Закарпатці, оставте глубокий сон! — Андрій Любка

Коли в 2015-му році вийшов мій роман «Карбід», я частенько казав, що ужгородський тунель під словацьким кордоном був найбільшим інфраструктурним об’єктом, збудованим на Закарпатті за часи незалежності

Публіка сміялася, хоча я аж ніяк не жартував.

Бо й справді: до побудови Бескидського тунелю саме контрабандний перелаз – справжнє транскордонне метро! – був єдиним масштабним проєктом, реалізованим у нас. Хай і нелегально.

Тому й виходить, що на Закарпатті можна досхочу наслухатися про те, наскільки ми унікальний регіон, скільки тут кордонів і можливостей, яка тут неймовірна природа й кухня, які тут усі толерантні й європейські, а на ділі – регіон дотаційний, сусідні області випереджають нас навіть у розвитку туризму, не кажучи вже про залучення інвестицій.

Чому так?

Як на мене, одна з основних відповідей – відсутність у нас здорових амбіцій.

Поміркуйте самі: протягом останніх десятиліть у нас не було жодного масштабного проєкту, про який говорила б уся країна. Навіть згаданий на початку Бескидський тунель був державним, «київським» проєктом розвитку Карпатського регіону. Це не ми його вигадали, пролобіювали й збудували.

Більшість губернаторів, які за різних президентів потрапляють у крісло на Народній площі, приїжджають сюди з чітким набором вказівок: побороти контрабанду, побороти «клан Балог», побороти міфічний сепаратизм.

Побороти, а не створити щось нове.

Губернатори приїжджають сюди без плану розвитку регіону, а ще й – як показує останній приклад – із приїжджими командами. Це ж треба було дожитися, щоб навіть заступників нам привозили з-за перевалу!

Я далеко не фанат Саакашвілі, але той приїхав на Одещину з ідеєю-фікс: збудувати сучасну дорогу до Ізмаїла, фактично повернути забутий південь Бессарабії в орбіту України, створити транспортний коридор для міжнародних перевезень. І вигризав під це гроші, виступав із законодавчими ініціативами, сварився, але план реалізував – і серед буджацького степу з’явилася першокласна дорога. Нам би таку ідею-фікс!

Водночас і місцеві еліти не продукують якихось амбітних цілей, їм не вдається об’єднати всю область якоюсь спільною метою.

Погодьтеся, бракує єдності, скрізь у нас панує якась базарна недовіра – ніби всі хочуть тебе обманути, тому краще нікому не вірити.

Через те в Ужгороді немає власної Гільдії рестораторів, які б спільно розвивали й рекламували гастрономічний туризм, власники гірських садиб і готелів не можуть об’єднатися, щоб запустити потужну й дорогу рекламну кампанію регіону, закарпатським нардепам не вдалося створити спільного ефективного лобі для виділення на область субвенцій.

Без довіри і амбіцій немає й результатів.

Коли кожен сам по собі, у своїй хижі скраю, то ще можна збудувати паркан, але вже добру під’їзну дорогу до нього – ні. Коли замість єдності – тільки бажання нашкодити конкуренту, вставити йому палиці в колеса, то й ціла галузь не розвивається. І так у нас на кожному кроці. Тому й найбільше досягнення в Закарпатті за останнє десятиліття – відкриття міні-скульптурок. Чудовий концептуальний і довготривалий проєкт, але він також добре ілюструє масштаби нашого мислення й амбіцій.

Чому б не загорітися якоюсь великою ціллю, навколо якої об’єднаються всі? Концентруватися не на стратегіях, а на цілком конкретних цілях. Наприклад, за три роки відкрити новий сучасний аеропорт на Закарпатті. Або за ці роки відкрити 5 нових пунктів пропуску з іноземними державами, щоб ми не просто жили біля кордону, а ще й могли його перетнути без цілодобових черг. Або до кінця року капітально збудувати дороги до трьох перевалів (Верецький, Яблуницький, Ужоцький). Або ж вимагати здійснення всіх трьох ідей одночасно.

Щоб досягнути великих цілей, треба й мету перед собою ставити відповідну. Мислити масштабно. Мати здорові амбіції.

Духнович понад півтора століття тому закликав тутешніх людей прокинутися. Здається, це гасло актуальне й донині: закарпатці, оставте глубокий сон!

Андрій Любка, Varosh

Нагадаємо про "угорський район" в Закарпатті та комічна істерика українських патріотів