Місяць. Місяць без сну та місяць віри. Місяць, як росія переступила межу. Межу людяності та адекватності, межу здорового глузду. Місяць, за який Україна не стала на коліна, вона виросла та змужніла.
Росія зробила набагато більше для України, ніж вона думає. Ні, вона не звільнила її від уявних нацистів. Вона допомогла всім зрозуміти хто вони і чого хочуть.
Перші дні війни, коли кожен проживав своє особисте горе, минали дуже довго. Хвилини тягнулись мов години. Інформації та страху від неї було так багато, що мозок не справлявся. Люди метушились, гуртувались та не розуміли що їм робити.
Прозріння прийшло десь у понеділок. А з ним і чіткий план дій. Чоловіки стояли в черзі до військкоматів. І не для того, щоб отримати довідку про непридатність. Навпаки. Вони намагались будь що потрапити до війська. Десятки тисяч чоловіків повернулись в Україну для того, аби боронити її від ворога. Були і такі, які намагались її покинути. Але це, мабуть, і на краще. Нехай краще миші втечуть з корабля. Так кораблю буде легше іти у світле майбутнє.
Сотні людей долучились до волонтерської роботи, організували пункти збору гуманітарної допомоги по всьому світу. Тисячі жінок до пізньої ночі смажили котлети та варили голубці для тих, хто зараз на передовій. Європа передала тисячі тон харчів для тих, хто зараз оточений «визволителями», які знищують все живе навколо себе.
Частина цієї допомоги так і не доїхала до адресатів. Росія блокувала і блокує всі гуманітарні вантажі. Вона знищує український народ, який не скорився і не пішов обійматись з російськими солдатами. Бо українці точно знають чого хочуть. І ніхто не буде розповідати їм що робити. В жилах українців тече козацька кров, кров нескорених та свободолюбивих людей. Яскравий цьому приклад – Маріуполь. Місто, яке знищили, але не підкорили.
Мільйони українців за цей місяць залишились без житла, машин та бізнесу. Вони більше не мають куди повертатись. Вони вже не накриють стіл улюбленою скатертиною та не зварять каву на своїй кухні. Вони не вибиратимуть нові гардини і не митимуть вікна до Великодня. Бо нема що мити.
В Маріуполі люди тижнями живуть у квартирах без вікон, сплять під трьома ковдрами у двох куртках і щохвилини чекають коли у їхнє вікно залетить снаряд. Люди втратили все, але не віру. Люди, які були змушені тікати від «визволителів» на вільну землю. І жоден з них не бажав, щоб його звільняли. Бо вони і так були вільні.
Мами з дітьми годинами стояли у чергах на пунктах пропуску, щоб втекти від війни, щоб діти не чули вибухів та не бачили як палають їхні будинки. Щоб вони могли спати у ліжку, а не на матраці у підвалі.
Діти не повинні спати у підвалі. І народжуватись вони повинні у чистій палаті, а не на станції метро. Бо яким треба бути нелюдом, щоб бомбардувати дитячі лікарні та пологові будинки? Хіба так потрібно воювати? З дітьми, які борються з раком? Чи з їхніми мамами, які ночами сидять біля цих дітей і моляться, щоб їхній стан бодай не погіршився? І лише завдяки безкінечній мужності та силі лікарів та медичних сестер ці діти у безпеці. Як і безліч важкохворих, які потребують щоденного піклування.
Військові, лікарі, рятувальники, волонтери – це ті, хто щохвилини ризикує життям заради життя інших. Бо хто, як не ми, хто, якщо не я?
Тисячі людей по всіх країні згуртувались та працюють на благо держави. І кожен робить те, що може. Дівчата, які по 10-12 годин працюють на кухні волонтерського пункту харчування в Ужгороді ще місяць тому з макіяжем та в ефектних сукнях відвідували найпафосніші клуби міста. А зараз вони годують таких самих кралечок, які приїхали з Києва чи Дніпра. І нема пафосу. Є людяність та розуміння. І велике бажання допомогти.
Найкращі кухарі міста цілодобово готують по 15 тисяч порцій. І якість від цього не втрачається. Відомі ужгородські митці замість скульптур почали робити «їжачки», або як вони їх називають "пташки", налагодили виробництво портативних грубок. Вчителі стали експертами з плетіння сіток. Учні старших класів носять коробки у пунктах прийому волонтерської допомоги. Аніматори, вчителі та психологи проводять для дітей творчі зустрічі та майстер-класи. Дівчата-волонтери перуть одяг біженців у себе вдома і приносять його вже попрасованим. Фітнес тренери проводять безкоштовні заняття з усіма бажаючими. Тут знайомляться люди, спілкуються і стають рідними вже за годину.
Ужгород став мурашником добра. Тут майже у кожного вдома тимчасово живуть родичі або знайомі, які втікали від російської агресії. Тут готові взяти до себе на нічліг людей, які провели у потязі десятки годин. І у кожного вдома є зайва пачка макарон, щоб було що зварити, коли прийдуть несподівані гості.
Нагадаємо, Незважаючи на вихідні, в Берегові ремонтують дороги (ФОТО)
Читайте на ГК:На кордоні з Угорщиною затримали українку, яка перебувала у розшуку (ФОТО)Читайте на ГК:Соціальна оренда житла в Україні: ВР збирається впровадити актуальну новацію
Читайте на ГК:Місто перетворюється на райський куточок: в Ужгороді посадили екзотичні дерева (ФОТОФАКТ)