Щоденник заробітчанина: На чехах, ч7 Шіковний горянин - типовий заробітчанин.

Втеча із солом’яного рабства.

( Продовження. Попередні публікації в ч. Частина 6, Частина 5, Частина 4, Частина 3, Частина 2, Частина 1)

…Із середини травня на чехи прийшло тепло. А в нашому заробітчанському житті знову сталися зміни. Минулого вівторка Саша привіз до нас чергового сусіда – сорокарічного закарпатського горянина Степана Ташкара. Новоприбулий працівник на диво швидко адаптувався і сподобався усім. Приязний, усміхнений, невибагливий. Щойно зайшов до вагона, одразу повиймав речі із сумок і задоволено влігся на застелене ліжко відпочивати після дороги, наче б уже жив тут раніше і тепер повернувся знову у звичне для себе середовище.

Приїзду Степана особливо зрадів пан Вацлав. Нарешті після корявого писаря-інтелігента і підстаркуватого трунаря агентура прислала йому справжнього робітника. Молодий, вправний, знається на механізмах і будівництві, а до всього іншого - вільно говорить по-чеськи.

Ще б пак. Із сорока прожитих років майже половину Степан провів на заробітках за кордоном. На власне вісімнадцятиріччя отримав у подарунок від батька закордонний паспорт із напуттям : «Іди,сину,заробляй. Нічого марнувати час в армії чи валандатися без діла по селу». Степан усе чітко зрозумів і вслід за батьком став щороку їздити до Росії та Чехії. Врешті, так робили майже всі чоловіки їхнього передгірського селища.

У заробітчанських перервах Степан одружився, до батьківської хати добудовувався куди більший двоповерховий будинок, народжувалися діти. Старшому ось уже виповниться сімнадцять, а середульшій дочці – п’ятнадцять років. Вони ще школярі, але вже випускники 11-го і 9-го класів. На два випускні бали треба немало грошей. Тому Степан , хоч і має вдома непогану як для закарпатської глибинки роботу в цеху з переробки деревини, змушений був нашвидку зробити дешеву візу і знову їхати за кордон. Правда, при цьому він якимось чином домовився з директором підприємства і зберіг за собою місце на роботі, аби стаж ішов.

Степан Ташкар – приклад типового закарпатця, який достеменно вивчив усі тонкощі заробітчанського ремесла і навчився максимально використовувати їх для власних цілей. Ми з Маринкою із заздрістю спостерігали, як у перші ж дні він на льоту схоплював навики їзди на Ештерці, різання баликів на «фукавці» і всього, до чого ми звикали протягом кількох тижнів. Степан наче літав від одного агрегата до іншого, особливо, коли за ним непомітно стежив Матурна або ж його сини. Відчуття професійного заробітчанина підказувало йому робити саме так, як того хотіли нові роботодавці.

Звісно, ми добре бачили і розуміли мету цієї награної «шіковності» нашого нового колеги, який набивав собі ціну перед власниками. Тим часом йому явно не до вподоби були хмари пороху на подвір’ї, де нам доводилося увесь час працювати, а також відсутність будь-якої перерви на обід. Але говорив це Степан тільки після роботи, коли ми вечорничили на сходах перед своїми вагонами. І вже з першого дня наш земляк-закарпатець став часто телефонувати своїм друзям – односельцям у Чехії. У цій країні постійно працюють сотні заробітчан із Степанового селища.

А в п’ятницю, щойно завершилася зміна, наш лісар Марек ( так звали другого сина Матурни) сказав, що з наступного тижня Степан буде працювати у нічну зміну, де і годин більше, і оплата вища. До того ж йому разом зі мною знайшлася робота і в суботу – розбити бетонну стіну на старій будові у Костомлатах. Власник явно намагався стимулювати нового працівника, аби зберегти його на виробництві. Все б то нічого, але ж це була наша черга наступного тижня йти на роботу в ніч, у денній зміні ми щодня на двох втрачали понад сімсот корун.

Такої несправедливості не могла стерпіти Маринка і суботнього ранку як на духу випалила все пану Вацлаву, коли той із мікроавтобусом особисто приїхав за нами, щоб везти до Костомлат. Але власник фірми залишався незворушним і лиш підтвердив, що нам таки доведеться ще тиждень працювати вдень - це вже вирішено. Невдоволена таким рішенням, Маринка сказала, щоб за десять днів нам зробили повний розрахунок, на що пан Вацлав мовчки кивнув головою.

Слава Богу, нарешті наше добровільне заслання і муки, які через мене змушена терпіти моя дружина, скінчаться – скоро їдемо додому.

Щоправда, ще швидше із цього солом’яного рабства вирвався Степан. Після того, як у суботу ми вісім годин відбійним молотом почергово товкли бетонну діру на ставбі, він наступного ж дня, у неділю зранку зібрав свої речі і без будь-яких пояснень покинув ферму. Нам з Маринкою лиш заніс листок із записаними годинами роботи і попросив передати його клієнтці. Закинув ташку на плече і пішов до дороги, де на нього вже чекали друзі з машиною. Так поступають істинні заробітчани, коли їх чимось не влаштовує запропонована їм робота.

Можна уявити собі розчарування Матурни від утечі чергового заробітчанина, особливо після того як з’ясувалося, що напередодні пан Вацлав на 500 корун поповнив Степанову чеську картку, а клієнтка видала йому аванс на 2 тисячі і ще майже стільки заплатила за його приїзд із Закарпаття в Чехію. До того ж, як з’ясувалося, із вагона, де кілька днів ночував шіковний горянин, зникли нова каструля, сковорідка і навіть пошарпані, але ще міцні робочі топанки.

(Далі буде…)