«Побачив, як у повітрі пролітає берця разом зі ступнею»: боєць зі 128 бригади після втрати ноги повернувся у бригаду (ФОТО)

На початку 2023 року він підірвався на протипіхотній міні, а потім вдягнув протез і повернувся в бригаду.

"Чи страшно на бойових завданнях? Ви не розумієте – у мене від цього кайф!"

– Я добре пам’ятаю той день, – каже Руслан. – Ми заходили на нові позиції, я йшов попереду. Зробив крок, відчув під ногою "клац" і через долю секунди побачив, як у повітрі пролітає берця разом зі ступнею. Протипіхотна міна… Я одразу крикнув своїм: "Стояти, тут міни".

Це було о 6.14 – завжди дивлюся на годинник. Відповз на ліктях назад і о 6.16 наклав турнікет, а далі доповів по рації, що "300". О 7.05 мене доставили до медиків. Я знав, що робити, – один турнікет у мене висів на стегні, один на броніку й два в аптечці.

– Я не проходив навіть строкову службу – на початку 90-х армія була не модна, ось мама й порішала питання за ящик тушонки, – сміється Руслан. – Тому повернувся додому. А наступного дня у чат батьків, чиї діти займалися у спортивній секції (зокрема мій молодший син), прийшло повідомлення від тренера з пропозицією зібратися чоловікам, кому не байдужа доля країни. Я мисливець із багаторічним стажем, маю позашляховик і мисливську рушницю. Тому пішов.

– Паралельно ми тренувалися на полігоні, і наш тренер придивлявся, у кого до чого хист, – продовжує Руслан. – Так я став сапером і отримав позивний "Інженер".

– Наприклад, командир питає: "Як ти вночі в окопі відрізниш пластид (вибухова речовина – ред.) від гівна?" Так ось – пластид на смак гіркий – сміється Руслан. – А ще нас добре тренували по такмеду. 20 присідань у повній амуніції, 20 відтискань, встаєш і крутишся на місці із заплющеними очима. Медик крикне: "Вибух справа, поранені права рука й нога. Засікаю час". Ти падаєш і з заплющеними очима накладаєш турнікет. Коли я підірвався на міні, ці тренування виручили.

– Можу описати тільки в загальних рисах – ми четверо зупиняли колони з технікою й двома сотнями кацапів, – каже Руслан. – Після нашого "бум!" ворожі пісюни розліталися в різні сторони. А ми встали, обтрусилися від пилюки й пішли. Чи було страшно? Ви не розумієте – у мене від цього кайф!

– Ми спочатку ставилися до цього з гумором, – каже "Інженер". – Із нашим підрозділом дружив місцевий священник, який якось пообіцяв мені: "Не переживай – у випадку чого відспіваю за вищим розрядом!" Але сміх сміхом, а до деяких речей слід ставитися серйозно. Щоб потім рідні не ходили по судах і не доводили, що загинув при виконанні бойового завдання. Тому зрештою пішов у військкомат.

"Перший бій покаже, хто стане воїном"

– Я дуже хотів на бойові позиції, просився кулеметником, кажу: "Ви ж розумієте, що не втечу!" – каже Руслан із усмішкою. – Але не поставили, взяли інструктором. До речі, ті позиції, на які ми тоді заходили, перевіряли сапери з нашого інженерно-саперного підрозділу. Запевнили, що все розмінували. Я потім довго думав, що скажу їм, коли повернуся. І ми поспілкувалися. Тепер усі необхідні для тренувань боєприпаси отримуємо без будь-яких зволікань.

– Хлопці приїжджають із навчальних центрів і кажуть, що двічі стріляли з автомата по вісім патронів, а гранати й РПГ бачили тільки на картинці, – каже Руслан. – Так що в мене тут багато роботи. До того ж зі здоров’ям у багатьох далеко не все добре. Прислали недавно чоловіка за 50 років вагою 130 кілограмів, котрий навіть ходити швидким кроком не може через задишку. То який із нього штурмовик?

Добровольців мало, ті, хто був "запаяний" на захист країни, давно воює або й загинув. А зараз привозять тих, хто майже два роки ховався по селах, умовно кажучи, пас корів. Як я їх мотивую? Зразу кажу, що ми всі помремо, просто кожен у свій час. Сміються. А що – я ж правду кажу, – й сам сміється Руслан. – Є й хороші люди, з бойовим настроєм, із них можуть вийти справжні бійці. Перший бій покаже, хто стане воїном, а хто налякається і толку з нього ніякого.4

– Моя дружина лікар, то зразу сказала, що я йо*нутий. А якщо серйозно, то рідним, звичайно, важко, коли глава сім’ї на війні. Дружина собаку купила, коли я пішов… Але мусить же хтось бути й тут.

– Мій дід по батьковій лінії з Тюменської області, етнічний росіянин, а бабуся з Полтавщини, – пояснює "Інженер". – Під час Другої світової німці вивезли бабусю на примусові роботи, а в 1945-му дід її звільняв. Йому було 40, їй 17. Так і познайомилися, а потім одружилися. Дід був кадровим військовим, високопоставленим командиром, після закінчення війни якийсь час служив у Польщі, де залишалися радянські війська.

– По маминій лінії моя бабуся жила на Сумщині й мала 12 дітей, – продовжує Руслан. – Вона пережила голодомор. Чоловік, намагаючись врятувати родину, зібрав із дому цінні речі й поїхав у місто, щоб продати й купити якихось продуктів. І не повернувся, пропав.

Жінка залишилася сама з дітьми, восьмеро з них не пережили голодомор… Я добре пам’ятаю, як бабуся до останніх днів ховала по хаті продукти "про запас", а мама сердилася, бо не могла зрозуміти, звідки міль. Ненавиджу росіян усім серцем. Шкодую лише, що рано втратив ногу й мало їх покришив. Але ще повоюю, хай навіть без ноги.

Автор: Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади

Читайте також: Смертельний удар по 128 бригаді: у ДБР вперше назвали точну кількість постраждалих захисників

Хочете бути в курсі найактуальніших подій з регіону і не тільки? Підписуйтесь на Telegram канал «Голос Карпат» і щодня першими отримуйте свіжу інформацію!