Закарпаття відзначає 100-річчя поета Івана Рошка-Ірлявського

17 січня виповнюється рівно сто років від дня народження видатного закарпатського поета і громадсько-політичного діяча, учасника національно-визвольних змагань, жертви гітлерівського режиму Івана Рошка (Ірлявського). Він народився на Ужгородщині, у с. Ірлява. Мати померла рано, ще перед тим, як Іван пішов до школи. Батько тричі їздив в Америку, аби заробити якийсь гріш, два роки воював на фронтах Першої світової війни, як військовополонений австро-угорської армії досить тривалий час пе­ребував на Полтавщині й повернувся додому 1918 р. – з його живих оповідей постали у віршах сина образи українського степу. По смерті дружини батько залишився вдівцем до кінця своїх днів. Зароблене витратив на купівлю землі й деревини на нову хату на іншім місці. Старшого дванадцятилітнього сина Василя після першого класу гімназії забрав додому – на ґаздівстві не міг обійти­ся без помічника. Меншому, на 5 літ молодшому Іванові, дав змогу вчитися. Після закінчення шести класів сільської щколи  вчителі допомогли здібному учневі підго­туватися до здачі екзаменів за горожанську (неповну середню) шко­лу екстерном, але оскільки в Мукачеві його на подальше навчання не прийняли за віком, провчився ще рік в Ужгороді у горожанці – брат Василь двічі на тиждень носив йому їжу, грошей вистачало лише на плату за квартирування.

Восени 1934 р. по­ступив у Мукачівську торговельну академію. Тут, крім ґрунтовних фахових знань дістав добрий гарт естетичного й національного ви­ховання. Цей навчальний заклад очолював краянин-патріот, зна­ний педагог і громадський діяч Авґустин Штефан, вчителями пра­цювали відомий у світі музикант-хоровик, у минулому диригент знаменитої капели О. Кошиця, диригент хорів у Мукачеві та Ужго­роді Олекса Приходько, закон Божий у різний час викладали поет Зореслав та прозаїк Юрій Станинець, спеціальні дисципліни вів інженер Василь Чапля, в майбутньому педагог вищої школи, вчений-кібернетик у США, інженер Леонід Мосендз – поет, прозаїк, публі­цист, перекладач – викладав українську мову та літературу, Івана Рошка-Ірлявського часто бачили в його товаристві. А ще учнем 1 “а" класу Му­качівської торговельної академії Іван подав на конкурс рукописну збірку "Перші зорі" (1935). Вона творилася, коли автор уже спілкувався з Леонідом Мосендзем. Рецензентом збірки став Олег Ольжич, якому її передав редактор журналу "Пробоєм" Степан Росоха. Була це, за свідченням С. Росохи, велика збірка віршів, а присуд рецензента такий: він є дуже талановитим і, якщо попрацює над собою, буде великий поет. Перед самим підведенням підсумків конкурсу у 1936 р. автор несподівано звернувся до редактора з листом-проханням не друкувати цієї збірки – з часом пришле зовсім іншу. Уміння гляну­ти на власний витвір критично і у більш зрілому віці – рідкісне, йому воно було притаманне, до свого поетичного ремесла і надалі ставився дуже вимогливо. Становлення таланту І. Ірлявського сприяло творче оточення. Це і поети-земляки, що виступали разом з ним на шпальтах одного і того часопису “Пробоєм”, з яким він ретельно знайомився ще від 1935 р.: В. Гренджа-Донський, Ю. Боршош-Кум'ятський, Зореслав, І. Колос (Кошан), Боєвір (П. Міговк), Ф. Потушняк, М. Рішко. Далі – поети "празької школи": Євген Маланюк (1897– 1968), Леонід Мосендз (1897–1948), Олекса Стефанович (1899–1970), Оксана Лятуринська (1902– 1970), Олег Ольжич (1907– 1944), Олена Теліга (1907–1942), Іван Колос (1911-1993), Андрій Гарасевич (1917– 1947). Були вони вихідцями зі всієї України – Сумщини і Херсон­щини, Поділля і Волині, Галичини і Закарпаття. Він був наймолод­шим талановитим представником празької поетичної школи.

