1. Новини Закарпаття
  2. >
  3. Вся область
  4. >

"Перечин завжди у думках і серці" Закарпатка розповіла про життя у Фінляндії

18:00, 17 Березня Суспільство christina

Перечинка Анжела Томаш разом з донькою Марією-Ангеліною проживає у Фінляндії п’ять років.

У нашій розмові по скайпу жінка розповіла про причини переїзду, про адаптацію в чужій країні та новому середовищі, про фінську кухню, про плюси та мінуси української та фінської медицини, про зустріч з Президентом України та прем’єр-міністром Фінляндії,повідомляє Zaknews.in.ua.

– Анжело, розкажи, будь ласка, про себе. Чим ти займалася до переїзду у Фінляндію?

– Народила мене мама 18 квітня 1971 року, на самий Великдень, коли у церквах святили паски. До 40 років проживала у рідному Перечині. Закінчила місцеву середню школу, потім біологічний факультет УжНУ. 14 років пропрацювала вихователем та вчителем біології Перечинської школи-інтернату. Проводила ще і громадську діяльність, була головою ГО «Ініціатива+».

Я дуже хотіла створити сім’ю. Мама виїхала в Росію, там проживає понад 30 років. Ми жили у власному будинку з бабусею, сама ростила доньку. На одному сайті знайомств розмістила фото своє та спільне з донькою, на той час їй було шість років, заповнила анкету. Писали різні чоловіки, майже з усіх куточків світу, більшість заради розваг. На Старий Новий рік 2010 року я отримала листа від фіна Петрі. Його анкета не містила фото, але лист був добрим, письмо грамотне. Відчувалося, що чоловік він інтелігентний, з серйозними намірами, написав про своїх трьох дітей. Зрозуміла, що це сімейно орієнтована людина. Вирішили створити сім’ю. Петрі старший від мене на 11 років, але різниця у віці мене не лякала, цьому чоловіку я довіряла, у нас було взаємопорозуміння, хороші стосунки.

– Як ти адаптувалася в чужому середовищі?

– Дуже переживала за доньку, на щастя, вона комунікабельна, адаптувалася легко. Ми приїхали у жовтні, через тиждень вона пішла у нульовий клас, у грудні вже говорила по-фінськи, хоча мова дуже важка. Потім пішла у перший клас, за рік закінчила два класи екстерном. Вдома розмовляю з нею по-перечинськи.

Як переїхала, у мене був статус «Б». Маючи статус «Б», ти не маєш права навіть до лікаря піти, бо у тебе нема карточки соціального забезпечення. Не могла піти на курси. Перший рік було дуже важко, не було роботи, знайомих.

Через рік отримала візу на рік, стала на облік у центрі зайнятості, де мені запропонували курси. Типу школи на рік. Але у них не було місця, то я отримала дозвіл навчатись у школі лише на півроку. Школа була суперова, державний екзамен на знання фінської склала добре. Згодом познайомилася із фінськими жінками. Раз на тиждень зустрічалися у сімейному клубі для емігрантів. Це було дуже корисним, бо фінки вчили нас мови, культури, як спілкуватися на вулиці, як готувати страви фінської кухні.

– Яка риса характеру домінує у фінів?

– На відміну від емоційних і гостинних закарпатців, фіни дуже спокійні, стримують свої емоції, обережно ставляться до нових людей, іноземців.

– Що тебе вразило у країні Санта-Клауса?

– Протягом п’яти років я не побачила тут жодного бродячого кота чи пса. Це країна, яка захищає насамперед старих і малих. Коли донька пішла до школи, то водій маршрутного таксі, маючи написані адреси школярів, приїжджав під ворота і забирав мою доньку. Після занять привозив її, і не просто залишав під воротами, а чекав, поки хтось не вийде з дому і не зустріне її. Також ми не купуємо підручники, зошити. Це все дає школа. Харчування і проїзд автобусом (школа за 12 км) безкоштовне. Звичайно, сплачуються великі податки, але завдяки цим податкам соціальних можливостей у країні дуже багато.

Сміття сортуємо: картонні пакети з-під молока, металічні банки, скло – все окремо. Сміття забирають раз у три тижні. Побутові відходи кидаю у спеціально відведене місце на городі, роблю компост.

Люди не вирощують городину, цим займаються фермери. Я вирощую петрушку, цибулю. Бачила, наші сусіди підгрібали картоплю технікою, але тієї картоплі сотка-дві. Для чого, коли все є в магазині? Ще одне дуже вразило. Кожного року весною, коли зійде сніг, у нас у клубі з’являється оголошення про прибирання узбіч. Справа добровільна, але завжди приходить багато народу. В основному пенсіонери і дітлахи. Для дітей це не просто спосіб допомогти, але і заробити трохи грошей, здавши знайдені пластикові пляшки і баночки. Весь посуд (скло, метал, пластик) переробляється.

– Готуєш закарпатські страви?

– Відбивні, котлети, курятину в різному вигляді. Борщ їсть тільки мій чоловік, тепер уже і його сини, коли були молодші, то не хотіли. Снідаємо вівсянкою з полуничним варенням або медом. Ну, звичайно, млинці! Тут не їдять сало, але в мене в холодильнику шматочок є. Його привезли мені з Естонії.

– Чи важко емігрантам працевлаштуватися?

– Якщо володієш англійською, то шанс є. В Інтернеті натрапила на оголошення, що готелю потрібна покоївка. Зателефонувала, поцікавилися, якою мовою володію, почувши відповідь, сказали прийти на співбесіду. Там мене запитали, чи вмію прибирати. Кажу, що постійно це роблю вдома. Сказали про відмінність. Робота була дуже важка, на прибирання готельного номера виділяли тільки 15 хвилин. За цей час треба було змінити постільну білизну, попилососити кімнату, прибрати санвузол. Приходила додому вичавлена як лимон. Платили мало – 7,5 євро за годину. Витримала три місяці. Тут діє фірма, яка надає послуги готелям. Майже всі робочі є емігрантами.

– Чим тепер займаєшся?

– Вдома роботи вистачає, але треба реалізувати себе. Маю хобі – валяння, з шерсті роблю намисто, рукавиці, сумки. Ходжу в школу, після закінчення буду працювати з людьми похилого віку, вже тричі була на практиці. Займатимуся з ними рукоділлям. Є Центр, куди приходять пенсіонери щодня. Зранку можуть прийти поїсти, потім займаються у різних клубах, гуртках. Наприклад, кераміка, в’язання, малювання пастеллю, використання комп’ютерів і планшетів, фотографія тощо. Дуже цікаво. Я проводила там презентацію України. Отримала подяку від Центру. Мої бабусі-дідусі були дуже задоволені.

– Коли востаннє приїжджала до Перечина?

– Минулого літа гостювали два місяці. Мій тато був з нами майже щодня, допомагав розбирати стару дроварню. Ангелінка дуже любить свого діда Вітю. Користуючись нагодою, хочу подякувати своїм кумам Зизичам, Славці та Ігорю. Без них я би не справилася зовсім. Ми летіли з Гельсінкі до Будапешта, звідти до Чопа на поїзді. Поверталися із знайомим українцем на його авто. На Україну їздить щомісяця – возить людей, посилки. Не впевнена, що цьогоріч вдасться приїхати, але Перечин завжди у думках і серці.

Цей матеріал також доступний на таких мовах:Російська

Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Стрічка
Система Orphus