Чи переходить межі українського законодавства угорська нацменшина Закарпаття?

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов'язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну...

Рішення Берегівської райради Закарпаття від червня цього року про обов'язкове виконання під час відкриття сесії райради разом з українським й угорського гімну викликало певну реакцію суспільства, однією з яких була стаття Василя Ільницького з Ужгорода («День» №116, 7 липня 2011 року), у якій ідеться про порушення угорською національною меншиною українського законодавства. У відповідь на матеріал Василя Ільницького в редакцію «Дня» надійшла стаття почесного голови Демократичної спілки угорців України Михайла Товта. Він, зокрема, зазначає, що угорці України діють в рамках національного законодавства. Чи переходить межі українського законодавства, обстоюючи власні права, угорська нацменшина Закарпаття? Пропонуємо вашій увазі статтю «Реалізація vs зловживання» Михайла Товта та коментарі на цю тему експертів «Дня».

Категорично ствердну відповідь на це питання знаходимо у публікації «Монумента розбрату» Василя Ільницького у «Дні». Причиною написання статті стало рішення Берегівської районної ради про виконання під час відкриття сесії районної ради поряд з українським державним гімном також і угорського, що, на думку автора, «є не першим і найімовірніше не останнім яблуком розбрату між українцями та угорцями». На підтвердження цього Василь Ільницький наводить події, які, як він вважає, уже стали каменями у монумент розбрату між українцями й угорцями.

Першим таким каменем, тобто початком спорудження цього «монумента розбрату», на думку автора, було повернення історичних назв окремим населеним пунктам краю у 90-х роках. Проблему тут убачає в тому, що назви повернули лише угорським і румунським селам, повністю проігнорувавши українські, до того ж, ці назви не перекладаються українською, а вимовити їх угорські/румунські назви автору не завжди під силу. Окрім того, в угорськомовній пресі Закарпаття використовуються традиційні угорські назви населених пунктів області.

Ще одну протиправну дію вбачає у масовому вивішуванні угорських прапорів на будівлях органів місцевої та державної влади, називаючи це «безглуздою державною двопрапорністю». А завершує перелік неправомірних дій угорців відновлення угорських пам'ятних знаків — орла-турула в Мукачівському замку та пам'ятника на Верецькому перевалі. Автор наголошує, що ці протиправні дії з боку угорських організацій відбувалися чи то за сприянням, чи то за потурання органів і посадових осіб влади області. І щоб остаточно переконати читача у намірах угорців Закарпаття та їх громадських організацій підірвати довіру між двома найбільшими національними общинами краю, автор наголошує на новації законодавства Угорщини стосовно спрощення процедури відновлення угорського громадянства.

Не погоджуючись із наведеними твердженнями пана Ільницького, спробую допомогти читачеві з'ясувати, чи дійсно своїми діями закарпатські угорці порушують українське законодавство. Пропоную розглянути кожен із наведених ним прикладів у часовій послідовності.

«Вивішування» на офіційних будинках Закарпатської області угорських національних трикольорів відбулося одночасно з українськими бікольорами наприкінці 1990-го — на початку 1991 рр. Як це відбувалося, можу відтворити із власних спогадів, адже в цей час (початок 90-х років) був депутатом Закарпатської обласної ради, керівником угорської фракції у цьому представницькому органі та заступником голови тоді ще єдиної культурницької і правозахисної організації угорців — Товариства угорської культури Закарпаття. Пропозиція нечисленної «демократичної опозиції» обласної ради стосовно надання дозволу на підняття жовто-блакитного українського національного стягу поряд із тоді ще офіційним червоно-синім прапором була підтримана угорською фракцією за умови, що у місцях компактного проживання національних меншин, за рішенням відповідних рад, можуть бути розміщені також і національні прапори відповідних національностей. На тому і зійшлися. На адміністративних будинках області з'явилися другі, в окремих місцевостях і треті прапори. Часом така позиція представницьких місцевих органів знайшла свою політичну ухвалу та юридичне закріплення у Статті 4 Декларації прав національностей України 1991 року, у якій сказано: «Усім громадянам України кожної національності гарантується право... використовувати свою національну символіку...», та у Статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р., яка проголошує, що «держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: ...використання національної символіки...» Ця політико-правова ситуація знайшла своє відображення та певну конкретизації у Розпорядженні Представника Президента України в Закарпатській області №469 від 17 грудня 1992 р., у 5-му пункті якого зазначено, що «у населених пунктах, де компактно проживає національна меншина, поряд з державною може використовуватись і національна символіка».

