Виноградівка поділилась спогадами про табірне життя її батьків під час війни

Цими днями світ відзначає трагічну дату – День звільнення в’язнів фашистських концтаборів. Десятиліття минули з того часу, але й досі ятрять рани в душах тих, хто пройшов крізь горнило тих пекельних фабрик смерті. Скільки життів обірвалося, скільки покалічених доль позначені трагізмом! І нині зі споду зболених душ їхніх дітей та внуків зринають ті спогади-страхіття, крізь які в’язням концтаборів довелося пройти. Воздаймо ж данину пам’яті й тим, хто загинув у ті страшні роки, й тим, хто прожив життя зі смутком у серці та вже відійшов за земну межу. Вклонімося стійкості духу тим, хто живе із тим болем і досі…

Смуток крає серце виноградівки Галини Маєрівни ФОРКОШ – давно вже відійшов у вічність батько, а торік не стало й матері. Крізь горнило Освенціму пройшов і він, і вона. Все життя прожили з тим болем у душі. Змалку переймала його і їх дочка. На знак вшанування пам’яті їхніх вистражданих доль – їй слово:

– Увесь той біль я вбирала в себе з материнським молоком. Із ним зростала, з ним йшла по життю. Пригадую, в дитинстві я мала такі страшні сни! Мабуть, під впливом почутих спогадів батьків, якими вони ділилися між собою, дитяча уява на рівні підсвідомості витворювала оті жахіття. В сновидіннях я бачила концтабори, замучених в’язнів та страшні бараки, мене переслідували фашисти… А нині, гортаючи сторінки життя моїх батьків, переповім їх спогади.

Міцніші в’язні працювали, а непрацездатних і дітей – у крематорії

Мій батько, Маєр Найман, одружився в 1936 році. Мав дружину і двох діток. Долю молодої сім’ї перекреслила війна. Масово фашисти депортували євреїв в Освенцім у квітні-травні 1944 року. Але батька «загребли» ще в 41-му. І всю війну, аж до Дня Перемоги він пробув у таборах. Спершу йому вдалося втекти. Вночі важко долав далекий шлях, а вдень переховувався в лісах. Повернувся додому, але сусід-«доброзичливець» видав його угорським жандармам. Тоді вже забрали не тільки його, але і дружину з двома діточками та стареньку матір. Вивезли їх аж до Дністра і примушували переходити річку вбрід. Фашисти знали, що полонені потонуть, але гнали безжально. Дорослі та діти кричали та плакали зі страху. Жах припинив німець, який на отой ґвалт прискакав на білому коні і наказав відправити людей через міст. Вважайте, тоді він урятував їх від вірної смерті… Але всю сім’ю Маєр Найман втратив у 1944 році. Тоді фашисти їх розділили: працездатних чоловіків в один бік, жінок із дітьми та старих людей – в інший. В один момент він утратив усю сім’ю, яку до газової камери відправили і спалили в крематорії разом з іншими відсортованими. Хто міг уявити, що люди (нехай й німці) можуть вчинити таке? Не припускав цього і Маєр Найман, коли напередодні цих трагічних подій якась жінка з села просила віддати їй його маленьку донечку. А він не уявляв: як можна відмовитися від рідної дитинки? Відтак усе життя карав себе – та краще б віддав її! Хоч дівчинці б життя зберіг… Ніхто ж не знав, що його чекає. Усіх євреїв попереджали: візьміть із собою найцінніші речі – і в гетто. У концтаборах золото відбирали, найміцніших відправляли на виснажливі роботи, а непрацездатних і дітей – у крематорії. Мільйони людей загинули, а мій батько повернувся. Він, хоч і виконував дуже важку роботу, але був фізично міцним і багато молився. Один чоловік питав його: «Чого ти стільки молишся? Однаковий кінець нас очікує!». Але він загинув, а тато вижив…

