«Він був людиною-енциклопедією»: на Перечинщині і досі пам’ятають про Дюлу Бачі (ФОТО).

Євреї у Тур'я-Реметі на Перечинщині залишили багато слідів. У минулі роки вони істотно впливали на економічний рівень села.

У це важко повірити, але у свій час у глибинці було відкрито аж 5 м’ясних магазинів – Зелмановича, Лебовича, Найпавера, Нідермана, Швайгера, тютюнові крамниці – Шуха, Бучека, Крупчинського, корчми – Фрідмана, Аккермана, Симочки, Скубенича, Яцковича. В промислових крамницях зі змішаним товаром Штенберга, Немаговича, Зальцберга можна було купити майже усе: від найменшого цвяха до ошатного «свадьбового» анцуга, розповідають місцеві.

–Були вони дуже багаті, зналися на торгівлі. В основному, бідніші на них працювали, як зауважує місцевий Юрій Гапак.

У центрі села, як відзначає пан Юрій, функціонували різні крамниці, майстерні та інші заклади, господарями яких були євреї.

Популярністю користувалися і взуттєві майстерні Кібелбека, Шипа, Бешені, годинникарні – Турика і Войтека. При корчмі в центрі села, аби привабити відвідувачів, можна було зіграти в кеглі. Азартні гравці в «гуглізовні» вирішували спір на гроші, а то й на бочку пива.
У одній із хат у центрі села жив і єврей Дюла-бачі. Та, дивно, його запам’ятали найбільше не як торговця, а як людину зі щирою душею. Здатною у будь-який час прийти на допомогу.
Розповідають: у скрутний момент знав позичити і гроші, і продуктами забезпечив односельчан.

Ну а що було раніше?

Цікавими є свідчення про долю євреїв у селі краєзнавця Юлія Кула. Згідно із його нарисів, 1944 рік був вирішальним:

«Гітлер вже виніс їм смертний вирок, але поки в Тур’я-Реметі євреї ходили з особливими позначками на одязі – жовтими зірками. 16 квітня (за іншими споминами 6 березня) 1944 року на самий Великдень всіх зігнали до вагонів вузькоколійки й відправили в Ужгород, в район цегельного заводу. Схопили сім’ю Лібермана, Менделя, Шуха, Акермана, Олександра Клайна, Велберів, Лейбовича, Шандора Зелмановича, Ізідора Айнгорна, Маврікія Рота, 2 сім’ї Гутманів, Дувода Мермелштайна, Якубовича, Дідальо, Хруньо (ім’я), Ернеста Лустіга, Штенберга, Гірша, Бергіду. Одні загинули невідомо де, деякі повернули у село по війні, але були мовчазні, неохочі до розмов, якось тихо і приречено виїхали в різні країни Європи, скориставшись правом вибору громадянства до періоду возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. У селі залишився тільки Юлій Велбер, знаний у селі просто Дюла-бачі», – відзначає в історичних публікаціях Юлій Кул.

Отже, як бачимо, у селі, опісля війни, залишився один Юлій Велбер – Дюла-бачі. Розповідають у нього були і брати – Елек, Дюдьо, Чмільо, Гаїм. Абрум... Але і ті пороз’їжджались. Пам’ятають, що один виїхав до Ізраїлю, а котрийсь до Ужгорода.

Дюла-бачі до останніх своїх днів залишався у Туря-Реметі, з односельчанами. Тут і помер 11 вересня 1995 року – на Главосіки. На похорон зійшлися родичі і забрали покійного на поховання до міста, розповідають очевидці.

Та й після відходу Юлія Велбера із цього світу молодь розпитує: «А ким він був – той Юлій Велбер? І що ж означає те «бачі»? Де народився та у якій родині?»

Юрій Гапак розповідає:

–Це був чоловік із надзвичайною, феноменальною пам’яттю, людиною-енциклопедією. Усе він знав, кожну людину по імені і прізвищу, її рідних. Уся Перечинщина й Ужгород були у його пам’яті. Неймовірно, сьогодні важко знайти подібну людину.

Більшості реметян запам’ятався монотонний образ Дюли-бачі. Розповідають: був скромно одягнутий і часто його можна було зустріти в одній і тій же одежі. У своєму будинку він жив один…

Яким ще запам’ятали реметяни Юлія Велбера?

Олександр Пал:
–Хоч я і не ремітський, а про Дюлу я чув багато і в основному хорошого. Був дуже цікавим, балакучим. Із багатьма товаришував.

