1. Новини Закарпаття
  2. >
  3. Вся область
  4. > >

Ще одна сторінка втраченого Ужгорода: міські корчми у спогадах Іринея Контратовича (ФОТО)

13.11.2021 12:00 0 Суспільство
 

В одній із міських газет зустріли ми якось таку фразу: «Наших людей навчає школа і корчма».

Корчма була свого часу справді дуже важливою складовою життя в місті та селі. Не всім ця складова подобалася, багато критики лунало щодо того, що в корчму «вчитися життю» починають заходити не лише дорослі чоловіки, а й жінки і навіть хлопчики віком вже від 14 років. У 1908 році угорська статистика показала, що корчм у країні – вчетверо більше за кількість шкіл. Щодо Ужгорода, то тут щонайменше одна корчма була на кожній вулиці, окрім Капітульної.

На цю публікацію «Втрачений Ужгород» наштовхнула інша стаття, надрукована ще у 1928 році в угорськомовній місцевій газеті «Határszéli Újság». Греко-католицький священник Іриней Контратович написав для цієї газети статтю, де у легкій і жартівливій формі згадав старі корчми, що працювали в місті наприкінці ХІХ століття. Здавалося б, тема не надто для священника, однак, як ми вже згадували, корчми  у ті часи були певним елементом міської культури. Священники, звісно, туди заходили рідко, але й Контратович згадував часи своєї молодості, коли сану ще не мав. Тож давайте прослідуємо за отцем Контратовичем екскурсією унґварськими корчмами.

Перш за все, священник у своїх спогадах згадав офіцерську кантіну на території 66 піхотного полку. Він писав, що у тодішнього орендаря кантони Звірна були дві вродливі доньки. Й одну з них вподобав навіть наслідник престолу Рудольф, коли у 1888 році інспектував справи 66 піхотного полку. «Не дивно, – писав Контратович, – що після цього до кантіни під час інспекцій заходили інші поважні гості: граф Капі, командувачі Отто Половіч та Кіцкі».

Неподалік військових казарм знаходилася корчма Дойча, до якої теж любили заходити офіцери. А на куті вулиць Другетів та Бачинського знаходилася секретна корчма – бокова кімнатка у магазині приправ, де власник розливав спиртні напої. Над входом до цього магазину в якості вивіски висіла синя військова фуражка, яка з роками дуже вицвіла і обтріпалася.  Саме через неї і сам магазинчик, і його власника називали «Росчіпка». До магазинчику часто приходили офіцери, котрих дружини відправили за приправами. Приходили залюбки, бо знали, що принагідно можуть зайти і до секретної кімнатки, де Росчіпка наллє їм чогось міцненького. «Заходив туди часто по неділях і наш слуга Йоганн Станко, – писав Контратович. – Надихнувшись військовою атмосферою, інфантильний Янош співав пісень про те, що нема в короля хоробрішого воїна за того, що сів у Росчіпки і куштує вино в оточенні дівчат. Дівчат там, щоправда, не бувало, але це не заважало Яношу з двома-трьома друзями провести час разом, а наступного ранку отримати добряче на горіхи від мого батька».

Там же, на вулиці Другетів (тоді ще Доманинській) була корчма Шонфельда, яку облюбували вже колишні гонведи. Як писав Контратович, у цій корчмі у 1880-тих лише й говорили про поїздки в Америку. Ідея заробітчанства тоді захопила усіх. У той час орендаркою корчми була Фітікошне (тобто дружина Фітікоша), якій допомагали в роботі дві доньки – Лінка та Белка. «Нині ніхто не дивується, коли ми говоримо: «Ідемо в Фюреді» або «Ідемо в Герца». А тоді мало не сталася дуель, коли офіцер Бонди Маржо якось сказав: «Ідемо в Лінку та Белку». Tempora (etmores) mutantur!», – жартував Контратович.