Тобто підняття прапорів відбулося одночасно з проголошенням української незалежності. Із тих часів, відповідно до чинного законодавства, уже традиційно на офіційних будинках населених пунктів області, у яких компактно проживає певна національна меншина (угорська, румунська, німецька), поряд із державною символікою розміщують і символіку відповідної національності. В одному населеному пункті (Солотвині), де приблизно у рівних пропорціях представлена румунська й угорська національна меншина, на будинку селищної ради майорять три прапори. І на відміну від пана Ільницького, заїжджих «свободівців» та обмеженого кола особливо «заклопотаних», абсолютна більшість мешканців цих місцевостей підтримує таку «багатопрапорність» і не вбачає у ній жодного натяку на розпалювання розбрату між українцями та представниками інших національностей.

Ще абсурднішими видаються претензії В. Ільницького стосовно перейменування назв населених пунктів (відновлення історичних назв). Адже це також відбувалося і відбувається у цілковитій відповідності до чинного на ті часи і діючого нині українського законодавства. На підтвердження наведемо текст частини 3 статті 6 Закону України «Про географічні назви» 2005 р.: «У місцях компактного проживання національних меншин України зберігається застосування історично утворених географічних назв з інших мов. Унормування таких географічних назв та їх передача державною мовою здійснюється з урахуванням мовних особливостей більшості населення, яке проживає на цій території». А в частині 2 статті 10 сказано: «Назви географічних об'єктів України як складова частина історичної і культурної спадщини Українського народу — громадян України всіх національностей — охороняються державою». Звинувачення мешканців окремих населених пунктів у нетолерантності за те, що вони зініціювали відновлення історичних назв своїх населених пунктів, а жителі інших поселень цього не зробили (до того ж, і нині цьому немає жодних нормативних чи процесуальних перешкод), напевно, виходить за межі здорового глузду.

Щодо пам'ятників. Є загальновідомим, що, відповідно до законодавства, пам'ятки історії та культури національних меншин на території України охороняються законом, а також те, що під впливом подібних до думок В. Ільницького звинувачень національних меншин на Закарпатті почастішали випадки опоганення пам'ятників угорської історії і культури, що додало роботи органам з охорони правопорядку. Звичайно, таких пам'ятників багато, і це природно, адже край протягом тисячі років належав різним угорським державам. У кожного пам'ятника своя історія. Автор статті «Монумент розбрату» звертає увагу на два з них: на орла-турула в Мукачівському замку та пам'ятника на Верецькому перевалі.

Міфічна птиця орел-турул є символом прадавньої міфології угорців, а також був одним із символів визвольної антигабсбургської війни угорців на чолі з Ференцом Ракоці ІІ 1703 —1711 рр., багато знакових подій якої пов'язані з територією сучасного Закарпаття. До того ж, у ній пращури закарпатців приймали найактивнішу участь. Тому пам'ятники орлу-турулу знаходимо зокрема на березі р. Тиса, біля селища Вілок, на центральній площі селища Довге (де за даними останніх переписів населення жодна особа не визнавала себе угорцем), в Ужгородському замку, на головній площі селища Вишкове, населення якого складають українці й угорці у рівних частках тощо. А проблемним, на думку В. Ільницького, є тільки пам'ятник птиці в Мукачівському замку, до встановлення котрого, до речі, угорські організації краю жодного відношення не мають. Цей пам'ятник встановили, згідно з рішенням міської влади, за ініціативою й коштом сім'ї поважних і заможних емігрантів. Дивно, чому в автора статті не виникає питань щодо самого Мукачівського замку, адже ця споруда є наймасштабнішим і наймонументальнішим пам'ятником угорської історії краю.

Складною видалася понад 15-річна історія встановлення (відновлення) пам'ятного знаку на Верецькому перевалі, що поступово стає об'єктом регулярного опоганення українськими націонал-радикалами. Верецький перевал як географічна місцевість також належить до знакових символів угорської історії, національної міфології. І цей факт не залежить від того, на чий території за сучасними кордонами він знаходиться і чи існує там пам'ятний знак, який би про це нагадував. Погоджуюся з паном Ільницьким у тому, що питання, які накопичилися навколо цієї проблеми, дійсно потребують дискусії, але в жодному разі не можу погодитися з виправданням вандалізму, незважаючи на те, ким і через що це було скоєно.

