Спецпроект “Із Закарпаття до Слов’янська”: спогади про війну (БЛОГ).

Журналістка "Голосу Карпат" Олена Мудра переймає професійний досвід у колег на сході України. Знайомить читачів з регіоном вона через свій блог, в якому намагається дізнатись більше про Донбас.

В квітні Слов'янськ переживає не найкращу річницю своєї історії - 12 квітня 2014 року проросійські бойовики ввійшли в місто. Озброєні терористи захопили міськвідділ міліції, вивісивши на ньому російський прапор. Все це відбувалось під захоплені крики заїжджих сепаратистів з “ДНР” та деяких місцевих мешканців. Тут же, на барикадах були і чиновники Слов'янської міськради. Почалась окупація.

Протягом наступних трьох місяців Слов'янськ був підконтрольний сепаратистам “ДНР”. Тут ввели комендантську годину, вулицями міста пересувались військова техніка та озброєні терористи. Частина слов’янців, рятуючись від пострілів чи через несприйняття окупації, виїхали з міста. Ще частина, чоловіки, пішли на війну добровольцями. Але більшість залишилася, щоб прожити довгі тижні в очікуванні звільнення 5 липня 2014.

Тут були також ті слов’янці, які підтримали окупантів та допомагали їм. Хтось з них після звільнення втік до Росії, але більшість залишилися в місті. Є й треті, які після початку війни відмовились від своїх проросійських настроїв і зараз підтримують єдність. Але, якщо чесно, то в щирість зміни переконань оцих третіх, особисто я вірю мало.

Тому останніми стереотипами в моєму блозі будуть такі, що перегукуються з річницею захоплення міста, стосуються війни на Донбасі і проросійських настроїв.

Шукаючи відповіді на питання, що допоможуть підтвердити чи зруйнувати стереотипи, мені пощастило поспілкуватись зі слов’янцями, які є справжніми патріотами свого міста і країни. Ці люди настільки емоційно розповідали про пережиті події й життя в окупації, що, здається, ніколи цього не забудуть. І не пробачать. Війна змінила і зміцнила їх.

"Я розповім Вам три короткі історії почуті від людей, які, разом з побаченим на власні очі, змінили і моє ставлення до війни на Сході країни, людей, що залишились жити за лінією розмежування, до північного сусіда України", - пише журналістка у своєму блозі.

Пастор і Церква

Усе своє життя Пастор допомагає іншим та займається волонтерством. Коли почалась окупація і війна, то він разом з Церквою, яку очолює, організував вивезення людей із Слов'янська. Ці люди не мали місцевої прописки, а тому були легкою здобиччю для окупантів.

Усього за час бойових дій Церква і Пастор вивезли зі Слов’янська біля 4-ох тисяч людей. Близько 12 тисяч вивезли з інших міст Донбасу. Серед них і сім’ї загинувших сепаратистів.

Після закінчення окупації Пастор і Церква продовжили волонтерство. Нужденних забезпечували харчами і товарами першої необхідності, одягом. Постраждалим допомагали відбудовувати будинки. До військових на сході везли допомогу і молитву. Зараз на лінії розмежування постійно працюють кілька десятків волонтерських команд.

Слухаючи цю історію я спитала у Пастора, як це, допомагати сепаратистам і людям, які підтримали окупацію Донбасу? Він відповів: “Бог - це є любов. Він вчить нас любити своїх ближніх. Це означає любити, також, своїх ворогів”.

З усіх, з ким я раніше говорила про війну на Сході, лише Пастор зміг мені пояснити силу слова і роль релігії у війні. Як в загальному, так і у війні на Донбасі зокрема.

Священики “Української Православної Церкві Московського Патріархату” у Слов'янську публічно підтримували сепаратизм та пропагували ідеї “руського міру”. Духовенство УПЦ (МП) в цьому регіоні були одними з тих, хто підтримали війну на Донбасі.

Тут у Свято-Воскресенському храмі терористи зберігали та освячували зброю, а в Свято-Духівському храмі на центральній площі міста, Соборній, відспівували загиблих сепаратистів.

В історичній пам'ятці “Вілла Марія”, яка з 2011 року знаходиться в оренді згаданого храму, ще до початку війни збирались прибічники окупантів. Напередодні захоплення Слов'янська сюди в домовинах привезли зброю, а 12 квітня 2014 звідси, за словами місцевих, виходили озброєні люди.

Після повернення контролю над містом СБУ зайнялась перевіркою православного центру від Свято-Воскресенському храму. У “Віллі Марії” провели обшуки. На цьому все закінчилось. Православний центр сьогодні продовжує свою роботу.

Насправді те, що “Українська Православна Церква Московського Патріархату” підтримує проросійські настрої в Україні для мене не було новиною. Але тільки тут, після спілкування з очевидцями подій 2014 року я зрозуміла наскільки тісно і глибоко це все відбувається.

У нас на Закарпатті переважаюча більшість православних храмів також належать до конфесії МП, але сценарії Донбасу мені уявити складно. В першу чергу через глибоке відношення закарпатців до релігії, яке вони переймають від бабусь-прабабусь чи не від самого народження. Тому вже у дорослому віці, коли настає час робити вибір, ми віримо і молимось Богу, а не окремим священникам.