На Сінній площі (тепер це частина міста перед ЗОШ № 2, церквою адвентистів, будівлею «Просвіти») працювала корчма-ресторанчик Бреннера «Мисливський ріг». Туди теж заходили переважно військовослужбовці, особливо учасники військового оркестру. Та постійним відвідувачем був міський барабанщик Шпішак-бачі. Якщо комусь у місті потрібно було зробити якесь оголошення, Бреннер наймав пана Шпішака, і той, б’ючи у барабан, голосно кричав про це на кутах людних вулиць.

Далі Контратович вів своїх читачів екскурсією до вулиці Берчені. Там, на куті, знаходилася корчма Гачура, власником якої був дуже страшний з виду єврей із великою чорною бородою. Його називали «Mordchehap-laplafrig». Контратович писав, що помилково в цегольнянській церкві його місцем народження вказали саме будівлю цієї корчми. «Це я урочисто спростовую, аби не поставили там раптом колись такої меморіальної дошки, – зазначав автор. – Насправді я побачив світ вище, в останній у місті покритій соломою хаті, яку міська управа знесла ще у 1892 році». До цієї корчми любила заходити гроза всього тодішнього Унґвара Борка Бунда, котра і дня не давала відпочити місцевій поліції.

Від вулиці Берчені у своїх спогадах о. Іриней Контратович веде нас на Собранецьку, де знаходилася знаменита корчма «Зелене дерево». Увечері суботи та від полудня неділі там відбувалися веселі гуляння, які могли розігнати лише солдати. Але солдати там самі часто бували, про їхні п’яні бійки красномовно свідчили пошкоджені двері, розбиті вікна, вимащені грязюкою і кровְ’ю стіни. Припинив цю практику тодішній командувач полку Шаван-Вебер, котрий увів нове правило: щойно когось із солдатів ловили на бійці в «Зеленому дереві», уся його рота мусила наступного дня озброїтися мітлами та швабрами і прибрати усе, навіть вимити бруківку перед корчмою.

Нижче «Зеленого дерева» на вулиці Собранецькій працювала корчма Шварца, якого ще називали Шмулі. Корчма та звалася «Королівський підвал», бо там наливали кращі вина. Хтозна, можливо саме в цьому підвалі у радянські часи відкрили знамениту «Скалу».

На тій же Собранецькій, вже після митного посту, який стояв на в’їзді до міста, знаходилася корчма, яку називали капличною (чому – незрозуміло, адже про каплицю на тому місці згадок ми не знаходили, а на старих картах видно лише традиційний придорожний хрест). Містяни у той бік Собранецької в напрямку виноградників ходили на прогулянки, а до капличної корчми заходили пограти у боулінг. Зупинялися в корчмі і подорожуючі.

Згадав у своїй статті Іриней Контратович і корчми у підвалах вулиці Глибокої (нині – Кошицької), про яку «Втрачений Ужгород» розповідав минулого тижня. Згадав зокрема, що у невеличких винарнях люди проводили гарні вечори, а від підвалу до підвалу проходжав «сосисковий Йовжі» – продавець гарячих сосисок, які він витягав із гарячої каструлі, продаючи людям, що попивали вино біля підвалів.

Далі Контратович побіжно згадав цукрарню Бетті Гершкович на нинішній вулиці Добрянського, бо туди, мовляв, також забігали військовослужбовці на штамперлик чогось міцненького. А звідти у своїх спогадах священник перейшов до «Квасної води», а точніше тієї корчми, що працювала біля знаменитих купалень. Саме там у 1890-х стався справжній бій на мечах між головним ішпаном комітату, графом Тьорокем там офіцером Воєм. Там же за традицією збиралися після обіду в останній день канікул учні місцевої духовної семінарії, аби під звуки ансамблю Ґейзи Лані поділитися своїми літніми пригодами і налаштуватися на те, що наступні 10 місяців вони проведуть у суворих стінах замку.

Неподалік звідти, на іншому березі Малого Ужа, знаходилася корчма «Золотий ключ», яка пізніше звалася «Домівкою». На площі Сечені (нині – Корятовича) знаходилася корчма «чорного жида», постійною публікою якої були візники фіакрів. А ще далі, у будинку каноніка Гампела, працювала корчма Розенштейна – справжній «гнійник», де збирався весь дрібний злочинний люд міста.

На місці готелю «Берчені» тоді стояла корчма Герца, але про неї ми нині розповідати не будемо – зробимо це більш детально наступного разу. Зараз же перейдемо слідом за розповіддю Іринея Контратовича до старої корчми «Білий корабель», на місці якої на початку ХХ століття звели будівлю, яку ми й нині називаємо так само. Контратович писав, що здавна цю корчму називали просто «шіфт». Була вона дуже давньою, стояла з XVII століття на місці базару греків. А ще була найогиднішою з усіх у місті: з величезними купами сміття у дворі, темними і тісними кімнатами. «Я був у цій корчмі лише один раз, коли там покінчив життя самогубством банькобистрицький гімназійний вчитель Шандор Качановський», – писав Контратович.

Також він згадав у своїх спогадах корчму «День» біля старої гімназії (на нинішній вулиці Волошина) та одну з найстаріших корчм міста – «Гунґарію», що стояла на місці Будинку легіонерів. Там, за словами Контратовича, любили проводити час ідеали всіх жінок міста – офіцери Амбруш Сіладі, Вінце Палошші та Антал Мокосі зі своєю величезною англійською собакою. У кінці вулиці Підвальний ряд (нині – Ольбрахта) працювала корчма «Дракон» Томчича. Називали її так, бо водостічні труби на її будівлі були прикрашені головами «шарканів». Контратович згадував, що замолоду іноді заходив до цієї корчми і завжди на другому поверсі зустрічав священника Барну за бокалом пива зі шматком салямі. Священник пригощав молодих богословів і цілий вечір читав їм проповіді (у прямому сенсі цього слова).

Звісно, згадав Контратович і ресторан у парку (нині – Підзамковому), зауважуючи, що той, кому заважала там численна публіка, переходив до Болотини (нині це початок Радванки в районі вулиці Гагаріна), де працював шинок «Білий кінь». Повернувшись у своїх спогадах до центру міста, Контратович розповів про корчму «Ведмідь» на Фюзеші (нині – Православна набережна). На іншій набережній, вулиці Ворго (нині – Київській), стояв шинок Федіча. На місці палацу Фріда на нинішній площі Петефі була корчма «Золотий крендель», яка згодом переїхала до будівлі навпроти і стала «Новим кренделем». А поруч працювала корчма Райсмана, яка відрізнялася тим, що часто змінювала назви. У роки турецько-грецької війни вона звалася «Турецькою», а під час російсько-японської війни стала вже  «Японською».

Не обійшов Іриней Контратович увагою корчму «Чорний орел», що стояла посеред тодішньої площі Кошута (нині – Петефі). Та оскільки «Втрачений Ужгород» вже про неї не так давно розповідав, краще перейдемо на вулицю Радванську (Мукачівську), де працювала корчма Моріца Клайна, а звідти – на вулицю Бозошську (нині – Толстого), де в кінці ХІХ століття працювала корчма «Три троянди» і ще далі – до кантіни барона Редвіца. Тут Іриней Контратович розповів цікаву деталь: оскільки військові казарми не могли вмістити усіх військовослужбовців, одну роту розквартирували у Радванці, а ще одну – у бараках в кінці Бозошської вулиці. На території цього маленького військового містечка й працювала кантіна, яку відвідували офіцери. Але дивує в цій розповіді не це, а згадка Контратовича про те, що взимку вовки з виноградників не раз спускалися до міста, переходили кригою річку і загризали біля казарм нічних вартових. Важко собі уявити таке у кінці нинішньої вулиці Толстого. На цьому, власне, й закінчується розповідь Іринея Контратовича про корчми міста у кінці ХІХ століття. Погодьтеся, дуже цікава була екскурсія.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Нагадаємо, на Ужгородщині господарі прокинулись у палаючому будинку

Читайте на ГК:Кількість нових інфікованих в Ужгороді сягає ледь не до сотні
Читайте на ГК:Крадений автомобіль, розшукуваний Інтерполом, затримали на Закарпатті (ФОТО)
Читайте на ГК:На Ужгородщині господарі прокинулись у палаючому будинку

 

Цей матеріал також доступний на таких мовах:Російська
загрузка...