1. Новини Закарпаття
  2. >
  3. Вся область
  4. >

Щоденник Заробітчанина. На чехах ч.1

15.06.2017 11:42 Суспільство Ексклюзив Голос Карпат

Закарпатський журналіст вирішив на власному досвіді пізнати принади заробітчанського життя. Зробив робочу візу і подався до Чехії.

Голос Карпат розпочав серію публікацій щоденникових записів про будні заробітків на чужині.

Скоро тиждень як ми в Чехії. Значну частину дороги з Ужгорода через Словаччину  їхали вночі. На світанку прибули до Плзня, де нас зустрів чоловік клієнтки Паша. Як з’ясувалося, на роботі нас готові  прийняти дещо пізніше, там ще готували нам житло. Тому більше доби довелося пробути в Плзні.

Паша поселив нас у якійсь допотопній обітовні (щось на зразок гуртожитка, - ред.). Забрав  наші сумки з тим, що скоро приїде за нами і відвезе на місце роботи, і поїхав по своїм справам. Ми проспали кілька годин  у кімнаті з брудними, облупленими стінами.   По коридору раз по раз ходили  смагляві небриті  чоловіки.  Крізь двері було  чути, як одного з них, молодого  молдаванина з матір’ю, за якусь провину виселяли поліцейські. Чоловік пручався і кричав,  проклинаючи тутешні порядки.

Доброю в обітовні була хіба  велика, гарно облаштована душова кімната. Правда, разом із вбиральнею одна на весь поверх. Користувалися нею однаково чоловіки і жінки, що виглядало доволі незвичним для початкуючих заробітчан.

Підозріло зустріла новачків дуже низька зростом і сувора на вигляд адміністраторка обітовні. Ще зранку, коли ми сюди приїхали, вона взяла від Паші додатково гроші за кімнату, окрім тих, що він уже заплатив наперед, попросила  наші паспорти  і по буквам  стала переписувати на папірці  іменні дані.

Як і обіцяв, Паша передзвонив перед самим  обідом, але замість того щоб нас забрати, сказав, що скоро до нас приїде Ірина. Так звали  дружину Паші , з якою телефоном ми домовлялися про роботу. Із Пашових слів стало зрозуміло , що , швидше за все, ночувати нам доведеться в обітовні.

За годину під’їхала Ірина – струнка статна дама на вигляд років п’ятдесяти, в джинсах і чорних окулярах. Вона розповіла, що наше житло на новій роботі все ще не готове, а тому  маємо час, щоб відіспатися і погуляти по місту.  Нам хотілося чим швидше стати до роботи. Але діватися було нікуди, тож ми вирішили сприйняти все як є і майже одразу, щойно клієнтка поїхала, пішли гуляти містом.

Сучасний Плзень  чимось особливо не вразив, зате сподобався чистотою, простором і зручністю.  Все розмірено, зважено, ніби існує само по собі, без будь-якого урядування. І ніякої  метушні. Втомившись від прогулянки , ми сіли на лавочку й спостерігали за перехожими на тротуарі, частину якого передбачливо відведено під  велодоріжку.

ххх

 Чехи люблять велосипеди, ролики, самокати , катаються на них у спеціальному спорядженні як поодинці, так і сім’ями,  для цього у них створені всі умови. Приємно було спостерігати, як  молода жінка везла немовля на причепленому до велосипеда возику, а поруч каталися  її два сини приблизно шести і чотирьох рочків. Хлопчики були в спеціальних шоломах і з захисними щитками  на колінах, вправно крутили колесами перед матір’ю. Видно було, що подібний променад для них звична річ.

Біля однієї з кав’ярень у центрі ми помітили позначку Wi-fi і дуже зраділи, бо нарешті  мали змогу через інтернет  поговорити по телефону з дітьми  на відстані понад 900 кілометрів від дому. Того ж дня  зробили деякі покупки в Пенні-маркеті, а ввечері перед сном ще прогулялися берегом  тихої  місцевої річки.

Зранку щойно встигли поснідати, коли у двері постукала  сувора малоросла адміністраторка і повідомила, що наш час перебування в обітовні закінчується, тому за десять хвилин маємо покинути кімнату. Ми не стали сперечатися, швидко зібралися і з невеликою сумкою та покривалом, яке привезли з дому, вийшли на сходи перед обітовнею.

ххх

Рівно о десятій на сріблястому джипі за нами заїхала Ірина. Не вагаючись, ми сіли в машину і вирушили із доволі непривабливого як для Чехії гуртожитку.  Ще в місті , за настирливою пропозицією Ірини, навідалися до супермаркету і закупили продуктів  десь на півтисячі корун, хоч із дому  везли чималі запаси їжі. Ірина знала, що робить і за це згодом ми  будемо їй  вдячні. Але це буде потім.

А поки що сріблястий джип вправно петляв гладкими дорогами Плзня і скоро ми були перед будинком Ірини.  Закинули в багажник наші валізи і ще заїхали до будівельного маркету, де причекали Пашу. Коли дружина клієнтує, він будує   новий будинок, де буде достатньо місця для сім’ї з чотирма дітьми. Тому й мотається увесь час між будмайданчиком і господарськими магазинами.

Паша набив нам маршрут на навігаторі, встановленому на передньому склі джипа,  і далі ми спокійно могли їхати хоч на край  світу. Машина легко пливла «дальнічкою». Ми насолоджувалися їздою і мовчки слухали розповідь нашої клієнтки – про її комсомольську юність, невдале одруження , вісім потрачених років на дармоїда партфункціонера і нарешті  зустріч із Пашом, роботу за кордоном, про  дітей і будинки в Хусті та Плзні.

 Десь за годину  наш джип здолав 130 кілометрів  по трасі і  вуличками між селами, коли нарешті  зупинився на колишній колгоспній фермі на околиці Лошковіце под Ріпем. Фірму з виробництва енергетичних палет із сіна та соломи на околиці цього невеликого населеного пункту  організував Вацлав Матурна. Справа виявилася  перспективною. Всю вироблену продукцію - альтернативні гранули для опалення , закуповують автомобільні заводи «Шкода» , вони ж постійно спонукають власника фірми до розширення виробництва. За сім років  одна за одною тут запустили вже три виробничі лінії з потужністю до сто тон палет на тиждень. Але й цього  недостатньо, «шкодовки» потребують більше екологічного палива. А фірма – нових працівників.

Та незважаючи на стабільну, перспективну роботу, охочих працювати у доволі глухому місці та ще й в умовах постійного пороху і гулу  серед місцевих чехів  небагато. Кажуть, раніше сюди пробували залучати циган, однак ті  скоро  повтікали. Очевидно, ці обставини змусили власника фірми звернутися до послуг агентури для пошуку робітників.

Пан Вацлав  з дружиною  Ганою особисто  зустріли нас перед вагончиком, який  самі  обладнали для нашого тимчасового проживання.  Ми поселилися і стали готуватися до роботи, яка починалася вже наступного ранку. 

Читайте далі: Щоденник Заробітчанина. Частина 2

Від редакції: Знаєте про цікаві історії заробітчанства? Поділіться підказками для земляків, корисною інформацією або враженнями від власного досвіду. Надсилайте свої історії на news@goloskarpat.info

Цей матеріал також доступний на таких мовах:Російська

Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Стрічка
Система Orphus