Неветленфолу – угорськомовне село на українсько-румунському кордоні / ФОТО.

У цьому нарисі краєзнавець Іван Біланчук описує історію та сучасне життя прикордонного села Неветленфолу, яке раніше називалося Дяково.

Розташоване в долині Тиси, на віддалі 30км від районного центру. В селі знаходиться залізнична станція на лінії Дяково- Королево. Попередня назва села – Дяково. Теперішній назві передувала назва села Деакфолво від імені одного з першопоселенців. Але з часом під впливом слов’ян переформувалося в Дьякфолво (в той час дяком називали людину, що знає читати і писати).

Існує така версія, що в староугорській мові слово дьяк було нецензурним і його інтерпретували як «колоти, битися рогами, здійснювати статеві зносини». Тому, коли один офіцер на околиці села зустрів красиву дівчину і спитав як називається це село, вона, зніяковівши, сказала, що село немає назви , по угорськи - Неветленфолу. Влучна відповідь дівчини дійшла до відома ішпана, і в 1720 році село офіційно отримало цю назву.

Відомий угорський історик Іштван Сабо наполягає на тому, що цю назву село отримало в 1629 році, яка кінцево закріпилася лише в другій половині ХУІІІ століття. До того часу в селі використовувалися обидві назви.

Перша згадка про село датується 1380-м роком, але сім»я Дякфолві (що носить ім’я села) згадується в документах вже в 1360 році. Уродженцями цього села є знаменита сім’я, разом з тим трагічна, Заполі, яка була дуже відома не за багатство, а своїм старовинним походженням.

Е. Фийнєш повідомляв: « Землі села рівнинні і родять вдостатку всякі зернові, є великий фільварочний ліс».

Старожили розповідають, що через село в другій половині 1800-х років провели залізничну лінію, але не було станції. Її появі завдячують депутату угорського парламенту Ковачу Бейлі, який в той час залицявся до однієї з жительок Неветленфолу. Відносини були досить серйозними, тому він часто приїжджав у село. Те, що поїзди тут не зупинялися, викликало велику незручність. Тому він домігся в урядових колах, щоб у Неветленфолу побудували залізничну станцію з обов’язковою зупинкою пасажирських поїздів. На жаль, він не одружився, але станція залишилася.

Римо-католицька громада заснована в ХІУ столітті. У часи реформації громада разом з маленькою церквою перейшла в руки реформатів. Лише в 1744 році католикам вдалося повернути церкву. Оскільки стара будова церкви сильно постраждала в результаті різних лих, і особливо землетрусу, в 1880 році розпочалося будівництво нової, яка була посвячена на честь Воздвиження Чесного Хреста в 1903 році.

Надзвичайно цінний церковний орган, виготовлений у 1844 році братиславським майстром Карлом Клекнером, нині знаходиться у досить поганому стані. Є метричні записи з 1790 року. Обслуговує громаду о. Ласло Гойош.

Жителі села на початку реформації прийняли нову віру. На місці старої готичної церкви в 1901 році побудовано нову реформатську церкву. Це класична церква з двохярусною вежею. В 1987 році за кошти, пожертвувані вірниками, зроблено капітальний ремонт церкви. В 1996 році громаді повернули забрану в 1948 році парохію. В 2000 році розпочали будівництво нової. Обслуговує вірників реформатської громади пастор Отіло Левринц.

Протягом ХІХ –ХХ століть греко-католицька громада була філіалом ботарської церкви. Кількість вірників в 1792 році 32-є чоловік, в 1847 – 35, в 1915 – 123 греко-католики. Перед забороною церкви в 1947 році при останньому переписі населення рахувалося 50 вірників.

В церковних і державних органах греко-католицька громада знову зареєстрована в 1993 році. Наріжний камінь, хрест та ділянку під спорудження храму Святого Юрія Великомученика владика Мілан освятив 22 квітня 2007 року. Кошти на спорудження збирали прихожани (їх у селі зараз 78 чоловік), жертвували греко-католицькі громади навколишніх сіл, Мукачівська греко-католицька єпархія, уряд Угорщини, меценати, райдержадміністрація та благодійний центр з Мюнхена (Німеччина). Освячення готової церкви відбулося 22 жовтня 2011 року. Обслуговує громаду о. Віктор Сюч.

