Ігор Бондаренко про конфлікт з Ольгою Фреймут та "солодке" життя

Власник кондитерського дому «Бондаренко» розповів про подробиці свого спілкування з Ольгою Фреймут під час зйомок програми «Ревізор» в Мукачеві та поділився...

Власник кондитерського дому «Бондаренко» розповів про подробиці свого спілкування з Ольгою Фреймут під час зйомок програми «Ревізор» в Мукачеві та поділився секретами кондитерського бізнесу.

Повз нас весь час носять тістечка і наводять останній лоск: ми розмовляємо за кілька хвилин до офіційного відкриття «посольства» Кондитерського дому Бондаренко в Ужгороді. Нарешті фірмові солодощі «з перших рук» можна скуштувати і в обласному центрі — у затишній кав'ярні-кондитерській на Театральній площі, зовсім близько від філармонії.

Здається, ці аромати — а повітря вже просякнуте шоколадно-ванільно-ягідним духом — запаморочать голову, але наша бесіда і про бізнес, і про пошук, і про мрії, хоч і починаємо ми, звичайно ж, зі солодощів… А потім не забудемо і про чарівну вишеньку з торта, яка прикрашає логотип Будинку і є важливим символом, — пише Алла Хаятова в інтерв'ю з Ігорем Бондаренко для uzhgorod.in.

— Ігоре, ось чому — саме «солодке життя»?

— Почалося це давно. Мені було десь 14 років, коли ми, хлопчаки, в літній період (я взагалі-з Криму, з міста Євпаторії) йшли десь підробляти — щоб були кишенькові гроші. Хтось йшов на човнову станцію, хтось ще кудись, а в мене дядько працював на Комбінаті харчування міста Євпаторія кондитером. Запитав його — чи можна піти на якусь практику, щоб трохи підзаробити. І він покликав мене учнем, — «будеш допомагати». І мене поставили на таку просту, елементарну роботу: сіяти пудру, банки перекладати, викладати згущене молоко — тоді воно ще в котлах варилося; клепали ці алюмінієві лотки — двома літерами, «К» і «П» — Комбінат харчування… Так це починалося, було дуже цікаво, перша моя зарплата, як зараз пам'ятаю — була 32 рублі...

— І як воно почало перетворюватися на бізнес?

— Зачепило воно мене тоді ще — в дитинстві, тому що тоді я і почав пробувати щось пекти сам. Перший мій торт був «Празький», абсолютно простий, потім «Наполеон» — на радість мамі і радість собі. Воно йшло як йшло, я дорослішав, і хотів вибрати іншу професію… Хоч і відклалося, що мені це подобалося, і я ніколи це не приховував… І впродовж наступних років я іноді вдома щось «підпікав»… Доля мене вела за різними справами — була і військова служба, і інша державна служба, а далі я пішов уже в бізнес — той, який виходило робити, я починав з охоронного… А потім… я створив першу кав'ярню у місті — в Мукачеві моє «Edusсho», це був 1998 рік. І відразу було ясно, що її треба доповнити солодкими виробами, і я почав їх брати в мукачівських кондитерських — «Вікторія», «Коровай»… Продукція мені не дуже подобалася, і так я вирішив створити свій маленький кондитерський цех. 

— Почали втілювати мрію...

— Я взяв на роботу одного кондитера, разом з нею їздили в Київ на навчання — так це починалося. А коли закрутилося-завертілося, з'явилося найважливіше: однодумці, з якими ми і творимо все це. Ми почали скромно, і при цьому — все обов'язково намагалися робити якісно. Це наш основний принцип — якість і відповідність сировини — вони такі, як має бути, без компромісів.

— Перше, що почали робити в тому цеху, пам'ятаєте?

