Закарпатська область майже не зазнала нападів з боку Росії: The New York Times про війну в Україні та відносно спокійний куточок на Заході країни.

Журналісти провели два дні в найзахіднішій Закарпатській області України, та виклали у статті те, що побачили в області, куди майже не долітали ворожі снаряди.

Редакція Голосу Карпат подає повний текст статті від американського видання The New York Times, без жодних змін.

У Мукачеві, місті з брукованими вулицями, що затишно розташоване на західному краю України, було далеко за північ, і група студентів тинялася біля річки, обговорюючи, що взяти з сусіднього цілодобового супермаркету. Під'їхав фургон, і звідти вийшов ще галасливіший натовп молодих чоловіків — галасливих, п'яних і помітно спраглих до їжі.

Це виглядало як класичний недільний вечір перед початком робочого тижня. Але у воєнній Україні , де комендантська година та російські повітряні атаки перетворили ночі на щось середнє між напруженою тишею та раптовими вибухами, це була виняткова сцена.

«Тут ми не чуємо звуків вибухів, у нас немає ракет, у нас немає частих повітряних тривог», – сказав 20-річний Олександр Поп, один зі студентів. «У нас немає такого ж досвіду війни».

Київська столична область постраждала від кількох останніх ночей рекордних атак російських безпілотників, при цьому тривога про повітряну тривогу лунала майже 130 годин за останній місяць. Для порівняння, Мукачево та навколишня Закарпатська область перебували в стані тривоги лише вдесятеро довше.

За понад три роки війни лише кілька безпілотників та ракет вразили віддалений гірський регіон Закарпаття. Це єдиний український регіон без комендантської години вночі, що робить його рідкісним осередком відносного спокою.

Частково це може бути захищено географічним розташуванням. Регіон межує з чотирма країнами НАТО — Угорщиною, Польщею, Румунією та Словаччиною — що збільшує ризик того, що будь-який російський удар, що відхилився від курсу, може перерости в ширшу війну. У цьому регіоні також мало військових об'єктів, який розташований настільки далеко на захід, що ближче до Венеції, ніж до східноукраїнського міста Покровськ , гарячої точки бойових дій.

Відносна безпека регіону зробила його магнітом для цивільного населення, яке тікає від нападів на сході. Понад 145 000 людей переселилися до Закарпаття , більшість з них до Мукачева та сусіднього міста Ужгород, що розташоване на кордоні зі Словаччиною.

Для них переїзд до Закарпаття означав адаптацію до нової реальності. Вони втекли з місць, перетворених на руїни , але прибули до міст, всіяних хмарочосами, побудованими для новоприбулих. Із Закарпаття можна спостерігати, як комерційні літаки проносяться небом сусідніх європейських країн – давно забуте видовище в решті України, де єдиними видимими літаками є рідкісні, зловісні силуети винищувачів.

Війна зазвичай проявляється лише опосередковано — у тихій процесії солдатського похорону , у меморіалах загиблим, що з'явилися на площах, або в офіцерах, що блукають вулицями.

Новини з фронту також надходять від 128-ї гірсько-штурмової бригади Закарпаття, одного з найстаріших підрозділів України, який зазнав важких втрат під час контрнаступу країни у 2023 році. Але перше, що помічає кожен новачок у регіоні, – це спокій.

«Це був невеликий шок», – сказала Тетяна Безсонова, яка втекла з Покровська рік тому, про своє прибуття до Мукачева. Вона зробила паузу та виправила себе: «Це був не шок, а полегшення. Що десь люди живуть спокійно. Десь люди живуть нормально».

«Особисто для мене це як оазис в Україні», – сказала 30-річна пані Безсонова.

Закарпаття стояло осторонь від решти України задовго до початку війни.