Пан Іван:

–Дюла Бачі постійно йшов у центр. Хотів знати, що нового у селі. Усім він цікавився.

Любив допомагати іншим у будь-якій справі.
Найчастіше зустрічав його у центрі села біля тодішнього хлібного та овочевого магазинів. Тут він допомагав розкладати певний товар.

Ілона Белей:

–Довгий час пропрацювала у кооперації, багато зустрічалися із ним. Скільки пам’ятаю цей чоловік був дуже культурним, ввічливим та жартівливим. Полюбляв «фіглювати».

Ірина Гивчак:

–Він був хорошою людиною.
У скрутний час допомагав реметянам: і грошей міг позичити, і продуктів. Майже ніколи не відмовляв у допомозі.
Одного разу і мені допоміг, щиро віддавши цілий «кошар» із картоплею.
Він жив у достатку, всього мав удосталь.

Катерина Герцег, 90-річна мешканка села, на той час була найближчою сусідою Велбера. Жили хата в хату, розповідають односельці.
Від жінки ми дізналися, що народився Юлій – Дюла-бачі у Туря-Реметі. Його рідні весь час торгували у центрі села – корчмарями були. Допомагав у цій справі і Юлій.

–По війні, опісля депортації євреїв із села (одних вивозили до Сибіру, а інших і бо-зна куди), Юлій приїхав у село і пам’ятаю, був дуже змарнілим. Селяни його виходили, допомагали із харчами, – розповідає Катерина Герцег. – Він розповідав, як у засланні (у концтаборі) його мордували, морячи голодом. Як він тут мучився, доки не вийшов із цієї «каторги». Життєвий період його був досить важким, –зауважує співрозмовниця. – Юлій постійно хворів… Одного разу якось його придавило між вагонами поїзда. Міг і померти, але вижив, Богу дякувати…
–Я пам’ятаю Велберів ґаздівськими і побожними людьми. У обійстю вони тримали курей та гусей. В основному, і споживали пташине м'ясо, бо ж свинина у євреїв була забороненою.
Шанували суботу. У цей день регулярно відвідували синагогу. На молитву одягали спеціальний одяг. Та жінки не йшли до синагоги, їм заборонялось. У чоловіків були переваги у цьому, – додає мешканка.

На сьогодні на місці колишньої синагоги - місцевий будинок культури.

А яким був магазин Велберів у минулому?

–Знаходився у центрі села (за водою, або за мостом, як люди говорять). Магазин був одним із найбільших у Туря-Реметі.

А що ж говорять у селі про господарів магазину, який був дуже популярним у свій час?

Таємницю нам відкриває жінка в літах – Маргарета Шлосар. Охоче ділиться неймовірними спогадами:

–Єврейський магазин Велберів був і дійсно великим. А власниками тут були рідні батьки Юлія Велбера – Шангля та Шамо.
Торгували у цьому закладі майже усім: від хлібо-булочних виробів, різних круп і до цукерок. Мені ж подобався хліб, який завозили із закордону – святоянський, із зернами. Він був дуже смачний, – відзначає співрозмовниця. Ще і взуття можна було купити у Велберів. А називали той магазин «Склеп».
Тодішні власники були надзвичайно порядними і щирими, як зауважує бабуся: – Від них ми завжди могли отримати чи цукерки, а тоді їх не було так багато, як зараз, чи булочку задарма.
–Одного разу ми із сестрою прийшли до магазину і щось нам закортіло солодкого. Тут був Юлій – Дюла-бачі. Він і пригостив нас цукерками на паличці. О! Яка то була радість, – наголошує пані Маргарета. Ми ж за цукерку віддячили, позамітавши у дворі пана Велбера.

Жінка розповідає, що у будинку євреїв було дуже чисто: «Покоївка із Вільшинок тут усе порядкувала…»

Майже історичний будинок Юлія Велбера (Дюли-бачі) і нині можна побачити у мальовничій глибинці, перейшовши залізо-бетонний міст через річку Тур'ю, у напрямку до Лумшор (села із чанами). Якийсь час, на добрий спомин про Дюлу-бачі, реметяни відкрили у будинку єврея і однойменну торгову точку – «Дюла-бачі». На сьогодні цей будинок орендований одним і підприємців.

До речі, у туристів є хороша нагода завітати у глибинку й відвідати унікальні історичні об’єкти, одним і яких є і збережений певним чином єврейський цвинтар. Хоч у туристичному плані місцевій владі таки ще є над чим попітніти, зокрема і над оновленням історичних місцин на території населеного пункту.