— Тоді у нас були тістечка «Пташине молоко», сирно-персикові, трубочки, і такі «наполеони». У принципі, це класичний «наполеон», але на Закарпатті ці тістечка «тремеш» називають. Працювала у мене тоді одна угорка, дуже захоплена. А масштабніше ми починали працювати з кондитером Надею Попович, висококласний спеціаліст — вона в той час пекла в основному вдома, і я запросив її начальником нового цеху. Ми його відкрили і почали в ньому роботу — з однієї людини, розвивалися поетапно… І в 2006 році ми відкрили новий цех, і в якості начальника цеху я запросив Беатріссу Коробкіну, професіонала в кондитерській справі.

— Ви брали традиційні рецепти або експериментували?

— Ми не йшли одним шляхом. Ми шукали. Піднімали традиційні, класичні рецепти, експериментували, пробували, творили… І це все відбувалося комплексно.

— Є твори, які пройшли з вами з самого початку, й котрі і зараз є у ваших кондитерських?

— Звичайно. Хоча у нас немає фірмових тістечок або тортів, що носять назву нашого кондитерського дому. Наша продукція базується на тому, що збиралося по крупинках на основі домашніх рецептур. Це і штруделя, і пісочні пироги… багато всього. До нас прийшов Ігор Зарицький, бронзовий призер чемпіонату світу з кондитерським виробам, наш кондитер-шоколатьє. Зараз ми були з ним у Стамбулі — на відбірковому турі на чемпіонат світу, Ігор посів друге місце, представляв там Україну...

— Чула про ваші експерименти — ви робите і мармелад...

— Так. Ручної роботи, який робиться з натуральних фрешів. Видавлюється сік з апельсинів, з грейпфрутів, робимо пюре з полуниці, малини, ківі, і на основі цього  готуємо мармелад — з додаванням натурального пектину. Його у нас близько восьми видів. Також ми робимо таку прекрасну річ, як макаруни — печиво на основі мигдальної муки... 

— Ви займаєтеся виробництвом задоволення -загальновідомо, що саме солодким люди піднімають собі настрій. І тому так важливо вміти не просто правильно пекти тістечко за рецептом, а й перетворювати його на радість. Що потрібно, щоб відбулася ця магія?

— Та все просто. Важливо, що б кожен кондитер вкладав свою душу в те, що робить. Тоді й вийде. У чому фішка? Та в тому, що люди, які працюють у моїй команді, команді однодумців, вони не просто працюють, «ходять на роботу», а вони вкладають частинку себе — своєї душі, свого вміння, своєї творчості… Важливо працювати з задоволенням. Тому й смачно, тому й приємно.

— Це і є саме та «вишенька на торті» — елемент, який завершує, прикрашає, перетворює на диво?..

— Вишенька на торті — це… мрія. Символ моєї мрії, що збулася. Я дійсно хотів бути кондитером. І коли ми вирішили поставити в Мукачеві біля нашої кондитерської скульптуру, це мав бути пам'ятник кондитерові — просто кондитерові, тим людям, які працюють сьогодні, дарують свій професіоналізм, всім людям цієї професії. А потім вирішили копнути глибше. Адже кожен з нас хотів кимсь бути, як і я, будучи тим 14-річним хлопчаком, мріяв стати кондитером, як ті люди, які на моїх очах творили торт-книгу, весільні торти — фантастично красиво… Так і виникла ідея поставити пам'ятник дитячій мрії — учню кондитера, який мріяв бути кондитером і став ним. І цю легенду, історію з мого минулого, ми і вирішили втілити... 

— Тобто, історією з дитинства ви надихнули скульптора?..

— Ми запросили для роботи прекрасного молодого скульптора зі Львова Степана Федорика — його нам порекомендували у Львівській академії мистецтв як дуже талановитого. Він приїхав і зробив перший варіант — мені відразу шалено сподобалося. Я запросив його в цех, щоб він побачив, як все працює, як ця кондитерка зроблена — що я це створив не просто, щоб робити бізнес, а вкладаю в цю справу себе, своє бажання, свою душу, свою мрію… І Степан став моїм однодумцем. Сказав, що теж мріє — про свою першу бронзову скульптуру. Я йому сказав: «Твоя мрія збудеться» і ми зробили цей пам'ятник — по суті, пам'ятник мрії. Я йому говорив: «Стьопа, побачиш, після цієї скульптури у тебе все буде добре». І після Учня Кондитера йому за рік замовили 5 бронзових робіт, більше того — цей твір увійшов до десятки кращих в Україні.