Військові: батько і син

Після початку війни Військовий пішов на фронт. Там вже воював його син. Одного разу після ротації, переїжджаючи блокпост сепаратистів, військові, батько і син, побачили шкільного товариша “молодшого”, який тепер воював на боці окупантів. Хлопці впізнали одне одного, але “сепар” не здав українських військових. Ось такий прояв шани минулому життю, який врятував життя теперішнє.

У Військового, як і багатьох інших жителів Слов'янська, війна забрала друзів і родичів. Але це не ті, хто загинув фізично. Це люди, які підтримали окупантів в квітні 2014 року. У когось так “помер” друг дитинства, а у когось батьки.

“Я не спілкуюсь зі своїм батьком. Він підтримує їх” або “Ми товаришували зі школи. Незадовго до захопленні мій товариш почав носити камуфляж, говорити незрозумілі речі. А потім я побачив його серед тих, хто підтримував штурм міськвідділу міліції” - ці розповіді звичні для понад 100-тисячного Слов'янська.

Загалом “втрата” дружніх та родинних зв'язків, після початку україно-російської війни, стала звичайною для всіх українців.

Тут, як і по всьому Донбасу є такі, хто живе подвійним життям. Втікши до Росії чи на окуповані “ДНР” території, люди приїздять міняти фото в паспортах, продовжують “вчити” своїх дітей у школі, переводячи із класу в клас. Пенсіонери з окупованих територій продовжують отримувати українські пенсії, а вдови і подруги сепаратистів подавати на отримання дитячих соцвиплат.

Недосконалість і лояльність українського законодавства періоду постмайданної влади до сепаратистів та окупантів добре видна тут, в мирних містах Донбасу, на щоденному побутовому рівні. Наші політики про це не говорять.

Таке відсторонення від очевидного тільки зміцнює відчуття безкарності у сепаратистів. Ігнорування проблеми також викликає багато запитань у проукраїнських жителів регіону, кількість яких з початком війни тут значно виросла. Люди тут, як і всюди по країні, починають втрачати довіру до нової влади.

Волонтерка і 128-ма бригада

Коли почалась окупація, Волонтерка вивезла свою родину з міста. Вона була переконана, щоб допомогти українським військовим звільнити Слов'янськ від проросійських сил, потрібно виїхати з міста. “Орки”, як вона називає окупантів, ховались за спини мирного населення. Це ускладнювало боротьбу з ними.

Після звільнення міста вона повернулася та зайнялась волонтерською роботою допомагаючи військовим на фронті.

Волонтерка була в числі перших, хто поїхав на зустріч бійцям 128-ої бригади, вцілілі бійці якої виходили з Дебальцевого котла. Вони зустріли цілковито виснажених військових, багато з яких були поранені. Після усього жахіття дуже багато бійців потребували тільки одного - поговорити. І волонтери з ними говорили. Довго і про все. І плакали разом...

“Я з Мукачева. Мукачево - найкраще місто на землі!”, - згадує Волонтерка знайомство з одним із військових.

Мені особливо приємно і вдячно таке чути. Мукачево - це Закарпаття. Понад 1200 кілометрів звідси - другий кінець України. І тутешні люди так гаряче підтримали моїх земляків після найважчих днів у їхньому житті. Це - найвищий прояв людяності.

Направду, волонтерство - явище на Донбасі поширене. Прості жителі міст і сіл стали першими, які згуртувались в допомозі нашим військовим. Вони несли їм найнеобхідніше, забирали додому помитись і відпочити, говорили з ними. Вони робили це тому, бо вважали, що це найменше, що вони можуть зробити для захисників, які захищають цілісність України.

Слідами пострілів

І так, війна тут ближче ніж здається. Будинки пам'ятають обстріли, а люди - їх свист.

“Було страшно. Мій слух відмовлявся сприймати постріли. Було боляче, на фізичному рівні, їх чути. Коли ми покидали місто, то я пофотографувала наш дім, подвір'я, вулицю, знайомі з дитинства місця. Я хотіла зберегти все дороге мені в пам'яті, бо думала, що сюди ми більше ніколи не повернемося”, - згадує Дівчина з довгим волоссям.

…

Чи зруйнувала я свої останні стереотипи? Частково. Війна від Слов'янська далеко, щоб чути постріли. Але дуже близько, щоб забути про неї. І не лише через зруйновані будинки та долі. Захоплення міста і життя в окупації залишили слід на серці у кожного жителя міста. Переконана, навіть у тих, хто до сьогодні у себе на кухні підтримує “рускій мір”.

Поодинокі явища сепаратизму, нехай латентного і в жартівливій формі, тут залишаться надовго. Принаймні до тих пір, поки існує “ДНР/ЛНР”.

Якось тижні два тому я йшла на роботу. Переді мною бігли два хлопчики років 10-ти і я мимоволі підслухала їхню грайливу розмову: “А я возьму биту и буду его бить. Я буду, как террорист из “ДНР”…”. Не такі повинні бути герої у наших дітей.

В той же час стажування в 6262 і сама пригода “Із Закарпаття до Слов'янська” стала для мене челенджом, який повністю виправдав мої сподівання. Люди тут добрі, гостинні та дуже прості у спілкуванні, а сам регіон в цілому - самодостатній і унікальний.

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.

Читайте також:

Поділитись:: Facebook; Twitter(X); Whatsapp; Telegram; Viber