У Вилоці живе чоловік, старіший за Першу світову війну

103 роки на початку цієї осені виповниться закарпатському краєзнавцю і педагогу Михайлові Юрійовичу Леню. Народжений ще за часів австрійського імператора Франца...

103 роки на початку цієї осені виповниться закарпатському краєзнавцю і педагогу Михайлові Юрійовичу Леню. Народжений ще за часів австрійського імператора Франца Йосифа, холодну пору року довгожитель проводить в Угорщині, куди давно вже перебралися його дві доньки Меланія та Катерина. Та лиш сходить сніг із Карпат і настає тепло, рекордсмен по віку щоразу повертається до свого дому у прикордонному Вилоці. Тут забуває про тугу, насолоджується зустрічами з односельцями та дякує Богу за кожний прожитий день.

Попри вельми красний вік Михайло Юрійович зберігає хорошу осанку. Без ковіньки і взагалі без будь-яких допоміжних засобів швидко рухається по двору. Та цей несподіваний візит здивував, ба навіть дещо збентежив старожила. А присутність жінки, його колишньої учениці Мальвіни Савинець, запалила на пригаслому обличчі усмішку щирого задоволення. Господар прудко забігає на кухню, перебирає пакети — клопочеться чим би краще почастувати гостей. Голландське какао чи англійська кава – що бажаєте? Пропозиція приваблива, та чомусь всі сходимось на вишнях із саду і купленій на базарі полуниці.
-Здорової їжі, якісного харчування бракує в сучасному житті,- смакуючи ароматною ягодою, розповідає чи то вголос роздумовує Михайло Юрійович.- Що на базарі продається – все просякнуте нітратами. З такими харчами довго не протягнеш. На жаль, зараз люди не дбають про своє здоров’я, тому й змушені витрачатися на лікування хвороб. А жити треба в гармонії з природою.

У дитинстві ( гей коли це було – ще на початку минулого століття) як і багатьом закарпатцям, йому нерідко доводилось голодувати. Бували дні, коли жив на одних сливах. Та при цьому кожного ранку вставав до світ сонця, бігав за село купатися в ріці. Такий був закон пластунський. Йому не зраджував в молодості, коли пішки мандрував карпатськими хребтами. У зрілому віці з доньками на плечах дерся на Чорну гору. І навіть коли мав уже за дев’яносто, усією родиною – з дітьми та внуками охоче спускався від Чорної і Білої Тиси вниз по течії до самого Хуста.

Думаєте, зараз йому вже не до пластунських принципів єднання з природою? Помиляєтесь. День 103-річного довгожителя починається о п’ятій годині за Грінвічем із прогулянки селищем. Під час ранкових променадів радо вітається з перехожими, щоправда, їх чомусь мало, а знайомих облич іще менше.
А йому над усе хочеться спілкуватися із земляками, застерігати — якщо ти не спромігся посадити бодай одного дерева, вважай, що прожив марно. Люди гублять природу. Їм подавай автостради. Усе закатують в асфальт. Все викошують – ніде конику-стрибунцю стрибати, ніде божій корівці жити. Замість звичайних дерев завели моду садити якісь карликові рослини, заввишки до колін. А чим дихати, коли немає трави, немає листя, що продукує кисень?..

Михайло Юрйович Леньо – не звичайний довгожитель, хоча, хіба бувають довгожителі звичайними? Він – інтелігент, директором школи працював у Новоселиці ще за часів Карпатської України у 1939 році. Душа болить у старого інтелігента-педагога за долю нашого краю. Із цього ракурсу він розглядає події, що зараз відбуваються в Україні. До влади байдужий, вважає, що її до виборів взагалі не було – лише тепер буде. У день голосування цілий день не закривав хвіртку – чекав коли до нього прийдуть з дільниці зі скринькою. Але чомусь не прийшли. Та то не біда, каже, бо й так переміг Порошенко. За нього збирався голосувати, вважає, що чоловік, який створив таке велике підприємство як «Рошен», чогось таки вартий. І мови знає, з європейцями розуміється.

Двоє внуків Михайла Юрійовича не забувають своє закарпатське коріння, проте їхнє життя – в Європі. Часто телефонують діду до Вилока з Франції, Шейцарії. Ось недавно з Німеччини надіслали йому журнал зі статтею про сторіччя Першої світової війни. Діду цікаво почитати як через сто років люди пишуть про війну, яку він сам колись пережив.

Василь Кіш