На цей час при­падає розбудова в Закарпатті за участю Олега Ольжича осередків організації українських націоналістів з двома відділами – підпільним і пропагандистським. Останній проводить широку практичну робо­ту з виховання молоді в українському соборницькому дусі. Поряд зі старшими товаришами: Дмитром Бандусяком, Михайлом Габовдою, Петром Стерчом, Михайлом Кіштулинцем, – Іван був у ака­демії активним членом ОУН. Відтоді національна ідея жила в його єстві як поклик і дія творити Соборну Україну, за будь-яких умов боротися за її державність з пам'яттю про часи Мазепи, Українсь­кої Народної Республіки й більш давні – він мав глибокі знання з історії рідного краю і України.

Після закінчення Торговельної академії 1938 р. почав пра­цювати в Підкарпатському банку в Ужгороді, подав документи у вищу школу в Празі, щоб продовжити навчання за уже здобутим фахом банківського працівника. Та подальші події, їх бурхливий вир, змінили наміри – він зробив свідомий вибір не на користь продов­ження навчання. Уряд Чехословаччини у жовтні 1938 р. нарешті надав автономію Підкарпатській Русі, як Прага офіційно іменувала його край, а 2 листопада згідно з рішеннями Віденського арбітра­жу, які з плином часу були визнані неправомірними, Закарпаття було перекраяне, його столичний Ужгород і більші міста Мукачево та Берегово відійшли до Угорщини, яка вимагала весь край. Столицю спішно було евакуйовано до Хуста. Із самих початків автономізації юнак з головою поринув у працю зі становлення і розбудови Карпатської України – її громадського й літературно-мистецького життя, по­літичного устрою, інформаційного простору, як нині прийнято ка­зати, формування оборонної інституції – "Карпатської Січі", що було вкрай важливо за умов масового тероризму на теренах краю, організованого двома потужними державами – Угорщиною та Польщею. Перебуваючи в Хусті, він практично редагує відомий тоді журнал "Пробоєм", що виходить у Празі. В останньому числі часо­пису за 1938 рік, яке охоплювало три останні місяці року, вміщено три його матеріали на злобу дня, більше – було вирішено, що відповідальним редактором залишається Степан Росоха, який став функціонером в уряді, але формально видавцем "Пробоєм" буде і надалі Дмитро Галай, а редактором – Степан Бреза. Насправді ре­дактором став Іван Рошко-Ірлявський, як свідчить Степан Росоха.

У Хусті І. Ірлявський бере також активну участь у роботі очолюваної Олегом Ольжичем літературно-мистецької громади "Го­верла", яка об'єднувала видатних поетів, прозаїків і образотворчих митців, як О. Ольжич, Улас Самчук, Юрій Горліс-Горський, В. Ґренджа-Донський, Іван Рошко-Ірлявський, Михайло Михалевич, Андрій Патрус та ряд інших. Наприкінці 1938 р. виходить перша поетична збірка І.Ірлявського “Голос Срібної землі”. Якщо В.Пачовський перший так назвав нашу край, то І.Ірлявський підхопив цю традицію і широко утвердив її.

Для тебе, о Країні Срібна,

Галузко славної землі,

Для вас верхи Карпат безхлібні,

Приношую слова дрібні:

Невинні і незлі, –

писав він у першому вірші збірки. Інший вірш “Не піддались ми – тільки відступили” присвячено подіям, коли після Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. уряд Карпатської України мусив залишити Ужгород і Мукачево та перебратися до Хуста. Ще в одному вірші наголошується:

Земляче рідний! Срібної Землі

Прийшла пора, бурхлива і жорстока.

І.Ірлявський написав і один з перших на Закарпатті віршів про Шевченка:

Син українського народу,

Минулих світлостей Боян,

І Месник, що над все свободу

Цінив – з козацького був роду, -

У бою не лякався ран. 

У вірші “Великий день – 17.6.1937” оспівано 30-тисячний мітинг в Ужгороді, учасники якого висловилися за українську державність. Продовження подій – у поезії “Великй Чин. З приводу унезалежнення Карпатської України” (ідеться, звичайно, на той момент про автономію краю). Є й окремий вірш “Карпатська Січ” про розбудову збройних сил молодої держави.

Після окупації Карпатської України навесні 1939 р. І.Ірлявський добирається до Юго­славії, понад місяць перебуває в Руському Керестурі, а на початку травня перебрався до Німеччини, де, незважаючи на слабке здоров'я, якийсь час працював шахтарем задля шматка хліба, поки влітку того ж року не опинився у Празі, яка впродовж трохи більше ніж двох наступних років була місцем його проживання, праці і творення в оточенні досить широкої, а головне – творчо могутньої української журналістської і літератур­но-мистецької громади. Чехословацьке громадянство він свідомо не прийняв, до кінця життя залишаючись громадянином Карпатської України. У Празі проживало й працювало тоді також чимало інших чільних діячів Карпатської України.

Місцем його праці стало видавництво "Пробоєм", де трудився не покладаючи рук, займаючись і коректурою, і редакційною робо­тою, і складанням текстів, коли була потреба. Його живим поди­хом пройняті всі числа журналу "Пробоєм" літа 1939 – літа 1941 р., який значно збільшив обсяг і розширив авторський колек­тив, став загальноукраїнським літературно-художнім і суспільно-політичним часописом, а також української газети-тижневика "Наступ", перенесеного із Закарпаття в Прагу, і безплатного двотижневого додатку до нього часопису українознавства "Націоналіст", які розповсюджувалися тоді в усій європейській та заокеанській українській діаспорі. Були ще й книжки серії "Книгозбірня "Пробоєм". Викроював притому час для творчості – поезії та статті І. Ірлявського систематично з'являлися на шпальтах згаданих періодичних видань.

Друга поетова збірка “Моя весна” (Прага, 1940) відкривається однойменною міні-поемою, сповненою оптимізму попри усе, що довелося пережити. Третя книжка “Вересень” (Прага, 1941) – це велика поема про те, що відбувалося з поетом і довкола нього.        Наприкінці літа 1941 р. як член Культурної референтури ОУН з очолюваною Ольжичем похідною групою І. Ірлявський з краяни­ном Іваном Рогачем та його сестрою Анною, іншими побратимами добрався до щойно (20 вересня) окупованого німцями Києва, де І. Ірлявський теж займався організацією міського життя – інформаційного та літературно-мистецького життя столиці й України. Іван Рогач, – крім інформаційного, – ще й громадського, самоврядного, бо був також і членом міської управи. На долю Ірлявського випала організація Спілки письменників, секретарем якої він став, а також участь в редагуванні газети "Українське сло­во" (відповідальний редактор 1. Рогач), зокрема Ірлявський редагує двотижневий літературно-мистецький додаток “Українського слова” – "Література і мистецтво", який пізніше, з прибуттям до Києва наприкінці жовт­ня О. Теліги від листопада мав назву "Літаври" (відповідальний редактор І. Рогач, редактор О. Теліга). "Українське слово" виходи­ло кілька разів на тиждень, розходилося по Україні тиражем від 20 до 50 тисяч.

9 лютого 1942 р. під час масових гестапівських арештів у Києві І. Ірлявського теж арештували. Він знав уранці, що гестапо уже веде свою чорну роботу, зайшов до заступника голови Спілки письменників, розповів йому, той з дому не вийшов, а він вирішив піти до Спілки – там його разом з О. Телігою та іншими українськими підпільни­ками і взяли. Поета розстріляли 21 лютого 1942 р. у Бабиному Яру.

Четверта збірка поета вийшла уже посмертно – "Брості" (Прага, 1942). Ще одним сприятливим фактором становлення поета була фахова літературна критика, що відгукувалася на кожну його кни­гу, живе спілкування з літературними критиками М. Мухином та О. Лащенком. Уже про перші публікації І. Ірлявського в періодиці упродовж 1937 – перших місяців 1938 р. інший молодий представ­ник празької поетичної школи Андрій Гарасевич писав, що цим віршам притаманний м'який ліризм і сила "цілком нового й оригі­нального матеріалу". Рукопис збірки "Брості" встиг винести з Києва товариш 1. Ірлявського по Празі, який редагував "Пробоєм", Федір Гайович. Тут злютувались воєдино національна ідея і поезія, віра у незнищеність українського народу, його дер­жавності, що має глибокий корінь у віках, "док ласка Всевишнього щедро землі дає невідомих героїв". Збірка сповнена тугою за малою батьківщиною, тут є вірші “Мукачів”, “Чорногор”, поетичні цикли “Село” і “Пісня дровобрубів”. Водночас зявляються і нові теми – цикл “Столиця”. Останнім твором була, судячи з назви, історіософська поема "Послідній з роду". Цьому творові автор, як свідчать його сучасники, надавав особливого значення, наполегливо працював над ним в останні місяці перебування в Празі, завершив ув осінньому та зимовому Києві 1941 – 1942 рр. Сліди її й загубилися тут з несподіваним арештом автора.

