«Як тільки я зробила постріл по російському танку, весь страх як рукою зняло…»: інтерв'ю Валерії, оператора ПТРК

128 бригада в обличчях.

– Ми стояли перед селом і чекали на ворожу техніку. Кількість була невідома, але ми знали, що вона рухається прямо на нас. Влаштували кілька вогневих точок – одну в посадці, іншу позаду, ближче до блокпосту з бетонними плитами. Я чекала в посадці, і тут по нас почало прилітати з танків. Вони били десь із чотирьох кілометрів, ми їх навіть не бачили через нерівний рельєф. Я зрозуміла, що треба відходити, й побігла до другої точки біля блокпосту. Погода була жахлива – пішов дощ, глина шматками прилипала до підошв. На другій точці був у тому числі Javelin і я спочатку почала налаштовувати його. Але потім подумала – ні, краще все-таки з «Корсара». Під’єднала ракету, подивилася в оптику й побачила, як на дорозі починають повільно підніматися три російські прапори, причеплені до антен бронетехніки. З’явилося нереалістичне відчуття, наче все це не насправді, а якась комп’ютерна гра…

Про те як підбила перший танк:

У наступну секунду за 300 метрів від мене на дорогу виповзає перший танк – великий, жирний Т-72 із російським триколором. І я зразу роблю пуск. У цю ж мить весь страх і відчуття нереальності зникли, залишилося тільки розуміння – або я його, або він мене. Кілька секунд і ракета влучає прямо в танк – спалах, гуркіт, клуби чорного диму. Т-72 сповзає вбік, завалюється в кювет, а я як закричу з усіх сил: «Я влучила! Влучила!!!» Одразу за танком рухалася «коробочка» БРДМ (бойова розвідувальна дозорна машина). Я взяла від напарника нову ракету, навела «Корсар» на ціль і зробила пуск. Але ПТРК не вистрілив – сіла батарея. «Коробочка» спокійно спустилася в посадку й сховалася серед дерев. А мені так гірко стало – це була перша моя невелика поразка… Хлопці принесли іншу батарею й почали відходити.

Про тактичний відступ від російської колони:

Командир кричить: «Відходимо!», але я розумію, що колона застопорилася й не наважується йти вперед після підбитого танка. З боку колони стирчала тільки одна башта, напевно, від БМП. Я навела на неї ПТРК й зробила пуск, але не влучила – відстань була надто мала, і я в метушні не зуміла вірно повести ракету. І тоді, коли вже всі відійшли, я сама під’єднала нову ракету, сіла на землю, прицілилася як слід, зробила пуск і влучила. У БМП здетонував боєкомплект – гуркіт був страшенний. Тільки після цього я відбігла назад за нашими хлопцями і сіла в машину. Ми від’їхали, перегрупувалися й зайняли нові позиції.Через пів години мене поранило осколком від снаряду. Збоку спалах, одразу за яким відчуття, ніби мене вдарили по нозі великою брилою асфальту. Я закричала так сильно, що мій крик чули хлопці за кілька сотень метрів. Підповз товариш, відтягнув мене за бронік на узбіччя й наклав на ногу турнікет. А потім ми разом, я підстрибом, побігли до нашої вантажівки «ЗиЛ», яка збирала 300-х. Навколо вибухали снаряди й міни, вулиця повністю прострілювалася. Я забилася в самий куточок кузова й думала одне – якщо ми в цю секунду не виїдемо, сюди прилетить, і ми всі загинемо. Для мене то був самий стрьомний момент того дня…

Про своє поранення і подальшу службу в рядаї 128-ї бригади:

Я лікувалася в кількох госпіталях, повернулася в підрозділ і знову воюю. Тепер як оператор «Стугни». Наш ПТРК також відзначився – знищив російську БМП. Вдалий постріл зробив взводний…P.S. За знищену ворожу техніку Валерію нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня, крім того, дівчина відзначена державною медаллю «Захиснику Вітчизни».

Про це повідомили на Facebook-сторінці 128 окремої гірсько-штурмової бригади.