Згідно перепису населення, в 1921 році в селі було 99 будинків, в яких проживало 562 мешканців, в т.ч. 292 чоловіків і 270 жінок. Це одне з небагатьох сіл, де кількість чоловіків перевищувала жіноче населення. За національністю 17 чехословаків, 49 русинів, 418 угорців, 37 євреїв. За віросповіданням 243 римо-католики, 114 греко-католиків, 163 протестанти і 37 іудеїв. В цей час в село завезли 2 сім’ї чехів, утворивши хутір Кошанів Лаз. В часи Чехословаччини тут відкрили державну угорськомовну двокласну школу з двома учителями, а також чеську горожанську школу. Зараз в селі проживає 1636 чоловік.

У роки окупації села гортистською Угорщиною 42 місцеві жителі були кинуті в тюрми і концтабори, звідки повернулися у рідне село тільки 10 чоловік. На фронтах Другої світової війни загинуло 6 жителів. Після звільнення села від фашистської окупації (24 жовтня 1944 року), 5 місцевих жителів були мобілізовані в Червону армію. Восени 1944 року із села інтернували 49 чоловіків, 13 із них загинули в таборах ГУЛАГу.

В радянські часи в Дякові розміщалася центральна садиба колгоспу «Комсомолець», за яким було закріплено 2632га землі. Вирощували зернові ( в основному пшеницю, кукурудзу, жито) і технічні ( переважно тютюн) культури. Розвивалося виноградарство і тваринництво м'ясо-молочного напрямку.

Нещодавно село стало відомим на всю Україну через те, що його жителі перекрили міжнародну трасу Вилок – Холмеу. Обурення селян викликав стан дороги, яка стала непроїзною, адже через жахливий стан дорожнього покриття псується автотранспорт, завдається удар по іміджу України, на територію якої з Румунії заїжджають вантажівки, туристи, підприємці. Тут є і прихована причина.

Більшість населення займається вирощуванням ранньої полуниці, яка на декілька тижнів дозріває раніше, ніж в сусідніх селах. Це стосується і всієї іншої городини. Традиційно склалося так, що в село щороку у весняно-літній період із - за меж області приїздили покупці і на місці купували ранні овочі і фрукти, вивозячи їх на своєму транспорті, що надзвичайно зменшувало витрати селян. Цього ж року, через катастрофічний стан автодороги, покупці знайшли інші ринки, до яких можна нормально добратися. Резонними є аргументи, що через відсутність дорожньої інфраструктури у село не йдуть інвестори, адже в сусідніх Пийтерфолу і Чепі працюють підприємства з випуску взуття і комплектуючих електронних виробів, що в значній мірі допомагає працевлаштуванню місцевого населення.

Дорога, яка веде до пропускного пункту, має протяжність 21км і знаходиться на балансі державної компанії «Укравтодору». Її утримання і ремонт - це виключно її прерогатива.

Після масових виступів мешканців села районна влада, в міру своїх обмежених властивостей, акумулювала деякі кошти, на які зроблено ремонт дороги зі сторони Чепи. «Укравтодор» також імітував активність, засипавши ями камінням і щебенем. Після цього дорога знову псується і повертається в попередній стан.

Своєрідною візитівкою села є дитяча школа мистецтв. За досягнутим рівнем майстерності випускники школи є одними з найкращих у області. Чим це пояснити? Звичайно, там талановиті діти. Але цього ще не досить. Педагоги під керівництвом Наталії Кіраль вкладають всю свою майстерність, знання і душу в цю справу.

Радує, що крім традиційних для музичних шкіл інструментів, тут вчать гри на старовинних цимбалах, сопілці. У цей нелегкий час педагогічний колектив робить дуже велику справу – крім музики, учать дітей бути чуйними до людей, які опинилися в біді. Цьому сприяють започатковані неветленфолівцями благодійні концерти в міжнародний день інвалідів, зібрані кошти на яких дають на лікування хворих дітей.

А виживають жителі села, як і всі інші з навколишніх сіл: робота за кордоном, заробітчанство, використання присадибних ділянок, землі, близькості кордонів. Особливістю села є його прикордонне розташування. Зараз у селі часто можна побачити громадян Румунії, які масово роблять закупки продуктів харчування, що дає великий товарообіг у магазинах місцевих підприємців.

Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району.