Особливу сторінку творчого набутку І. Ірлявського становить публіцистика. Погляди, уподобання, цілі автора проглядають у ній пряміше, оголеніше. З поезією її ріднить, наскрізний мотив – відданість національній ідеї, але, крім поета, в текстах живе і фахівець-господарник, фаховий фінансист, політик, літописець-патріот, що не міг не вилити на сторінки цих творів власних почуттів. Своє журналістське перо І. Ірлявський гартував насамперед на шпаль­тах журналу "Пробоєм", а також у газеті "Наступ" та її додатку для молоді, часописі українознавства "Націоналіст". Стаття "По конференції у Відні – до нового життя" написана по свіжих слідах арбітражу (в Ірлявського – "кон­ференції") у Відні в листопаді 1938 р., за яким найбільші міста Карпатської України Ужгород, Мукачево, Берегово було віддано гортіївській Угорщині. Інший свій публіцистичний твір, "В річницю смерти вож­дя”, автор присвятив одному з творців української національної ідеї – Є. Коновальцю, якого за рік до цієї публікації (1938) підступ­но вбито у Роттердамі радянською спецслужбою. Настрої закар­патської молоді в перші місяці проголошення автономії краю автор задокументував у статті "Українська молодь на шляху" (1938). Однією із яскравих сторінок соборницького українського державотворення влітку 1919 р., коли спільним ударом армії Української Народної Республіки та Української Галицької Армії 30 серпня у більшовиків було відбито столицю України – Київ, присвятив публікацію "Пе­ремога".

В Україні у повоєнний час ім'я І. Ірлявського вперше потра­пило на сторінки преси лише 1990 р. стараннями О. Мишанича, який разом з добіркою віршів представив його як "само­бутнього поета, що своїм доробком посідає почесне місце в історії літературного розвитку дорадянського Закарпаття". Цього ж року постать поета введена в "Українську літературну енциклопедію" (т. 2, с. 332), а відтак і в історію української літератури. Цілий ряд публікацій творчої спадщини поета і матеріалів про нього з'яви­лося у періодичній пресі, збірниках та альманахах упродовж 90-х років XX та перших літ XXI століть. У 2000 р. поезія І. Ірлявського стала доступною школярам Закарпаття – твори поета видрукова­но на сторінках книги Н. Ребрик "Іван Рошко (Ірлявсь­кий): Ірлявські дзвони в моїм серці чути...": Життєвий і творчий шлях поета" (2000).         

2002 р. читач Закарпаття отримав поважне, найповніше досі, видання його творів, упорядковане й підготоване до друку Д.Федакою: Ірлявський Іван. Брості: Твори. – Ужгород: Видавництво "Закарпаття", 2002. – 268 с. Навесні цього ж року започатковано конкурс художнього слова імені Івана Ірлявського для деклама­торів у номінаціях поезії, прози, власної творчості, гумору та са­тири, а також бардівської пісні, який стає традиційним. Відтак встановлено пам'ятний знак в рідному селі поета. Відтак ґрунтовний нарис про І.Ірлявського уміщено у підсумковій книжці Д.Федаки “Українське красне письменство Закарпаття” (2016), де з обережним оптимізмом мовлено: “Ім’я Ірлявського повільно повертається додому, у рідні пенати, в Україну, за щасну державницьку долю якої він положив на плаху своє квітуюче молодістю життя ”. А цими днями в обласній бібліотеці відбудеться меморіальний літературний вечір на честь поета.

Сергій Федака.

Нагадаємо, в Ужгороді собаку вбило струмом посеред вулиці.