Можливість використання національного гімну як національного символу поряд із державним гімном випливає з тих же вищенаведених актів українського законодавства, що обѓрунтовують використання національних прапорів. Автору цих рядків не відомий жодний законодавчий припис, який би це забороняв. І районна рада, приймаючи таке рішення, діяла у межах власних повноважень та у спосіб, передбачений законом, адже встановлення регламенту (виконувати чи не виконувати гімн) і визначення місцевих символів, які використовуються поряд із державними, належать до виключної компетенції цього органу. Тому цікаво, які могли бути правові підстави у прокурора для опротестування цього рішення.

Зрештою, звинувачення представників угорської меншини у порушенні міжнаціональної злагоди та зловживання меншинськими правами у зв'язку з набуттям чинності нормативних приписів сусідньої держави щодо спрощення процедури відновлення громадянства здається не доречним принаймні з двох причин. Перша — правила, що регламентують громадянство у сусідній держави, жодного відношення до прав національних меншин загалом і зокрема у нашій державі не мають. Друга — пільгові умови відновлення у громадянстві, які запровадив угорській законодавець, не має етнічного забарвлення. Дія цього акта розповсюджується на всіх, хто сам або чиї пращури перебували в угорському громадянстві, у тому числі, напевно, і на пана Ільницького. Правда, йому слід трошки підучити угорську мову, адже, як він сам зізнається, йому не завжди під силу вимовити угорськомовні назви населених пунктів.

Михайло ТОВТ, почесний голова Демократичної спілки угорців України

КОМЕНТАРI

Роман МАРЧЕНКО, старший партнер юридичної фірми «Ільяшев та Партнери»:

— Використання державними органами України національної символіки інших держав, до якої належать і герб, і прапор, і гімн, забороняється чинним законодавством. Якщо ми говоримо про прапори, гімни..., це мають бути лише українські національні або місцеві символи, але ні в якому разі не символи інших держав. Тому рішення Берегівської райради треба скасувати: або самою радою, або судом. Якщо рада відмовиться виконувати протест прокурора, тобто скасувати рішення добровільно, він буде змушений звернутися до відповідного суду. Крім того, будь-яка людина, яка вважає, що рішення Берегівської райради порушує її права, має право звернутися до суду й вимагати визнання вказаного рішення недійсним.

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук:

— Національні меншини мають право на підтвердження своєї самобутності, але виключно в рамках українського законодавства, Конституції України. Такі рішення представників угорської національної меншини є антиконституційними, тому що на території України є один державний гімн, й угорці, які проживають на цій території, є громадянами України, тож на них також поширюється цей закон. Тобто рішення Берегівської районної ради щодо виконання національного гімну, вивішування угорського прапора замість українського є неправомірними, незаконними. Тому прокуратура Закарпатської області опротестувала це рішення. Думаю, вони його скасують. Угорці можуть використовувати національну символіку на одязі, у приватному житті, але в органах державної української влади вони повинні користуватись символікою України, а не Угорщини. Ми спостерігаємо абсолютно неправильне тлумачення українського законодавства і міжнародних угод. Видання угорських паспортів — неправомірні дії угорської влади, оскільки громадянство може надаватися особам, представникам меншин (не тільки угорцям) закордонною державою лише у випадку, коли ця особа є почесним громадянином, певним чином отримує заслуги перед своєю Батьківщиною. Масова видача паспортів громадянам іншої держави, законодавство якої передбачає лише єдине громадянство, є протиправним.

Олександра МАТВІЙЧУК, ГО «Центр громадянських свобод»:

— З юридичної точки зору головним документом, який регулює права національних меншин, є Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна ратифікувала цю конвенцію ще 1997 року. Згідно з нею, держава зобов'язана створити такі умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, основні елементи своєї самобутності тощо. З другого боку, конвенція застерігає: будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин. На практиці непоодинокими є випадки, коли представники національних меншин, обрані до органів місцевого самоврядування, поводяться так, наче представляють саме цю меншину. І навпаки, нерідко громадськість сприймає окремі органи місцевого самоврядування як такі, що виразно репрезентують певні національні меншини. Такі підходи нічого спільного з юриспруденцією не мають. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, будь-які рішення органів місцевого самоврядування повинні бути прийняті в межах Конституції і законів України. Діє загальний правовий принцип: «владі дозволено те, що прямо передбачено законом». Тобто будь-які дії, які містять, наприклад, порушення ЗУ «Про місцеве самоврядування» у прийнятті рішень Берегівською районною радою з даних питань, є порушеннями, учиненими органами самоврядування та їх посадовими особами, і не мають розцінюватися як дії національних меншин. Саме тому при розгляді таких ситуацій потрібно зважати насамперед на те, чи має право та чи інша місцева рада приймати такі рішення, чи вони входять до компетенції Верховної Ради. Найбільша проблема у даному випадку — хаотичні дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях.