаччини, куди входило Закарпаття між світовими війнами та й потім у короткий період незалежної Карпатської України — ред.)», — каже Іван Мирон.

Найстрашніший епізод тієї війни для нього — знищення угорцями Карпатської України. Пригадує, що дуже хотів тоді йти до січовиків боронити державу, «та хто б мене, дітвака, туди узяв?»

«У нашій хаті про ті події багато говорилося, до нас приходило чимало січовиків, переховувалися. Потім, уже за окупації, був якийсь час, коли в Бичкові поселився один німець і за гроші переправляв січовиків, що були в нелегальному становищі, до Німеччини. Тоді багато наших так врятувалося. 

А одна родичка, Ганна, не схотіла до Німеччини, пішла вчителювати в Лазещину, то там хтось на неї доніс. Її попередили про затримання, але вона вирішила тікати з місцевими комуністами до росіян. Там їх і посадили: комуністам дали по рокові, а вона відсиділа п’ять — бо росіянам сказали, що була у “Просвіті”», — розповідає Іван Мирон.

«Окупація змінилася окупацією»

Власне, всю угорську окупацію під час Другої світової Миронова родина прожила, як і до війни: працювали на своїй землі. У батька були корови, воли та вівці. Іван літував з ними на полонині. 

Поза тим — учився в школі. У Росішці була п’ятирічка, далі навчався у Бичкові. Вже за приходу радянських військ, у 1944 році, здобував освіту в Мукачівському сільгосптехнікумі.

«Окупація змінювалася окупацією», — так той час пояснює Іван Мирон. 

Між 1944 та 1946 роками на Закарпатті діяло політичне утворення Закарпатська Україна, де за владу боролися чехи з уряду Бенеша в екзилі та місцеві комуністи. Останні зрештою переважили, і в 1946 році край став частиною УРСР як одна з областей.

«То був час, коли ми втратили навіть назву — доти були Підкарпатською Руссю, Карпатською Україною, потім Закарпатською Україною, а тоді стали просто Закарпатською областю в складі Совєцького Союзу. Слово “Україна” для нас більше навіть не фігурувало», — каже колишній політв'язень.

Обрав нелегальне становище повстанця

На уроках у сільгосптехнікумі, де вчився тоді Іван, починають розказувати про принади нової влади й урочисто повідомляють, що саме учні матимуть честь утворювати на Закарпатті колгоспи.

«Я як то вчув, так мені погано зробилося!.. Я знав, що то є — колгоспи, то вирішив собі, що нізащо того не робитиму. Я не відбиратиму від людей землю, бо ту землю споконвіку людям дав Бог. Так я втік з Мукачева додому. 

То була весна, літо я провів з неньом на полонині, а в жовтні до батька прийшов учитель із Бичкова та переказав, щоб не тримали мене вдома, бо шкода загубити такий розум. Так дали мене знову до школи, аби я мав повну освіту.

Закінчив зрештою 10 класів. Потому пішов одразу вчителювали — був учителем молодших класів у Чорній Тисі».

Так було до осені 1949 року, коли Івану Мирону прийшла повістка в армію. Чоловік пригадує, як з тим папірцем прийшов додому і сказав мамі, що відтепер йому немає місця більше ніде, окрім як у підпіллі ОУН-УПА. 

Іван Мирон став зв'язковим в УПА на псевдо Малий попри те, що побратими одразу попереджали: надії на подальшу війну нема, і їх згодом просто усіх переловлять по лісах та пересаджають. Власне, Івана Мирона спіймали у квітні 1951-го, після акції захоплення зброї в сільраді у Росішці, коли він роззброїв охоронця й відібрав у нього три карабіни.

За наведенням зрадника їхню повстанську групу з 18 людей через три місяці захопили емгебісти під час облави. Шістьом повстанцям із цієї групи, серед яких був Іван, присудили 25 років.

Вирок, розповідає політв'язень, йому оголосили в Ужгороді на саме Різдво 1952 року. На той час Івану Миронові було 22. Подальші 25 років, які мали би стати найкращими в житті чоловіка, перетворяться на пекло — з нелюдськими умовами життя. 

Найгірше, каже, було до смерті Сталіна: пекельна, майже цілодобова праця на вічному холоді без вихідних, постійні обшуки і карцер за найменший непослух. 

На той час Іван Мирон відбував покарання в таборах Норильлагу. У 1953-му він взяв участь у Норильському повстанні в'язнів, яке тривало понад два місяці та врешті змінило систему: у в'язнів з'явилися чотири вихідні на місяць та можливість раз на два тижні відсилати й отримувати листи (доти це було можливо лише двічі на рік). 