Її врятував німець

Моя мама, Пірошка Морівна, народилася в багатодітній єврейській сім’ї на Перечинщині. Багато дітей померли маленькими, вижили лише п’ятеро. Батько був ковалем, мали й землю, дружно трудилися на ній. Коли почалася війна, сім’ю Шварців вивезли в ужгородське гетто. Далі загнали у відкриті вагони (з маленькими віконечками, просто неба),  в яких перевозили худобу. Вітер і холод проймали до кісток, а люди їхали стоячи. Коли ж товарняк зупинився, на виході з вагону людей сортували: старших і матерів із дітьми – вліво, молодих – вправо. Аби її не розлучили з родиною, моя мама, будучи ще юною дівчиною, взяла на руки тітчину маленьку дитину. Але німець на виході з вагону відібрав у неї дитя і повернув його матері. Вона вдруге вхопила на руки немовля і сказала німецькою мовою: «Це моя дитина». Офіцер ще раз відібрав у неї дитя і, наставивши на неї пістолет, скерував до колони з працездатною молоддю. Моя мама налякалася і підкорилася долі. А той німець, між іншим, урятував їй життя. Інакше і її земний шлях закінчився б у печах крематорію. Загинули в них і батьки з двома синами, і тітка з дітьми. А потім почалися її митарства…

Два ковтки баланди – ось і вся їжа

Ще при житті моя мамочка записала свої важкі спогади. Важко й уявити, як нелегко їй було повертатися подумки в той період. Ось як вона описує табірне життя: 30 великих дерев’яних бараків були огороджені колючим дротом із високою напругою, а в кожному з них перебували по 1000 дівчат. Німці видали їм смугастий табірний одяг і взуття на дерев’яній підошві. Ліжком для них слугували нари, збиті з дошок. На тих суцільних щитах упритул спали по 12 дівчат. Тіснота була неймовірна: коли в однієї з них затікав бік і вона хотіла повернутися на інший, то це вимушено робили всі. Годували один раз на день. То була справжня баланда – вода, в якій плавав якийсь зелений бур’ян. Кожній вистачало по два ковтки. В’язні Освенціму знесилювалися, а їх все відсортовували і відсортовували. Щоранку і щовечора наглядачі проводили перевірку, звіряючи полонених за списками. Одного разу при перекличці вони недорахувалися однієї дівчини. Солдати почали шукати її. Знайшли нещасну в бараці, вона заховалася під нарами, видно, порушення психіки далося взнаки (не кожен міг витримати табірне життя). Її витягли звідти, прив’язали мотузкою до велосипеда. Один із фашистів їхав, тягнучи її за собою. Всі мали на це дивитися. Затим бідолашну вбили.

За три місяці такого утримання всі в’язні вже були дуже ослаблені. А далі їх відправили трудитися на завод. І щоразу сортували і сортували людей. Багато з них не дочекалися звільнення, відійшовши в інші світи…

Повернулися до отчого порогу, а вдома – нікого з рідних

9 травня 1945 року дівчата зрозуміли, що їх звільнено. Розбіглися хто куди. Мою маму разом із іншими її товаришками пошкодувала старенька німкеня і вирішила нагодувати. Приготувала багато їжі, запросила до столу. А моя мама сказала їй: «Дайте нам тільки трохи поїсти, по ложечці». «Чому?», – здивувалася господиня. «Ми стільки давно не їли, а тому їжа може нас вбити», – відповіла моя мама. Так після війни дійсно часто траплялося. Люди пройшли крізь пекло концтаборів, живими зустріли День Перемоги, а їжа їх убила.

Маму звільнили російські солдати, батька – американські військові. Повернулися вони до отчого порогу, а вдома – нікого з рідних. Доля звела їх докупи в 1946 році. Разом, у горі і в радості, пройшли життєвими стежками 55 років. На їх долю випало немало випробувань – і в роки війни, і в повоєнний період (важко пережили втрату 14-річної донечки, моєї старшої сестри). До Виноградова мої батьки переїхали в 1978 році. Все життя важко трудилися. Історія їх долі нелегка для розповіді. А я впевнена: стійкість і сила духу допомогли їм вижити і крізь роки та десятиліття пронести їхні найкращі якості – доброту, людяність, порядність, працелюбність…

Ганна КОБАЛЬ, Новини Виноградівщини

Читайте також:

• Низькі температури й світловий "Армагедон": закарпатці почали готуватись до найгірших сценаріїв
• «Закарпаттяобленерго» попереджає про відключення світла 6 листопада
• Його терміново знімають з полиць: українцям радять не вживати цей продукт, — Держпродспоживслужба
• Не померти із голоду й вижити: закарпатцям слід зробити запаси найнеобхіднішим овочем