Міжгірщина недарма має дуже влучну назву – вся навколишня місцевість у синьогорах. Завдяки своєму мальовничому і високогірному ландшафту вона по праву здобула...
Міжгірщина недарма має дуже влучну назву – вся навколишня місцевість у синьогорах. Завдяки своєму мальовничому і високогірному ландшафту вона по праву здобула визнання туристичної Мекки. За будь-якої пори року, а особливо зимового сезону, закарпатська глибинка повниться мандрівним народом. Узимку сюди як місцевих, так і приїжджих ваблять передусім гірськолижні траси.
Любителі такого відпочинку досхочу зміцнюють здоров’я, але, на превеликий жаль, інколи втрачають і найдорожче – життя. Не став винятком і цей рік. Коли минулого січня з невеличким інтервалом несподівано безслідно зникали туристи, то навіть поповзли неймовірні чутки, що це справа НЛО або снігової людини, і що Боржавське нагір’я перевтілилося у Бермудський трикутник. А реально все було інакше…
Верховина має кілька місць, де відчувається паломництво гірськолижників. Якщо в Матачові, Подобівці чи Верхньому Студеному, дякуючи Богу, з року в рік панує спокій на лижнях, то цього не скажеш про Пилипець – підполонинське село, котре за останні роки перетворилося на справжній туристичний мегаполіс. Тут змонтовано один з найдовших витягів у Карпатах. З одного боку, це добре, а з іншого, не так вже й гоже. Після підняття повітряною дорогою багатьох тягне продовжити подорож пішки чи на лижах ще вище – аж на маківку гори Високий Верх, пік якої сягає 1598 м, або височезну сусідню Гимбу. А такий мандрівний марафон украй небезпечний. Як правило, на ризикований похід наважуються здебільшого прихильники екстремальних видів спорту — як професіонали, так і аматори. Окрім того, до підкорення вершин спонукає і споживання алкогольних напоїв, які додають хоробрості й провокують на необдумані подвиги.
Так, 12 січня двоє молодих сноубордистів з Київщини та Полтавщини есемескою повідомили друзів, що, спускаючись з Гимби у Пилипець, потрапили у полон лавини. Пошуки рятувальників виявилися марними. Тим паче, що не було ніякого снігового зсуву поблизу водоспаду Шипіт, як повідомляли потерпілі. Під вечір наступного дня їх знайшли у зовсім протилежному боці. Один вже не подавав ознак життя, а іншому, в котрого зафіксували значні травми і переохолодження, надали долікарську допомогу та доставили до найближчого будинку лісівника, відтак — у лікарню, де довелося ампутувати ногу.
Але не минуло й два тижні, як знову за сигналом тривоги на ноги була піднята служба пошуку, причому чисельність загону, до якого долучилися лісова охорона, добровольці, згодом перевищувала понад сотню осіб. І цього разу на вершинах Боржавського нагір’я безвісти пропали два чоловіки. Цікаво, що один з них – 70-річний киянин із званням майстра спорту з альпінізму, який у свій час підкорив не одну гору з світовим іменем. На «ти” він знався і з Великим Верхом, бо упродовж останніх кількох років проводив тут зимовий відпочинок. Начальник гірської пошуково-рятувальної частини аварійного загону спеціального призначення Віктор Опаленик розповів про ті неймовірні зусилля, коли з лопатами, щупами та іншим знаряддям за всього кількаметрової видимості доводилося крок за кроком промацувати обледенілі хребти та схили на значній площі аж поки через тиждень спочатку знайшли лижі, а потім безжиттєвих туристів в урочищі Криві Путі, що над Шипотом. За версією рятувальників, їх накрила лавина. Як так могло статися, достеменно відомо хіба що одному Всевишньому. Не виключено, що туристи попали у полон мряки, яка тут зненацька може захопити і традиційно калейдоскопічно міняється з ясною погодою.
Звичайно, рятувальники за складних кліматичних умов теж піддавали небезпеці власне життя. З цього приводу пригадується трирічної давності випадок, що стався тут, коли під час пошуку туристів загинув досвідчений фахівець – Василь Вербищук, начальник Воловецького гірського пошукового відділу. Віктор Опаленик каже, що впродовж кожного зимового сезону лиш на Міжгірщині трапляється близько 20 пригод, коли доводиться простягати руку помочі потерпілим. Але аварійних ситуацій було б значно менше, якби лижники дотримувались правил безпеки, були дисциплінованими, відправляючись на вершини. Але часто-густо вони навіть не бажають ознайомитися з рекомендаціями поведінки в горах, нехтують елементарними вимогами. Саме недооцінка небезпеки з року в рік призводить до сумних наслідків. Гори, як не гірко констатувати, не прощають безвідповідальності. Тут доречно вкотре згадати народну мудрість: береженого і Бог береже.
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, газета «Новини Закарпаття»