Регіон став частиною Радянської України приблизно у другій половині 20 століття, після десятиліть перебування під австро-угорським, а потім чехословацьким правлінням. Ця історія сформувала окрему ідентичність, яку можна побачити у пастельних фасадах та брукованих вулицях, що нагадують Відень та Будапешт. Немає величних багатоповерхівок радянської епохи, що височіють над багатьма українськими містами. В Ужгороді досі на будівлях встановлені таблички угорською мовою, що нагадують про багатогранне минуле міста.

Перший відомий напад на регіон стався більш ніж через два місяці після того, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну в лютому 2022 року, коли ракета влучила в залізничну споруду. Відтоді удари стали настільки рідкісними, що місцевим жителям важко згадати останній.

Лише на Закарпатті гуляки можуть танцювати в нічних клубах до раннього ранку. Це сцена, яку зараз неможливо уявити в Києві, де знамениті електро-клуби міста відкриваються рано та закриваються о 23:00, за годину до настання комендантської години.

«Життя триває», – посміхнулася 19-річна Дарія Подде, офіціантка нічного клубу в Мукачеві, яка також працює барменом за сумісництвом. Нещодавно ввечері вона нахилилася через стійку, щоб показати відео, яке зняла місяць тому в нічному клубі. На ньому було видно гуляк, які стрибали в такт, блимали вогні. Час на її телефоні показував 5:40 ранку.

Це відчуття нормальності приголомшило 33-річну Дарію Марковуч, коли вона прибула до Мукачева у березні 2022 року, втікши з обложеного міста Маріуполь , яке зараз перебуває під російською окупацією.

«Ти переживаєш пекло, а потім приїжджаєш у місто, де його не існує, де люди п'ють каву, дівчата носять помаду та укладають волосся», – згадувала вона. «Мені просто хотілося схопити всіх і сказати: «Тікайте звідси. Просто тікайте. Бо пекло існує, і воно недалеко звідси»».

З часом, за словами пані Марковіч, вона почала цінувати спокій Закарпаття. Зараз вона керує місцевою групою, яка допомагає переміщеним особам влаштуватися в Мукачеві, зазначаючи, що щомісяця продовжують з'являтися нові люди.

Реальність розділеного екрану з рештою України може збентежити. Регіон також має репутацію воріт для ухиляльників від призову, які намагаються втекти з України, перетинаючи кордон із сусідніми європейськими країнами, іноді наважуючись на ризикований переплив річку до Румунії.

45-річний Дмитро Воробйов, солдат, який втратив праву ногу в бою минулого серпня і зараз одужує в лікарні в Ужгороді, на північний захід від Мукачева, сказав, що його роздратувало, коли він почув, як молодий місцевий житель недбало сказав, що він «втомився від війни».

«Я такий: «Ви з глузду з'їхали? Можливо, вам потрібно переїхати ближче до фронту?» — згадував пан Воробйов.

Однак, як і багато солдатів, які одужують у регіоні, він сказав, що частково він воює, щоб інші могли жити в мирі.

Сидячи в ужгородській кав'ярні, схожій на таверну, під гасовими лампами, що коливалися над головою, та війною, що ніби з іншого світу, Андрій Любка, відомий український поет і мешканець, визнав, що «у повітрі витає якась напруга», поки місцеві жителі тихо розмірковували, що інші роблять для воєнних зусиль.

Як і багато інших чоловіків призовного віку в Україні, 37-річного пана Любку можуть призвати до армії. Але він сказав, що ще не отримав повістки про призов.

«Коли ви йдете тут зі своєю дочкою, наприклад, багато людей — насправді жінки, чиї чоловіки служать в армії — дивляться на вас критично», — сказав він. «У них в очах питання».

Пан Любка відповідає, що збирає гроші на придбання техніки для армії. Наразі він придбав понад 360 автомобілів і доставив їх разом з друзями на фронт — загалом 58 поїздок. Кожна поїздка, каже він, служить корисним нагадуванням про те, що мир Ужгорода — це «хибка, ілюзія».

«Тут дуже гарно, але це не означає, що все буде добре», – сказав він. «Спокій, який ми тут відчуваємо, повністю залежить від того, що відбувається на східному фронті».