Щоденник заробітчанина: На чехах, ч.6. Із ферми до Праги / ФОТО.

Безбожні чехи повертаються до храму.

(Продовження. Попередні публікації Частина 5, Частина 4, Частина 3, Частина 2, Частина 1)

І ось першого травня о 8:50 ранку комфортабельний швидкий City Elefant уже везе нас до головного міста Чеської Республіки. Поїзд наче пливе поміж зелені простори пшениці й гарячі від яскраво жовтого цвіту поля ріпаку. Ти сидиш і милуєшся краєвидами, щохвилини наближаючись туди , де бурлить європейське життя. Вартість поїздки – 173 коруни на двох. За годину ми вже на кінцевій зупинці – Масариково надражі.

Її величність Прага зустріла нас чудовою весняною погодою і морем іноземців. Із вокзалу ми одразу вийшли на Республіканську площу і влилися у строкатий туристичний потік. Кого тут тільки немає : англійці, ізраїльтяни, руські, білі і чорні, та найбільше вузькооких азіатів. Мені здалося, що серед туристів найзаможніші саме китайці і євреї, декотрі з них замовляють для прогулянок містом довжелезні лімузини та карети з кіньми.

А куди поділися чехи? Таке враження, їх кудись виселили, звільнивши місце для туристів. Мандруючи поміж дивовижних архітектурних споруд, виходимо на Народну, відтак на Староміську площу і далі йдемо до берега Влтави, любуємося її мостами та екскурсійними пароплавами з ресторанами на палубах. Біля іспанської синагоги я сфотографувався біля пам’ятника одного з найбільш загадкових фантастів - Франца Кафки.

На Староміській площі, щойно ми зайшли на неї, то стали свідками показового освідчення в коханні молодої китайської пари. Наречені приїхали на бричці, запряженій кіньми. Юнак став на коліно на бруківці і простягає своїй пасії срібний перстень. Клацають фотоапарати. Молоді - щасливі, посміхаються, для кращого кадру кілька разів повторюють сцену освідчення у центрі самої Праги.

А коли ми повернулися сюди вдруге, то побачили політичну акцію празьких студентів, які в день солідарності трудящих протестували проти згортання демократичних свобод . Інтелігентного вигляду юнак у мегафон говорив про порушення академічних прав, критикував за це уряди Угорщини та Білорусі. Після його виступу невелика колона з плакатами вирушила з площі на вулиці міста, скандуючи «Свободу не даме!» , «Свободу не даме!».

Три години блукання старовинними кварталами головного чеського міста добряче втомили, до того ж ми проголодалися. А із Влтави у цей час все частіше став дути холодний вітер. На вулицях помітно поменшало туристів. Вони зайняли тераси і зали ресторанів, замовляючи собі випивку та обіди. Ми ж із напівпорожнім одним на двох гаманцем про це й не мріяли. Тому в продуктовому магазинчику купили дешеві житні булочки по 5 корун й жуючи їх подалися у бік вокзалу.

Той же City Elefant чомусь удвічі швидше ніж до Праги довіз нас назад до Рудніце над Лабем. Правда, автобус до наших «подрипаних» Лошковиць довелося чекати більше трьох годин. Після четвертої години магазини один за одним почали закривати. Аби не сидіти на зупинці, ми гуляли опустілими вулицями міста. На одній з тихих вуличок поблизу річки натрапили на давній католицький храм Пресвятої Панни Марії. Двері до костелу були відкритими, тут якраз готувалися до вечірньої служби.

Ми зайшли всередину і були вражені величчю оздоб костелу. Не випадково цей храм вважається найбільш значущою сакральною пам’яткою Рудніце.

Служба ось-ось мала вже розпочатися. Із-за вівтаря вийшов молодий священик у рясі і нахилився над престолом, виконуючи ритуальні дії. У церкві сиділи три бабусі і ще одна літня пара стояла на колінах перед образом якогось угодника. Ми мовчки зачинили за собою двері, щоб не заважати вечірній молитві. Було тоскно на душі від того, що велична архітектурна пам’ятка з оригінальними вітражами, багатьма скульптурами, створеними талановитими митцями минулого, спорожніла і стала майже непотрібною в сучасності.

Безбожні чехи,- пригадалися слова нашої клієнтки Ірини. Та вже наступної неділі під час нашого чергового вояжу до Рудніце ми почули органну музику з костелу. Зайшли всередину і були приємно вражені – у храмі не було жодного вільного місця.

Одразу за дверима з внутрішньої сторони до стіни приперли кілька велосипедів. Дві молоді жінки прийшли з дитячими колясками. Інші мамочки, молячись, слідкували за дітками, які бавилися з іграшками на спеціально збудованому для них дерев’яному помості. Такого у жодній церкві я ніде ще не бачив.

Ні, чехи не безбожні, за комуністичних часів вони просто одійшли від церкви і тепер доволі оригінально повертаються до храму. Поверненню своїх блудних синів із образу на стіні древнього храму радіє Панна Марія.

(Далі буде…)

Читайте попередні записи:

Читайте також: