Використання примусової праці не є винятковим явищем у світовій історії. В особливо великих масштабах вона використовувалася під час Другої світової війни....
Проте у сучасній угорській історіографії свідомо оминають незручні факти з минулого Угорщини, куди в роки Другої світової війни входило Закарпаття. Втім, за післявоєнними підрахунками спеціальної комісії Закарпатської області (грудень 1945 р.), окупаційна влада забрала у трудові табори Угорщини і Німеччини близько 71 тис. закарпатців, застосувавши етнічний критерій. Це стосувалося представників не привілейованих «дружніх націй» (угорців і німців), а людей «другого сорту» — з числа українського, єврейського, румунського, словацького, ромського населення.Як бачимо, у перші повоєнні роки частково були зібрані свідчення про примусову працю, проте впродовж наступного півстоліття цієї теми ні закарпатські дослідники, ні місцеві органи влади майже не торкалися. Інтерес до неї прокинувся через компенсаційну «політику пам’яті» Федеративної Республіки Німеччина. Так, згідно з угодою, укладеною Українським національним фондом «Взаєморозуміння і примирення» і німецьким Фондом «Пам’ять, відповідальність, майбутнє», у 2001 р. почався збір заяв (4сторінкових анкет) на отримання компенсацій за примусову працю. Їх оформили, зокрема, і 5 тис. ромів нашої області. Близько 400 з них отримали компенсації.
З огляду на це запізнілому комплексному вивченню цієї сторінки історії нині присвячено регіональний науковий проект «Особливості примусової праці на Закарпатті періоду угорської окупації (1939—1944 роки) та її сучасне відлуння», котрий втілюватиметься з червня 2012 року до травня 2013 року за підтримки Міжнародного фонду «Взаєморозуміння і толерантність» (м. Київ).
А до цього тривалий час усі 2,4 млн. українських «остарбайтерів» були на периферії дослідницького інтересу. Лише впродовж останнього десятиліття в ряді центральних і східних регіонів України були проведені ґрунтовні усноісторичні дослідження, що побачили світ у Києві, Харкові та Полтаві. Однак на Закарпатті досі подібної за глибиною та обсягом роботи проведено не було, хоча й зібрано деякі відомості, про що свідчать два мемуарні видання «Між життям і смертю» (2006) і «Сповідь» (2012), що з’явилися в Ужгороді. Окрім іншого, в них також відображені деякі аспекти примусових трудових мобілізацій населення Закарпаття в роки Другої світової війни. Зокрема, подано дуже стислі відомості (біограми) про понад 800 вихідців із нашої області (переважно українців), яких окупаційна угорська влада відправила на примусові роботи не тільки всередині державних кордонів Угорщини, але й у нацистську Німеччину. Вони працювали в аграрній та промисловій сферах на території сучасних ФРН, Австрії, Данії, Польщі, Чехії, Словаччини.
Тепер же упродовж піврічної вже праці над згаданим проектом щодо примусової роботи на Закарпатті (1939—1944) вдалося зібрати важливі матеріали, відомості, документи. Йдеться про те, що й на Закарпатті знаходилися трудові табори, куди мобілізували не тільки закарпатських чоловіків, але й представників інших регіонів тодішньої Угорщини. Ці примусові робітники були задіяні головним чином на будівництві оборонної «лінії Арпада», котру зводили у 1940—1944 рр.
Маємо важливі відомості про такі табори, що знаходилися, зокрема, поблизу села Люта (Великоберезнянський район), районного центру Воловець, села Верхня Грабівниця (Воловецький район), селища Ясіня (Рахівський район). Досі маловідомим було, зокрема, й те, що у примусових роботах тодішня влада задіяла десятки закарпатських жінок як господарську прислугу у військових частинах (1-ша угорська армія, штаб у м. Хуст), що дислокувалися на Закарпатті. Нерідко військові піддавали їх там сексуальній експлуатації.
З огляду на це нині є гострою потреба у проведенні історичних досліджень і публічних заходів щодо збереження пам’яті про всі обставини використання примусової праці на Закарпатті періоду угорської окупації та про трудові мобілізації закарпатців за межі рідного краю.
Загалом же примусову працю (угорською: munkaszolgálat) в Угорщині почали масово використовувати із прийняттям відповідного закону в березні 1939 р., згідно з яким у трудові табори найчастіше відправляли євреїв віком 20—48 років. На підставі цього закону Угорщини від 11 березня 1939 р. (№11) усіх небажаних осіб можна було інтернувати до трудових таборів. Примусові роботи пов’язувалися з військовими потребами.
Тоді телеграфне агентство Радянського Союзу розповсюдило фотоматеріал із таким текстом: «Табори трудової повинності в Угорщині. В Угорщині створені багаточисельні «трудові табори», в яких мобілізована угорська молодь працює на будівництві доріг. На світлині: В одному з угорських таборів трудової повинності». Цей матеріал призначався для друку в регіональній молодіжній періодиці країни. З’явився він й у газеті «Молодий сталінець» за 4 вересня 1939 р., яка виходила у Саратовській області.
Засканована публікація з цього видання нині розміщена у «Живому журналі» на блозі одного з колекціонерів історичних фактів.
З початком німецькорадянської війни у червні 1941 р. в Угорщині істотно зросла потреба в примусових роботах — фортифікаційне будівництво, розробка корисних копалин. Разом з тим, на Східний фронт відправили до 12 трудових батальйонів чисельністю близько 14 тис. осіб, пізніше в них налічувалося вже до 50 тис. У 1942 р. до цих робочих батальйонів, які очолили угорські офіцери, мобілізували понад 100 тис. осіб, половину з яких складали євреї, направлені на німецькорадянський фронт. Під час розгрому на річці Дон 2-ї угорської армії та її відступу в січні 1943 р. загинуло 40—43 тис. євреїв із майже 50 тис. осіб мобілізованого трудового контингенту.
Одночасно, згідно з даними угорського уряду, навесні 1942 р. із Закарпаття відправили на роботу вглиб Угорщини понад 14 тис. осіб. Роком раніше, 16 квітня 1941 р., на спеціальній нараді в Ужгороді було вирішено звернутися до міністра внутрішніх справ з пропозицією заблокувати всіх ромів у спеціальних таборах і використовувати їх для спорудження річкових дамб, посадки лісу і заготівлі лісоматеріалів та на інших роботах. Ромські табори оточували колючим дротом, виставляли охорону, вхід і вихід з таборугетто без дозволу був заборонений.У травні—листопаді 1943 р. декілька десятків працездатних ромів (чоловіків та жінок) села Великий Березний вантажівками відвезли до села Люта. У лісі їх змусили побудувати для себе намети. Відтак вони виконували важкі земляні роботи на будівництві фортифікайних споруд — бункерів. Раз на два тижні жінкам дозволяли навідатися додому.
Подібні свідчення маємо й з інших населених пунктів Закарпаття. Наприклад, 50 ромів села Баркасово Берегівського району навесні 1943 р. відправили залізницею на лісозаготівельні роботи до Сваляви. 21 квітня 47 осіб розстріляли за непокору. Додому повернулося тільки троє. Чоловіківромів села Шаланки Виноградівського району забрали у робочий табір, що знаходився поблизу Воловця, де будувалися оборонні споруди «лінії Арпада». Жінки ж працювали на полі поблизу Виноградова, додому ходили пішки — близько 20 км.
Восени 1943 р. чоловіків із ромського табору м. Хуст відправили на примусові роботи, а 25 молодих жінок забрали у казарми. Вдень вони під наглядом прибирали ці казарми, а вночі їх примушували спати із солдатами. Так само молодих єврейок і ромок у казармі Рахова вдень змушували прати білизну, а вночі їх піддавали сексуальному насиллю. Із весни 1943 р. до осені 1944 р. роми Рахова, чоловіки і жінки, примусово працювали у каменоломні: дробили камінь. На початку літа 1943-го ромів с. Ясіня забрали на роботи у лісі, де вони зводили мости через маленькі річки.