— Під час роботи над пам'ятником автор їв ваші тістечка?

— Безумовно. Вони йому дуже сподобалися і він примовляв: «Однозначно у нас буде дуже хороший пам'ятник!» (сміється — авт.) Загорівся. Знаєте, дуже важливо передавати людям іскру, іскру бажання. Не треба будувати свою справу так, щоб воно тільки приносило прибуток. Потрібно закладати частку своїх побажань. Скажу чесно — я в цю скульптуру вклав побажання про те, нехай збуваються мрії і бажання кожної людини — найпозитивніші, найдобріші. Ось і у Степана збулося. І він сказав мені — «Ігор Семенович, я починаю вірити, що ця вишенька дійсно приносить удачу!». А зовсім недавно мені подзвонила дівчина і сказала, що її дуже важливе і сокровенне бажання збулося — завдяки нашій вишеньці. Тут важливо вірити. Кажуть — мріяти шкідливо. Та ні! Мріяти — необхідно!

— Будемо!… Так що ж Ольга Фреймут з «Ревізора» — їй дійсно щось не сподобалося?..

— Вона прийшла, була задоволена, їй все подобалося: і ціни, і чистота, і краса, і тістечка… Переглянула кожне приміщення. Ми не знали, що вона прийде, і у нас був повний зал людей (слава Богу!)… І от що не сподобалося мені — що вона все робить, не запитуючи. Знаєте, існує стаття 307 Цивільного кодексу України, яка чітко регламентує такі речі. Йдеться про те, що аудіо відео-зйомки можуть проводиться тільки з дозволу власника закладу. Навіть якщо це журналістське розслідування, теж треба враховувати — вона працює на комерційному каналі, програма є комерційною, і метою її діяльності, будемо відверті, є не тільки «донесення всієї правди людям», але і заробіток. Якщо ти хочеш так працювати — то прийди і конкретно звернися, як робили завжди, і приходили з різних каналів до нас і нормально спілкувалися. Безумовно, вона — шоумен, її мета — шоу, і чим більше буде провокацій і шоу, тим більше буде уваги. І саме так вона і вибудовує ці дії і провокує реально. Вона підійшла до столу, постукала, неввічливо звернулася до мого співробітника, сказавши при цьому «ку-ку» — ну хіба так робиться?.. Некоректно. І навіть по-хамськи. Хоча претензій до чистоти у неї не було... 

— У чому ж причина того, що рекомендацію «Ревізора» ви так і не отримали?

— Вона хотіла зайти в десертний цех, його площа всього 30 квадратних метрів. Враховуючи, що він заставлений, наприклад, холодильниками, робоча площа — всього 5-6 квадратів. Пробує увійти, її зупиняє адміністратор — «Ольго, на якій підставі Ви хочете увійти?». Вона відповідає — «Це — журналістське розслідування, ви не можете мене не пустити. У мене санкнижка, я маю право». «Ви запитували дозвіл у власника закладу?». «Я не повинна»… Ну, давайте так – припустимо, вона проводить своє розслідування, але ж коли в Австрії ходить по цих готелях, вона ж ховає камери і робить все нелегально. І скажіть — чому, коли вона там робить це нелегально, то чому тут вона може собі дозволити робити так, як хоче? Тому що вона живе в країні Україна? Я вважаю, що це некоректно, у нас теж є закони, вони працюють, і дають права не тільки їй, а й тим громадянам, до яких вона приходить.

— Так на чому ви розійшлися?

