Не відпускає пів року: розповідь жінки, яка тривалий час хворіє коронавірусом

Жінка впевнена, що підхопила Covid-19 на початку пандемії, але майже пів року по тому вона все ще хворіє. Усвідомлюючи, що її випадок рідкісний, вона веде ілюстрований щоденник своїх симптомів.

Близько року тому Монік Джексон подивилася лекцію Ted про гриби, вона була приголомшена. Як розповідав спікер, перша всесвітня павутина - це гриби, їхня розвинута мережа проходить під цілими лісами і дозволяє деревам допомагати одне одному, якщо вони потрапляють у біду.

Тепер, коли вона бореться із коронавірусом вже шостий місяць поспіль, вона часто думає про гриби, як повідомило видання ВВСNEWS Україна.

Вона підозрює в себе "затягнення коронавірусної хвороби" - специфічну реакцію на вірус, яку лікарі тільки починають вивчати. Вона захворіла у березні. Спочатку їй здавалося, що хвороба проходить легко, але симптоми не зникали. Пів року по тому вона все ще не розуміє, що відбувається з її тілом.

Монік - екстраверт, за її словами вона майже гіперактивна. До хвороби вона займалася тайським боксом і джиу-джитсу та їздила на велосипеді 12 миль щодня на роботу і з роботи. Вона працює в художній галереї у центрі Лондона.

Але останні кілька місяців кардинально змінили її життя. Тепер на стіні у спальні в неї висить нагадування, що вона має берегти сили, щоб почистити зуби.

"Я не лінива людина", - каже вона. Однак деякими днями це - все, на що вона здатна.

Поки її тіло відмовляється співпрацювати, вона знайшла вихід для своєї енергії в Instagram. Там вона веде ілюстрований щоденник того, що з нею відбувається.

За допомогою нього вона хоче розповісти людям про нову хворобу, а також знайти інших, хто хворіє на коронавірус так довго, як вона.

Коронавірус багато в чому спантеличує лікарів, але тривалі симптоми Covid-19 є однією з найбільших загадок пандемії. Чому в деяких людей хвороба, здається, взагалі не зникає? І чому це стається саме в тих, у кого симптоми на початку були легкими?

Монік захворіла одночасно з подругою після того, як вони разом їхали у потягу. Спочатку вони підтримували зв'язок, симптоми в них були майже однаковими, але потім вони припинили спілкуватися на деякий час.

"Треба було зупинитися, бо це перетворювалося на божевілля", - каже Монік.

Перші два тижні пройшли наче в тумані - вона відчувала таку втому, що ледве вставала з ліжка. У Лондоні ще було холодно, але вона лежала майже без одягу і тримала кульок із льодом на голові, щоби охолодитися. Усі термометри розкупили, але вона припускає, що в неї була лихоманка.

"Припускає" - власне точне слово. Багато всього припускаєш, але напевно нічого невідомо.

Після тижня хвороби їй стало важко дихати. Приїхала швидка, але лікарі сказали, що рівень кисню у неї в нормі. "Вони сказали мені, що з огляду на симптоми, у мене, швидше за все, панічна атака". Тест на Covid-19 їй не зробили. У березні у Великій Британії тестів було мало, їх тримали для найважчих випадків.

Монік спробувала лікуватися народними засобами. Але коли вона їла сирий часник або перець чилі, вона з подивом усвідомила, що не відчуває смаку. Вона була дуже-дуже втомлена. "Мені ледве вистачало сил відправити СМС кільком людям".

Через два тижні деякі симптоми зникли, але на їхнє місце прийшли інші. "У мене защемило в грудях. Нестерпний пекучий біль з лівого боку. Я подумала, що це - серцевий напад".

Вона зателефонувала 111, і вони порадили прийняти парацетамол. Вони сказали, що деяким людям він допомагає полегшити біль, хоча чому - незрозуміло.

Парацетамол допоміг, але майже одразу в неї почало пекти "як вогонь" у горлі і шлунку після їжі. Лікарі припускали, що в неї виразка. І лише пізніше вони зрозуміли, що гастрит також був симптомом вірусу.

