Журналісти одного з найавторитетніших ЗМІ світу показали всю правду про сучасну українську громаду. Читайте в перекладі Голосу Карпат.
МАКІВ, Україна - У цьому селі на південному заході України залишилося мало чоловіків призовного віку, а ті, що залишилися, бояться, що їх можуть призвати будь-якої миті.
Їхні сусіди вже за сотні кілометрів на схід в окопах на лінії фронту. Дехто з них загинув або був поранений. Дехто зник безвісти. Інші з цієї сільської місцевості - близько 45 миль від кордонів Румунії та Молдови - втекли за кордон або знайшли способи уникнути війни, отримавши законні пільги або переховуючись.
"Це просто факт", - каже Лариса Бодна, заступник директора місцевої школи, яка веде базу даних учнів, чиї батьки перебувають на службі. "Більшість з них зникли".
Україна відчайдушно потребує більше військ, оскільки її сили виснажені смертями, пораненнями і виснаженням. Незважаючи на величезні втрати Росії, загарбники все ще значно переважають українських захисників, і ця перевага допомагає Москві просуватися вперед на полі бою. Український парламент обговорює законопроект про розширення призовного контингенту, зокрема, шляхом зниження призовного віку з 27 до 25 років, але в Києві приймається мало рішень, які б швидко відповідали нагальним потребам армії.
Цивільні кажуть, що це означає, що військові вербувальники хапають усіх, кого можуть. На заході мобілізація постійно сіє паніку і обурення в невеликих сільськогосподарських містечках і селах, таких як Маків, де, за словами мешканців, солдати, які працюють у військкоматах, блукають майже порожніми вулицями в пошуках тих, хто ще залишився в живих. Така тактика призвела до того, що дехто вважає, що їхні чоловіки стають мішенню непропорційно часто порівняно з іншими регіонами або великими містами, такими як Київ, де легше сховатися.
Місцеві жителі використовують Telegram-канали, щоб попереджати про появу солдатів і ділитися відеозаписами, на яких військові силою заштовхують чоловіків у свої машини, що розпалює чутки про викрадення. Деякі чоловіки зараз відбувають покарання у в'язниці за відмову від мобілізації.
"Людей відловлюють, як собак на вулиці", - каже 35-річна Ольга Каметюк, чий чоловік, 36-річний Валентин, був призваний у червні солдатами, які підійшли до нього і попросили документи після того, як він зупинився випити кави на головній дорозі за межами Маківа. За її словами, незважаючи на діагноз остеохондроз, захворювання суглобів, він пройшов медкомісію за 10 хвилин і був відправлений на фронт, де отримав поранення.
"Усе село так забрали", - розповіла мати Валентина, 61-річна Наталя Кошпаренко.
"Майже всіх наших людей вишкребли", - сказав 47-річний Сергій, піхотинець з Маківа, який був призваний у березні 2022 року і служить у 115-й українській бригаді.
Цього місяця, коли Сергій вперше за рік приїхав додому на коротку відпустку, його вже зупиняли і допитували. Так само, як і його сина, якому лише 22 роки і який ще не має права бути призваним до армії. The Washington Post називає Сергія лише на ім'я через ризик наслідків.
За його словами, коли солдати зрозуміли, що він вже служить, вони запитали, як він ставиться до людей, "які не бачили жодного дня війни" - що, за його словами, він розцінив як вимушену, порожню демонстрацію братерства. Сергій розповів, що у відповідь сказав, що саме вони, а не його односельці, його найбільше обурюють.
"Ви військові, а я цивільний, але я воюю, а ви ні", - сказав він. Розмова, за його словами, "закінчилася негайно".
30-річний Олексій минулого року ремонтував свою машину, коли до нього підійшли солдати і вручили повістку. Це був День святого Валентина, і ця новина шокувала його дівчину, Ельвіру, яка працює в маленькому магазині в Макові, і після цього вона кілька тижнів майже нічого не їла. Олексій прийняв свою долю, але його досвід став застереженням для інших про реалії на фронті.
Після трьох контузій та осколкових поранень Олексій нещодавно повернувся додому. Гортаючи телефон, він показав фотографію, на якій зображений з більш ніж десятком побратимів. За його словами, лише двоє з них залишилися живі.
Цього місяця жителі села Маків поховали ще одного свого земляка - Ігоря Дозорця, солдата-контрактника, який отримав настільки важкі поранення, що його син, також військовослужбовець, упізнав його лише за шрамом на руці. "Він хотів додому, - крізь сльози розповідає сестра Ігоря, 43-річна Інна Мельник. "Він втомився від усього цього. Але що ми можемо зробити?"