У серпні 1944 року міністерство оборони Угорщини започаткувало ромські трудові батальйони. Кожен з них укомплектовувався з 213 ромів, 1 лікаря-єврея, 1 інженера-єврея. 1,5 тис. молодих ромів, зокрема із с. Холмок Ужгородського району, мобілізували рити окопи і траншеї, засипати ями після бомбардувань міст Угорщини і Німеччини.
Приблизно тоді ж, на початку весни 1944 р., угорська влада посилила мобілізацію закарпатських українців обох статей у трудові табори — «мункосазод» (робочий батальйон) на важкі роботи з лопатою і киркою в лісових хащах. Так, Гаврило Лизанець із села Оленьово Свалявського району потрапив у «мункосазод» у віці 16 років замість старшої на чотири роки сестри Марії. Але і її невдовзі взяли на примусову працю — на текстильну фабрику в Будапешт, що забезпечувала потреби угорського війська в тканині.
Збірний пункт знаходився у селі Поляна, що за 10 км від Оленьова. Після перевірки (переклички) декількох сотень місцевих хлопців і дівчат відправили через Уклинський перевал (дівчат автомашинами, хлопців пішки) в село Верхня Грабівниця, що за 13 км від Поляни. Вище села — на північних схилах гори Рожок, що 569 м над рівнем моря, примусові робітники будували дзоти. У самій Верхній Грабівниці, крім головного бункера (за 150—200 м від нинішнього автошляху), звели ще кілька менших. До речі, нині в одному з них облаштовується музей «Бункер». Мобілізовані жили у лісових колибах, а у неділю їх відпускали додому.
Як відомо, «лінія Арпада» в 1940—1944 рр. не була суцільною і складалася з окремих вузлів оборони: 99 опорних пунктів, 759 довготривалих вогневих точок, 394 довготривалих залізобетонних вогневих точок, 439 відкритих вогневих рубежів, 400 км траншейних стрілецьких окопів, 135 км протитанкових перепон. Загалом була це багатокілометрова фортифікаційна споруда, що мала десятки тунелів, казарм, де жили тисячі солдатів, сотні амбразур, протитанкових споруд, кілька військових шпиталів. І все споруджувалося із залученням десятків тисяч примусових робітників.
Нині «лінія Арпада» є найпопулярнішою серед об’єктів військового туризму на Закарпатті, про що свідчать прокладені туристичні маршрути і спеціальні видання. У ній найпрезентабельніша зона — Верхня Грабівниця, де знаходиться 1,5кілометровий тунель із боковими відгалуженнями, контрольними виходами, вентиляційними шахтами. Там у 1944 р. зберігалась амуніція і зброя.
У селі Гукливий Воловецького району нещодавно з’явився мілітаріготель «Грінгоф», де був колись командний пункт мукачівського напрямку «лінії Арпада». Укріплення складалися з двох потужних вузлів оборони польового типу на перевалах і шести вузлів довгострокової оборони, що «закривали» долину річки Латориця. Усього ж із тої пори у Воловецькому, Міжгірському, Рахівському районах збереглися близько 200 фортифікаційних споруд.
Хоча про «лінію Арпада» написано низку наукових публікацій, у тому числі монографічних (передусім угорською та англійською мовами), проте в них надибуємо дуже скупі відомості про примусову працю на будівництві оборонних об’єктів. Зазвичай там одним реченням йдеться про те, що «до виконання робіт з будівництва оборонних споруд залучалося і цивільне населення». І все. Наразі тільки зібрані усноісторичні фрагменти дають можливість відновити реальний перебіг подій, пов’язаних із використанням примусової праці на Закарпатті 1939—1944 рр. Так, влітку—восени 2012 р. записано спогади близько двох десятків очевидців тих подій. Є надія також, що впродовж найближчого часу вдасться натрапити на важливі архівні знахідки.
Роман ОФІЦИНСЬКИЙ,
доктор історичних наук,
професор Ужгородського національного університету