Приблизно через шість тижнів у Монік почалося печіння при сечовипусканні та біль у попереку. Лікар прописував їй три різні цикли антибіотиків, доки не з'ясував, що це не бактеріальна інфекція.

"Це були справжні тортури, - каже вона. - А потім раптом все пройшло".

Монік вийшла з усіх соцмереж. Вона навіть не могла слухати подкасти, будь-яка згадка про Covid спричинювала занепокоєння і їй було важко дихати. І хоча вона сама визнає, що не може жити без новин, тепер вони стали для неї нестерпними.

Вона боялася, що якщо зайде у соціальні мережі, вона побачить дописи з тілами померлих. Трохи розраджував онлайн-шопінг, але навіть введення розміру сукні у пошуку видавало нові жахи про симптоми хвороби. "Я справді боялася зайти у Google", - каже вона.

Через деякий час вона попросила подругу розказати про те, що відбувалося у світі. Вона дізналася, що серед померлих - значна частка чорношкірих людей та представників етнічних меншин. Монік - метиска, і вона була налякана.

"Це було схоже на фільм жахів, в якому всі чорношкірі люди загинули", - каже вона.

Одного разу вона лежала у ванні і слухала подкаст, коли двоє білих ведучих згадали, що від Covid-19 помирає багато афроамериканців.

Вона підскочила на місці, схопила телефон і почала писати листи своїм темношкірим родичам у США.

І вона замислилася над тим, що більшість людей, на кого вона останнім часом покладалася, були представниками меншин. Водії Uber, які відвозили в лікарню, медсестри, продавці у крамничці по сусідству, які доставляли їй їжу. "Усі, кого я бачила під час моєї подорожі у Covid", - підсумовує вона.

В її звичайному житті так не було.

Минали тижні, одні симптоми замінювались іншими, стаючи дедалі химернішими. Біль у шиї супроводжувався дивним відчуттям у вусі, немов хтось чавив пакет чипсів.

В неї посиніли руки, і їй доводилося тримати їх під теплою водою, щоби відновити циркуляцію крові. Пізніше лікар спитав, чи зробила вона фото рук, але це було останнє, про що вона могла подумати.

"Я продовжувала телефонувати з приводу нових симптомів, і мене почали запитувати, як у мене із психічним здоров'ям? - розповідає вона. - Тобто лікарі почали підозрювати, що проблеми не з фізичним болем".

У неї з'явилися дивні висипання по всьому тілу, червоніли пальці ніг. Іноді вона прокидалася з гострим болем у різних частинах тулуба.

Одного вечора, розмовляючи зі своєю подругою телефоном, Монік відчула, що в неї опустилася права сторона обличчя. Вона підійшла прямо до дзеркала, але обличчя виглядало нормальним. Вона злякалась, що це міг бути інсульт, але лікарі не знайшли жодних ознак.

У неї також були дивні відчуття в усьому тілу. Часом їй здавалося, що хтось хапає її за ногу руками або лоскоче волосками обличчя - іноді вона відчувала це навіть у роті.

Вона багато разів намагалася пояснити лікарям, що відбувається. А вложитися в 5-10-хвилинну розмову телефоном було складно.

"Якби вони сказали мені: "Послухайте, у вас коронавірусна хвороба, і ми гадки не маємо, як її лікувати", було б легше", - каже вона.

Монік не скаржиться на співробітників Національної служби охорони здоров'я, багато хто з них були уважними і надали їй чудовий догляд. Але вона вважає, що система загалом не працює для таких людей, як вона.

Тест на коронавірус їй зробили лише через дев'ять тижнів, і вона боялася, що може заразити інших.

Уряд радив самоізолюватися або на сім днів, або доки не зникнуть симптоми, але якщо вони взагалі не зникнуть, думала вона.

Її сусіди по квартирі розробили систему уникнення контактів. Кожен мав окреме місце в холодильнику.

Обідав кожен у своїй кімнаті.

Одного разу вона пішла з подругою подихати повітрям у парк біля свого будинку. До неї підбігла маленька дитина. Монік відскочила, але мати дитини обурилася. "Вона й поруч не була!" - сказала мати.

Монік спробувала пояснити, що вона боялася не за себе, а за дитину. Якщо ви хворієте, ви повинні залишатися вдома, відповіла жінка.