70-річний Василь Гребенюк розповів, що навіть у його віці - на 10 років старше граничного віку призову - солдати регулярно зупиняли і допитували його в Макієві.
Шість тижнів тому він бачив, як солдати стукали в двері сусіда, який скаржився, що чоловік, який там жив, попросився попрощатися з дружиною і матір'ю, а потім зник. Один солдат сказав, що вони "повинні були негайно забрати його, посадити в автобус і відвезти", - згадує Гребенюк.
Подібні сценарії змушують 16-річну Поліну хвилюватися про те, скільки їй залишилося жити з батьком - одним з небагатьох чоловіків, які мають право на призов до армії, що залишилися в селі.
Минулого літа Поліна та її подруга Ольга відпочивали за столиком біля сільського магазину, коли зателефонував батько Ольги і попросив її купити щось для нього. Вона відмахнулася від його прохання, сказавши, що зайнята з друзями. Натомість він сам пішов до магазину, і підлітки з жахом спостерігали, як його оточили солдати і вручили йому повістку.
Відтоді він служить - і його донька звинувачує себе. "Оля думала, що це її вина", - каже Поліна.
32-річна Тетяна Личак, вчителька місцевої школи, втратила чоловіка на фронті наприкінці 2022 року. За словами Личак, її синові Максу лише 5 років, але він вже говорить про те, щоб піти в армію, і вона роздумує, чи не варто і їй піти туди. Один з її колег, вчитель, який раніше викладав старшокласникам базову військову підготовку в рамках курсу "Захист України", зараз перебуває на службі. У трьох учнів його класу батьки служать в армії.
Майя Проскурівська, 63 роки, приховує правду про свого зятя, 41-річного Олександра, від його дітей, яким 8 і 14 років. За її словами, його відправили воювати в Донецьку область, і з грудня він вважається зниклим безвісти, але діти думають, що він вважається військовополоненим. Сьогодні, за її словами, "на нашій вулиці важко знайти молоду людину".
Прохолодного дня цього місяця 4-річна Елеонора Воропанова крутила педалі свого триколісного велосипеда по тихій дорозі біля свого будинку. На запитання, чи вдома її батьки, вона зупинилася. "Мама вдома", - відповіла вона. "Тато на війні".
Її мати, 42-річна Таня, відчинила хвіртку. Усередині її племінник, 25-річний Богдан, і його друг Артем, також 25 років, пробиралися через двір, рубаючи дрова.
Минуло 16 місяців відтоді, як Таня востаннє чула про свого чоловіка Сергія, який пішов до армії в березні 2022 року і зник під час бою в листопаді того ж року. Тоді їй зателефонував товариш по службі і повідомив дві новини. "Перша - його немає серед загиблих, - згадує вона його слова. "Друга - його немає серед живих".
З тих пір вона живе в цій невизначеності, сама виховуючи двох доньок, яким зараз 4 і 8 років. Її зять, батько Богдана, побоявся воювати і втік за кордон - рішення, яке вона зневажає.
"Є люди, які ховаються, сидять вдома, не хочуть навіть у магазин піти, - каже вона. "Сьогодні я бачила машину, де за кермом сиділа жінка, а чоловік ховався за тонованими вікнами ззаду".
Молоді люди, які прибирають її подвір'я, визнали, що бояться призову. Але Артем каже, що його також обурюють чоловіки зі східної України, які приїхали на захід у пошуках притулку замість того, щоб залишитися воювати. "Вони приїхали сюди, щоб сховатися, а наші хлопці повинні вмирати там", - сказав він. Батько Артема, якого призвали в армію, зараз воює поблизу східного міста Лиман.
Нижче по дорозі від Маківа, в невеликому місті Кам'янець-Подільський, зростаюча галерея вшанування загиблих заповнює головну площу. На кожній фотографії - обличчя місцевого жителя, який загинув у боротьбі за Україну.
Нещодавно вранці Люда Шидей стояла і плакала перед портретом свого молодшого брата Сергія Козиняка, який загинув у 2022 році в Авдіївці, місті, яке минулого місяця було захоплене російськими військами. Шидей ніколи не була на сході України, але все ще мріє про те, що одного дня пройде босоніж по місцю, де загинув її брат.
"А мрії мають здійснюватися, - каже вона. "Інакше, який сенс мріяти?"
Читайте також:
Підпишіться на наш телеграм канал, щоб читати новини першими