Заробітчанин в Чехії: не хочу на старість залишитися злиднем

На чехи. Друга спроба.

Публікації на Голосі Карпат записів про мою першу спробу закордонного заробітчанства свого часу викликали жвавий інтерес у читачів. Із того часу минуло більше двох років. Враховуючи теперішнє затяжне карантинне середовище в країні та за її межами, а також те, що я зараз удома, вирішив поділитися своїми спостереженнями і з другої поїздки на роботу за кордон.

…Середина березня. Вдруге їду на чехи. Не з примхи, а з необхідності.   Робота, до якої звик за багато років, не перестає приносити задоволення, щоправда, лишень моральне. Прожити з писарства в наш час і одному важко, не те що утримувати сім’ю. А ще дружина з початку лютого знову працює в Бенешові на автозаводі. Негоже це, коли жінка гарує за кордоном, а чоловік марнує час удома, заробляючи нікчемні копійки за свою працю. Тому і їду.

У пасажирському Спринтері разом із знайомим водієм Петром ще семеро заробітчан. Міша із Бичкова – молодий чоловік років 35. Десять із них працює у селі поблизу Плзня. Каже, має там знайомого сільського голову, який забезпечує його роботою. Восени закарпатець розпочав зводити паркан довкола сільського кладовища, тепер їде продовжувати почату справу. Усе робить один – підвозить на авто матеріали, заливає фундамент. Потім буде мурувати блоки і штукатурити паркан. А платить за все місцевий уряд.

Міша спокійний за свою роботу. За десять років має в Чехії карту побуту і працює цілком офіційно, сплачуючи соціальне і медичне страхування. Так навчив його батько, раніше разом із сином він також тут працював, та вже рік сидить удома, отримуючи до української пенсії ще й відчутну прибавку з Чехії.

Не хочу залишитися злиднем на старість,- каже розсудливий заробітчанин.

Але таких як Міша небагато. Притиснуті хронічною кризою, більшість українців їдуть на заробітки за кордон, покладаючись на агентурних клієнтів, які за мінімальні послуги за влаштування на роботу й сякий-такий побут забирають собі в кишеню як відсотки кошти, передбачені на медичне і соціальне страхування. А це – немалі гроші.

Поруч зі мною в бусику 50-річний Володя з Рівного. Їде на чехи із польською візою. Із таким напівлегальним документом його десь на фермі пообіцяв працевлаштувати колишній однокласник, який клієнтує в Чехії. Цілком може бути, що це вже знайома мені ферма, де не так давно я два місяці трощив палети з сіна й соломи.

До агентури в Плзні направляються й немолода пара з Полтави та жінка ( представилася Людмилою) з 24-річним сином. Останні – з Кривого Рогу. Людмила вперше везе на заробітки сина, вона, як виявилося, моя землячка, уродженка Виноградова. Ще в молодості, усередині вісімдесятих років, вийшла заміж за військового і так опинилася в Кривому Розі. Ми трохи поговорили з Людмилою, згадуючи спільних знайомих і цікаві куточки рідного міста.

У більшості пасажирів бусика   на руках тримісячні чеські робочі візи. По дорозі до нової країни супутники розповідають про свої пригоди в Польщі, Фінляндії, де побували раніше, і вже планують, куди поїдуть після того, як закінчаться їхні чеські візи. Про можливість працювати в Україні чомусь ніхто з цих людей навіть ненароком жодного слова не зронив. Схоже, заробітчанський туризм за останні роки став звичним способом їхнього життя. А про поліпшення у своїй країні, пусті обіцянки жити по-новому вони вже просто не вірять.

   Близько шостої вечора поблизу Чопа   перетинаємо кордон і, повечерявши на зупинці біля Ніредьгази, один за одним солодко дрімаємо. За вікном Спринтера безшумно пролітають темніючі придунайські краєвиди. Кілька разів зупиняємося на автозаправках, щоб шофер відпочив, а пасажири могли покурити чи сходити до туалету.

Так у напівдрімоті проминули Угорщину, Словаччину. А на світанку вже були у чеському Бенешові, де перед обітовнею на мене чекала дружина. Ми не бачилися з нею більше місяця.

(Далі буде…)

Нагадаємо, безробітним виплачуватимуть гроші на організацію бізнесу.