Вона сподівається, що її щоденник допоможе людям зрозуміти, що все не завжди так просто.

Хоча друзі намагалися допомогти їй, Монік відчувала, що іншим людям все це набридло. Вони просто не розуміли, що з нею відбувається. "Одна людина сказала їй, що вона просто схибнута на коронавірусі".

Зрештою уряд Великої Британії дозволив тестування для кожного, в кого є симптоми хвороби. Монік зраділа, але була одна проблема - до єдиного центру, де вона могла зробити аналіз, можна було дістатися тільки на машині, а в неї її не було.

"Більшість моїх друзів навіть не мають прав", - каже вона.

Один знайомий таки погодився відвезти її. Те, що він не побоявся ризику, не залишилося без її уваги.

Вона очікувала побачити у лабораторії медсестер і лікарів, які заспокоять її, але там були військові. Їхня форма була мокра від поту спекотним червневим днем. Вони всі були дуже молоді, як помітила Монік, встромивши ватяну паличку в ніс.

Результати тесту виявилися негативними. Це означало, що вірусу в неї не було, хоча він міг бути раніше. Вона відчула величезне полегшення, адже тепер вона не могла заразити своїх друзів і родину. Але звикнути до цього було непросто. "Почуття, що ти заразний, не минає одразу", - написала вона пізніше у своєму щоденнику". Насторожувало й те, що їй не ставало краще.

Через чотири місяці після того, як вона захворіла, Монік вирішила поїхати з дому, який вона винаймала разом з іншими мешканцями у Східному Лондоні. Навіть такі прості речі, як прибирання в квартирі, давалися їй тяжко. І вона хотіла бути поруч із родиною, яка могла б їй допомогти.

У неї покращилося дихання. Якщо спочатку вона не могла піднятися сходами без перепочинку, у липні вона вже легко це робила.

Але одного разу вона спробувала прибрати свою кімнату пилососом і через чотири хвилини звалилася без сил від задишки. Після цього вона провела в ліжку три тижні.

Монік не знає, чи одужає вона взагалі. Вона може ніколи не дізнатися, чи була це коронавірусна хвороба, але багато лондонців захворіли у березні, та й втрата смаку є серйозною ознакою.

Нещодавно вона зробила тест на антитіла, який також був негативним, але, як зазначає Національна служба охорони здоров'я, у деяких людей, які перенесли вірус, їх може не бути.

"Багато людей кажуть мені: "Монік, ти знову зможеш кататися на велосипеді, займатися боксом і ходити в гості, коли тобі стане краще". Але мене це не надто розраджує".

Лікарі й досі не знають, як допомогти людям, у яких симптоми не зникають.

"Мені доведеться прийняти, що щось я можу, а щось ні, і бути гнучкою. Тому що іноді ти маєш якісь плани на день, але у твого організму можуть бути геть інші плани", - каже вона.

"Я можу застрягти в електронній пошті або розмовах з лікарями, поговорити з друзями, і раптом відчути таке виснаження, що не можу навіть зуби почистити".

Їй вдалося пройти психотерапію, яка показала їй засоби, як жити в новій реальності поганого самопочуття. Тепер Монік виступає за те, щоби таку допомогу від держави міг отримати кожен.

Лише однієї речі вона не могла передбачити, що хвороба зв'яже її з іншими прихильниками грибів.

Гриби мають противірусні властивості, пояснює вона в одному з дописів. Але вони також є частиною чогось більшого і гарнішого.

Вони є плодами міцелію - мережі підземних ниток, які контактують з корінням сусідніх дерев. Міцелій є провідником поживних речей. Багато експертів також вважають, що вони допомагають деревам спілкуватися між собою, переносячи поживні речовини від одного здорового дерева до хворого.

Це нагадує їй про друзів, які щомісяця приносили їжу до її дверей. Люди, від яких вона цілком залежала з того моменту, як захворіла.

"Ізольована у себе в кімнаті, - написала вона на своїй сторінці в Instagram, - я відчувала зв'язок з іншими більш ніж будь-коли".

Нагадаємо, що Україна третя в Європі за кількостю нових випадків COVID-19.