— Вона, дізнавшись, що господар закладу на вулиці, вилетіла до мене з двома відеокамерами, мені мікрофон під ніс і запитує «Чому нас не пускають?». Я в першу чергу її привітав і подякував за візит, хоча, вона, може, і чекала іншої реакції, і сказав: «Нами прийнято рішення запустити Вас в серці нашого виробництва, в кондитерський цех». Вона відразу — «Ви нас запустите всюди, куди ми захочемо». Я відреагував спокійно і запропонував: «Раз ви вже тут, давайте я розповім про наш заклад — концептуально, що це таке, адже якщо Ви його відвідали, значить, Вам цікаво». На що вона відповідає — «Мені це взагалі не цікаво». «Ну раз так — ми припиняємо з Вами спілкування». Вона: «У такому разі, я викликаю міліцію». «Ольга, це Ваше конституційне право». І тут: то міліцію не дочекаєшся, то ось йдуть відразу четверо, з цілим підполковником. Я призупинив їх, попросив просто вести себе максимально коректно і пояснив ситуацію, про те, що знімати в моєму закладі можна тільки з мого дозволу. Телевізійники це зняли і потім сказали, що «ось так бізнес домовляється з міліцією». Вони підійшли до неї. Таким чином Ольга Фреймут натрапила на «законні» граблі, граблі законодавчої системи, яка регламентує, що можна, а що не можна...

— Але в кав'ярню вони все ж зайшли...

— Так, телевізійники увійшли в кафе, Ольга почала ходити від столу до столу, говорити з людьми, всім все подобалося. І тут — як кажуть, «з іскри займеться полум'я», натрапила на жінок, які не захотіли спілкуватися. Були і компанії з Ужгорода, які почали обурюватися — чому їх знімають під час відпочинку, і навіть хотіли замовити відро води, щоб вилити на Фреймут. На щастя, до цього не дійшло… Вона вийшла з кондитерської і на вулиці сказала: «Якби не впертість господаря, я б дала цьому закладу рекомендацію від «Ревізора»!". Ось так це було… Що мене порадувало — що тістечка їй сподобалися (здається, вона їла «Яблука на снігу»), і чистота, і персонал, і інтер'єр. Але поведінка її була нахабною. Я вважаю, що, крім журналістської роботи, існують норми людського спілкування, і вони важливі. 

-До речі, про норми. Яким, на вашу думку, має бути бізнес?

— Чесним і порядним.

— Що Вас надихає?

— Люди. Близькі люди. І люди, які працюють, які творять. І ще — я прагну в тій сфері, до якої причетний, постійно зробити щось краще, ще краще. Багато їжджу по Європі, і дуже хочу, щоб і у нас було не гірше. А в моїй сфері це означає — що ще гарніше, ще смачніше, ще радісніше… Може, комусь здається, що це — тільки бізнес, але для мене це більше. І, напевно, це визначення, коли «хобі — це бізнес, а бізнес — це хобі» — це про мене.

— Часто їсте солодке?

— Практично кожен день. Не тому, що хочу контролювати продукцію. Просто люблю. Чесно. Але сам вже не печу, звичайно — просто немає часу.

— У Мукачеві біля Вашого кафе-кондитерської є відома скульптура Учня Кондитера, знаменита вишенькою на торті (і ці «щасливі вишеньки» вже стали фірмовим знаком — їх можна відвезти як сувенір, на удачу). А чи буде тут, в Ужгороді, якась «родзинка», тобто, своя «вишенька»?

— Обов'язково. У нас вже є задумки щодо «фішок», ну або «вишеньок», і, в тому числі, з приводу прилеглої території, цього затишного куточка міста. Мені дуже подобається Ужгород, це прекрасне місто, він дуже гарний, тут багато цікавих людей, і мені б хотілося, щоб цей заклад доповнив його атмосферу. Чекаємо в гості! 

Фото Йожеф Кіш