Згодом під час кількох хвиль (у 1956-му після розвінчання культу Сталіна та в 1960-му, коли змінили кримінальний кодекс і скасували термін у 25 років таборів, скоротивши його до 15) з таборів на волю вийшли десятки тисяч політв'язнів. Проте не Мирон. 

Щоразу, як його викликали комісари та пропонували підписати зізнання, чоловік казав, що з обвинуваченням не згоден і вини своєї не визнає.

«Казав їм: “Я не злочинець, бо не вважаю захист свого народу злочином”. Згодом мене просто перестали викликати на ці зізнання», — пригадує чоловік.

Тому Іван Мирон відбув усі присуджені йому режимом 25 років таборів. Зараз жартома каже, що термін відбув усе-таки не повністю, бо коли його етапували літаком з Москви до Ужгорода, була субота. Мирона звільнили в той же день, бо далі неділя — вихідний, а тримати до понеділка не могли.

«Термін мого ув'язнення спливав у неділю, а мене звільнили в суботу під вечір, тому я таки вийшов на 6 годин раніше», — каже він.

В очікуванні реабілітації

Пан Іван пригадує, як із братом їхав з Ужгорода додому в Росішку автобусом. Як дивився на вулицях на жінок і дітей, які їли морозиво, і не міг повірити своїм очам.

У село, з якого Івана Мирона забрали 22-річним хлопцем, він повернувся хворим 47-річним чоловіком. Із клеймом «ворог народу» (пригадує, як біля нього не сідали в автобусі та не всі віталися на вулиці), з можливістю працювати лише кочегаром, щомісячною явкою до міліції та перевіркою всієї кореспонденції. 

Мати Івана не дочекалася — померла за два роки до його повернення. Чоловік став жити у батьківській хаті. Тут у часи підпілля греко-католицької церкви збиралися на таємні служби. На одній із таких таємних служб Іван познайомився з майбутньою дружиною Христиною Грицак.

Відтоді живуть разом — не в багатстві, але в повазі, за підтримки рідних та друзів, часом навіть незнайомих. Наприклад, у листопаді львівські пластуни зібрали кошти та організували майстрів, які провели в хату Миронів гарячу воду.

На те, щоб бути реабілітованим, пану Івану довелося чекати майже 30 років після проголошення незалежності України. Це зробили тільки у серпні 2019-го за новим законом «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». 

Чоловік знаходить у стосі паперів біля столу документ: «Ось бачите, що тут пише? Що я реабілітований, але вирок того суду в 1952 році не скасовано. Той вирок, за яким мене несправедливо було засуджено і за яким я відбував табори, так і не скасували. Я так і не діждав справедливости!»

«Боронити свою землю та народ — то святе діло»

Зараз у хаті Івана Мирона теж війна: ревно слідкує за новинами по телебаченню. Каже, що цієї повномасштабної війни чекав. 

2014-го, коли був майже на 10 років молодший, часом просився, щоб його взяли на фронт. Стріляти, казав, уже не годен, але набої та снаряди хлопцям подавав би. Зараз чоловік долучається до помочі війську переважно словом та... сиром. Передає його на фронт через волонтерів.

На цвинтарі біля церкви в Росішці майорять синьо-жовтий та червоно-чорний прапори на двох могилах. Один із похованих тут загинув на фронті, інший — у госпіталі від поранень. 

Ще у квітні в Бахмуті зник безвісти племінник Івана Мирона — Андрій Костюк. Він служив у 101 Закарпатській ТрО.

«Такий файний хлопець, так нам помагав, — бідкається пані Христина, дружина Івана Мирона. — Іще весною тут у нас був, помагав сад почистити, дрова порізати. А вже більш як пів року нічого про нього не знаємо. 

Офіційно “зниклий безвісти”. А так, то хлопці передавали, що там був сильний обстріл, і частина під завалами лишилася. Але ми молимося за нього і не припиняємо вірити, що живий, що вернеться».

Пан Іван плаче щоразу, коли говоримо про нинішніх військових.

«Молюся за них щоденно і прошу для них захисту. А нічим не можу їм допомогти… Мусимо зупинити звіра. Треба бути гідними та давати відсіч. Боронити свою землю — то святе, велике діло.

Чим більше людей проходитимуть військові вишколи, чим більше українці складатимуть присягу на вірність своєму народові та державі — тим більша у нас буде армія, і тим менше буде в суспільстві злодіїв та зрадників. Мусимо ставати таким народом, гідним!» — стверджує чоловік.

Він точно знає, що таке гідність і якою дорогою буває її ціна.