Те, що скоїлося в період тієї осінньої доби, навіть охрестили Варфоломіївською ніччю. Ніхто з старожилів не пам’ятав подібної руйнівної повені, дехто гадав, що...
Те, що скоїлося в період тієї осінньої доби, навіть охрестили Варфоломіївською ніччю. Ніхто з старожилів не пам’ятав подібної руйнівної повені, дехто гадав, що приходить кінець світу… Але, слава Богу, все страшне минулося. Щоправда, в пам’яті ще тримається драматична подія. Згадуємо про неї з очевидцем того тривожного природного явища, колишнім головою Міжгірської райдержадміністрації Василем Деричем.Василю Михайловичу, як сприйняли тоді нищівний удар стихії?
— Практично, як і всі мої земляки-горяни, у тямці яких такого страхіття доти не було. Хоч дощ лив мов з відра (з 4 по 5 листопада було «перевиконано» його місячну норму(!), та ніхто не передбачував таких страхітливих наслідків. Це був екзамен на зрілість для всіх нас без винятку.
Які були перші кроки влади у критичній ситуації?
— 4 листопада за годину до завершення робочого дня було видано розпорядження про запровадження у районі надзвичайного стану. Для організації роботи в період загрози затоплення і недопущення найперше людських жертв, максимального збереження матеріальних цінностей були, що називається, підняті на ноги працівники влади, голови виконкомів селищної і сільських рад, керівники підприємств, організацій, установ. Отримали відповідні завдання пожежники, медики, ветдопомога, міліція, працівники газового та комунального господарств, райелектромережі, зв’язку, словом, всі, хто міг в тій чи іншій мірі зарадити біді. Досить швидко вдалося сформувати районний штаб з оперативного реагування на виникнення надзвичайних ситуацій, а також комісію. Вже серед ночі при свічках у РДА проводилося термінове зібрання, на якому давалися вказівки відповідним службам, аналізувалися перші наслідки біди. Дуже важко було ефективно діяти, бо зв’язок був уже відсутнім, але як могли, так і старалися у вкрай скрутному становищі працювати. Відверто зізнаюся, ця ніч нагадувала міфічний останній день Помпеї…
Як ідуть відновлювальні роботи?.. (зліва — Василь Дерич).
Які населені пункти найбільше постраждали?
— Лиха зазнали майже всі, а найболючіше воно дало себе знати у Стригальні, Синевирській Поляні, Голятині з присілками Обляска і Потік, Лопушному, Колочаві (Гирсовець, Сухар, Брадолець), Синевирі, Вучковому. Не кажучи, що й райцентр біда жорстоко штурмувала… Підтопленими вважалися 16 осідків, півтисячі дворогосподарств знаходилися у воді по коліна. Ледь не сотня залізобетонних мостів зазнала пошкоджень. Всі населені пункти у перші дні були без електроструму, газопостачання… На превеликий жаль, у драматичній ситуації не обійшлося і без людських трагедій: троє людей стали жертвами стихії…
Коли приступили до ліквідації наслідків повені, то з чого почали?
— Відчувався надзвичайно гострий дефіцит місцевої техніки. І все ж з першого дня було мобілізовано наявну техніку діючих на той час ШБУ-32. МБДП, лісокомбінату, РШРБД, держлісгоспу, НПП “Синевир”, жевріючих КСГП… В терміновому порядку відновлювалися електро- та газопостачання. І, безперечно, розчищали дороги. Скажу, що лиш на одному важливому відрізку шляху, яким сполучалося Міжгір’я з Синевиром, трапилися три потужні зсуви. Треба було робити все можливе у великому темпі, бо лихо трапилося на порозі зими…
Є таке поняття, що біда людей згуртовує…
— Це дійсно так. За цієї катастрофи пізнавалося багато добрих людських рис. Передусім розчулювала взаємодопомога. З різних куточків не тільки однієї України надходила поміч. Хто чим міг – допомагав: технікою, одягом, харчами, коштами… Правду кажуть, що миром легше і швидше перебороти негаразди. Неодноразово переконувався, як милість розвіювала розгубленість верховинців за стихії, згладжувала біль втрат.
У ті листопадові дні Міжгірщині було завдано чимало глибоких і болючих ран.
Василю Михайловичу, один, як відомо, у полі не воїн. Хто сприяв у розв’язанні паводкових проблем?
— Ця повінь перевірила багатьох. А тим, хто разом зі мною пройшов через це випробування, хотів би сьогодні, користуючись нагодою, щиро подякувати. Не буду називати їхніх посад, досить прізвищ, бо це було б дуже довго: Василь Коліда, Михайло Рущак, Мирон Цюбик, Олександр Дорошенко, Василь Вегеш, Іван Хила, Михайло Шунинець, Михайло Рубець, Володимир Юртин, Арпад Вишневський, Юрій Стецюнич, Василь Качайло. Марія Плиска, Володимир Воробець, Василь Маркович, Михайло Бембило, Юрій Ледней, Михайло Горват, Василь Бошота, на жаль, вже покійні Ілля Шанта, Василь Цендра, Іван Шовак, Володимир Долгош… Список місцевих можна продовжувати і продовжувати. Водночас не забувається турбота про міжгірців міністра МНС Валерія Кальченка, заступника голови облдержадміністрації Василя Лінтура, голови Ужгородської РДА Миколи Андруся. Ціную дуже кваліфіковані дії еменесника Олександра Остроуха, який вів контроль за організацією ліквідації наслідків повені й воднораз ефективно сприяв допомогою з Ужгорода, Києва…
А як розцінюєте те, що коли були двічі першою особою в районі, то випали дві повені та стільки ж великих снігопадів?
— Така службова доля, від неї нікуди було діватися. Повірте, щасливий, що тепер таких природних випробувань уже нема. І щоб їх ніколи не було.
Вам з командою вдавалося не лиш успішно проводити відновлювальні роботи, але й паралельно зводити соцкультоб’єкти…
— А вони з порядку роботи і не знімалися. Ми зуміли здати першу чергу теперішньої спеціалізованої школи ім. А.Волошина в Міжгір’ї, ЗОШ І—ІІ ст. у Стригальні, Запереділлі, І ст. — в Сухарі, адмінбудинок райелектрозв’язку. А ще докорінно змінилася школа у В.Бистрому, відчинялися двері дитсадків, ФАПів, сільських амбулаторій…
Розмовляв Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, газета «Новини Закарпаття»