Як звучать "великодні" колотала із дзвіниць Закарпаття (ФОТО)

Било, клепало, колотало, колотило, клепало, клепач, тріскотало, телепало, котовкало, деркало - в селах краю цей "релігійний" дерев’яний шумовий музичний інструмент називають по-різному.

"Про ці пристрої я не знав до минулого літа, поки не пощастило потрапити у дві триденні експедиції разом із товаришами, котрі в рамках проєкту ужгородського Інституту еколого-релігійних студій "BAT4MAN" досліджують дзвіниці закарпатських церков, вивчаючи їхніх мешканців, насамперед, сов та кажанів. Таке вже давно практикують у Європі, прийшла й наша черга", - починає свою розповідь про колотала із дзвіниць Закарпаття журналіст Олег Супруненко.

Мені ж пощастило, скориставшись можливістю, поповнити фотоколекцію храмів Берегівщини, Виноградівщини та Іршавщини й, будучи в складі справжньої наукової експедиції з "вірчими грамотами" від церковного начальства, потрапити на десятки дзвіниць, зазвичай недоступні для сторонніх. Вони зсередини сильно відрізняються від того, що ми бачимо з вулиці. Там, не прикрита шаром штукатурки, видніється справжня кам’яна кладка сто-, двохсот-, а то й трьохсотрічної та більше давнини. Наверх часто ведуть древні дерев’яні сходи. Ти бачиш товстезні вікові балки й дивуєшся складнощам конструкцій епохи, коли не знали залізобетону.

А біля старовинних дзвонів я звернув увагу на цікаві й різноманітні пристрої, що стояли на перекритті з товстих дощок (у шахтах таку підлогу називають помостом). Хоча, якщо бути точним, першу схожу конструкцію я побачив не на дзвіниці, а в найдавнішій хаті села Оросієво (окраїна Берегівщини) – принаймні, так її назвав ґазда, служитель місцевої католицької церкви. Він у ній не живе (ледь встояла після великого паводка), але мріє перетворити на сільський музей. І вже збирає для цього експонати, одним із яких виявився дивний дерев’яний ящик із ручкою, покрутивши яку, отримаєш гучні й різкі звуки. На суміші угорської та української добродій пояснив, що це таке, і я зацікавився.

В закарпатських ЗМІ її почала розкривати журналістка з Перечинщини Тетяна Грицищук. Вона описала традиції використання у храмах як деркачів (ручних пристроїв, відомих також як вертушка, тріскачка тощо, – шумових інструментів, в яких звук видобувають обертанням пластини на осі, що постійно зісковзує з одного зубця на інший, створюючи тріск), так і стаціонарних пристроїв, які мають десятки народних назв. Зокрема било та клепало, а також колОтало (і колотИло), клЕпало (і клЕпач), тріскОтало, телЕпало, котовкало, деркало… Згодом, записуючи їх, відзначив, що навіть у двох сусідніх селах вони можуть різнитися кардинально. Щодо самих пристроїв, то вони дивують різноманіттям технічних рішень. Переважають дерев’яні конструкції з мінімумом заліза, але бувають навіть повністю металеві. Розміром від «короба» завтовшки в пів метра до доволі масштабних апаратів висотою з метр та метрів 2 завдовжки. Зберігаються як на церковних вежах, так і в окремих дзвіницях при них. Неодноразово зустрічав два "колотала" на одній дзвіниці, причому нове явно робилося за образом і подобою старого, тобто просто копіювалося. На одному з храмів колеги згодом сфотографували одразу 4 різні інструменти.

Прихожанин православної церкви у Перечині розповів Тетяні Грицищук, що "била" (тут вжили таку назву) застосовуються раз на рік:

"У Страсний четвер під час читання Євангелія двоє чоловіків ударяють дерев’яними молоточками по билу. У цей час вірники стають на коліна. Внаслідок ударяння по дубовій дошці йде потужний звук, а від смерекової – м’який. Під час Страстей б’ють у всі дзвони. У п’ятницю після виносу плащаниці й обходу церкви дзвони зав’язують. У суботу корбують (б’ють) тільки у било. За пів години до початку Всеношної служби (у православних її правлять опівночі) дзвони розв’язують. Під час обходу храму б’ють у била і дзвони".

А ось цікава стаття в тему – "Калатала у Великодній традиції" – на сайті львівського Музею народної архітектури і побуту імені К. Шептицького:

"У Велику або Страсну п’ятницю, у день найсуворішого посту для усіх християн, коли, за Євангелієм, розіп’яли Ісуса, у церквах замовкали навіть дзвони. У Галичині людей до храму закликали за допомогою била. А під час обряду виносу плащаниці діти вистукували спеціальними ручними калатальцями. Це дійство вкотре нагадувало людям про страждання та велику жертву Ісуса Христа. Схожі явища зустрічаємо на теренах усієї католицької Європи. Цей обряд бере свій початок з Середньовіччя, коли було запроваджено неофіційну заборону на дзвони в період з Великого четверга й до самого Пасхального Богослужіння. В соборах Іспанії, Португалії, Італії та Франції можна зустріти інструменти, які виконували функцію дзвонів упродовж цих трьох днів туги. У Німеччині й Австрії молодь та діти також калатали замість церковних дзвонів, блукали вулицями й нагадували всім про молитву. В українській культурі схожі шумові музичні інструменти теж знаходимо. Ось 3 найпоширеніших види:

- калатало (калатайло, калаталка, калатальце, торохкало, стукало, стукалка, рідко клепало) – складається з дерев’яної пластини з ручкою й одного чи кількох рухомих елементів, що видають стук, калатання;

- било – металева або дерев’яна пластина, підвішена на кріпленнях, звук із якої видобувають ударами палиці або молотка;

- деркач, де звук видобувають обертанням".

Фотоколекція калатал поповнилася доволі стрімко, адже на Закарпатті ними користуються і в православних церквах, і католицьких, і греко-католицьких (реформати ж цієї традиції не визнають). Звернув увагу на численні вже нефункціонуючі пристрої, які припадають по дзвіницях чи підвалах церков пилом та розсихаються. Було б добре, якби вони опинилися, наприклад, у етнографічному музеї в Ужгороді – в супроводі світлини (а ще краще – моделі) церкви, з якої походять.