Віктор Трошкі – кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри фізико-математичних дисциплін Українсько-угорського навчального інституту Ужгородського національного університету.
Свого часу він закінчив математичний факультет УжНУ, відтак вчився в аспірантурі при механіко-математичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка і в 2016-му році захистив кандидатську дисертацію на тему "Квадратично фі-субгауссові випадкові величини та процеси".
В УжНУ Віктор Трошкі викладає різні дисципліни, серед яких математичний аналіз функції однієї змінної, комплексний математичний аналіз, функціональний аналіз, теорія ймовірності.
Вірніше, викладав, тому що зараз він – боєць 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Збройних Сил України.
А ще Віктор Бейлович Трошкі – етнічний угорець. Він не проходив строкову службу в ЗСУ, не закінчував військову кафедру при університеті, не мав ні армійського, ні тим більше бойового досвіду. А значить, не перебував у резерві чи запасі й не підпадав під мобілізацію, тому міг і далі спокійно читати лекції студентам чи займатися науковою діяльністю.
Проте в перші ж дні повномасштабного вторгнення Росії доцент УжНУ добровільно пішов у військкомат і став солдатом 128-ої гірсько-штурмової бригади.
Ми зустрілися з Віктором у місці теперішньої дислокації підрозділу бригади, за 1300 кілометрів від Закарпаття. Найоптимальнішим місцем для розмови виявилося невелике приміщення, яке військові використовують як дровітню.
– Я народився в селі Кінчеш під Ужгородом, – розповідає Віктор, вмостившись на полінах, накритих маскувальною сіткою. – За національністю угорець. Мої бабуся й дідусь по татовій лінії майже не говорили українською, але батьки вдома навмисно спілкувалися двома мовами – угорською й українською, тому я досконало вивчив обидві.
Моя дружина – українка, вона з іншого села біля Ужгорода. Ми вчилися в аспірантурі, тому вона теж викладає в УжНУ. Маємо двох синів: Давиду три рочки, а Даніелю – один. І ми так само розмовляємо з ними двома мовами: я – угорською, а дружина – українською. Молодший, Даніель ще не розуміє, куди я подівся, а Давид знає, що "тато ганяє поганих дядь".
Через кілька днів після початку війни Віктор прийшов у військкомат, щоб записатися добровольцем у ЗСУ. Перед тим розповів про своє рішення рідним. Вони були, м'яко кажучи, не в захваті. Однак прийняли його без заперечень.
При розподілі за військовими спеціальностями кандидата фізико-математичних наук віддали в артилерійський підрозділ 128-ої бригади.
– У військкоматі була величезна черга з добровольців і мобілізованих, – продовжує Віктор. – Коли я подав документи й розповів, де працюю, один із офіцерів вигукнув: "О, нам якраз такі потрібні в артилерії!". Мабуть, через те, що хороший артилерист має добре знати математику. Так я сюди й потрапив.
До того уявлення не мав, як працює артилерія, ніколи навіть автомат Калашникова не тримав. Нам показали, як поводитися зі стрілецькою зброєю, а тонкощі роботи артилерії я освоював уже в бойових умовах.
"Про присудження мені почесної відзнаки Угорської академії наук я дізнався на фронті"
Разом із товаришами по підрозділу доцент УжНУ стійко зносить воєнно-польові умови: ночує в спальнику, часто на підлозі в нежитлових приміщеннях, гріється біля грубки, звикає жити без електроенергії й стабільного мобільного зв'язку. Радіє, якщо вдається коротко переговорити з рідними, а іноді обходиться простою смс, що все гаразд.
Околиці позицій артилерійського підрозділу неодноразово обстрілювали росіяни, утім, слава Богу, всі наші бійці живі й здорові.
– Нам щодня привозять гарячу їжу і навіть солодощі (напевно, від волонтерів), – каже Віктор. – Недавно встановили польовий душ, так що двічі на тиждень можна помитися. Я не вибагливий, тому вважаю такі умови нормальними. Командири ставляться до солдатів по-людяному, це мене навіть трохи здивувало. Морально я був готовий до жорсткіших умов.
– Чому ви вирішили піти на війну? – питаю Віктора.
– Події останніх днів на Київщині це дуже промовисто ілюструють. Моя бабуся за татом (та, що майже не говорила українською) часто розповідала мені, як червона армія в 1944-му році звільняла Закарпаття. І як ставилася до угорців. Було те саме, що ми бачимо зараз у Бучі, Ірпені, Гостомелі та інших населених пунктах – один до одного.
Мого дідуся репресували й відправили на Донбас тільки за те, що він був угорцем. Потім, через роки, його реабілітували. Бабуся вже померла, але коли почалася ця війна, я дуже яскраво згадав її розповіді й вирішив зробити все, щоб подібне жахіття знову не докотилося до Закарпаття. І до України теж, але поки маємо те, що маємо…
Історія Віктора Трошкі, можливо, не вартувала б окремої розповіді, якби не одна особливість.
21-го березня цього року президія Закордонного відділення Академії наук Угорщини на своєму засіданні присудила Віктору Трошкі Почесну відзнаку імені Ороня Яноша "за вагомий внесок у розвиток науки". Це одна з найвищих відзнак Академії наук Угорщини, якою щороку нагороджують як учених із Угорщини, так і з-за кордону.
Читайте на ГК:Парк-готель «Брістоль» зібрав кошти на розвідувальний БПЛА та передав його військовимЧитайте на ГК:Летальний наслідок від грипу: в Україні померла 9-річна дитина
Читайте на ГК:На Закарпатті водій намагався дати хабаря поліцейським: що було далі (ФОТО)