“Із Закарпаття до Слов’янська”. Стереотип другий: тут сіро й нецікаво. Виявилось навпаки (БЛОГ)

Журналістка "Голосу Карпат" Олена Мудра переймає професійний досвід у колег на сході України. Знайомить читачів з регіоном вона через свій блог, в якому намагається дізнатись більше про Донбас.

"Другим моїм стереотипом про Слов'янськ була думка про суцільну нудну радянщину міста, по уламкам якої я йду саме зараз", - діляться Олена враженнями про Слов'янськ на сайті місцевого видання 6262.com.ua.

З тим, що Слов'янськ далекий від того, якими ми звикли уявляти собі донбаські міста, я вже розібралась. Природа навколо зачаровує. Місць для прогулянок, селфі, кави на природі чи пікніків з друзями предостатньо.

Наступним стереотипом було те, що Слов'янськ - це суворе місто, з сірими малолюдними вулицями, від яких віє радянщиною.

Експрес історія і будинки-привиди

Слов'янськ - давнє торгове місто, яке сформувалось задовго до того, як східна Україна стала одним з промислових регіонів радянського союзу. Здавна головним предметом торгівлі тут була сіль, а пізніше і пов’язана з нею рекреація й профілактичне лікування. Тому сюди тягло не лише козаків-втікачів, переселенців з інших областей та різних національностей (євреїв, вірмен, грузинів, греків), а й іноземних інвесторів з Англії, Франції, Польщі, Швейцарії. Цікавий соціальний мікс, правда?

Тому оцей увесь багатонаціональний Вавілон сформував свою атмосферу, яка, як мені здається, чимось подібна до Закарпаття. Принаймні після знайомства з історією міста, воно для мене більше точно не буде бачитись як русифіковане.

Вже в радянський період тут було 16 потужних промислових підприємств, які мали статус містоутворюючих, і навколо яких “виросли” сучасні мікрорайони міста.

Найбільше справив враження колишній Хімпром. Найперше через свою масштабність. Тут, на 80-ти га залізного привида колись працювало понад сім тисяч робітників. Те, що від завода залишилось сьогодні, справляє апокаліптичне враження, яке, втім, не позбавлене своєї романтики.

Зразу навпроти - один з мікрорайонів міста з символічною назвою “Хімік”. Починається район з двоповерхової забудови, в якій легко впізнається барачний тип. В цьому також є свій шарм, який, втім, можуть не поділяти мешканці самого мікрорайону. Та все ж це чудова фото-локація для людей, яких приваблюють зруйновані радянські гіганти.

А от пам'ятки архітектури тут знаходяться у вкрай занедбаному стані. Жодна з них “не запрошує” зробити фото на своєму фоні. В деяких двориках міста, по сусідству з багатоповерхівками, ховаються переобладнані під офіси чи салони краси будинки колишніх купців.

Тому в мене склалось враження, що в Слов'янську не надто переймаються збереженням культурної спадщини, яка б нагадувала про справжнє походження цього донбаського міста.

Такий невеличкий історичний екскурс потрібен був для того, щоб зрозуміти, чому радянщиною тут віє хіба що трішки сильніше, ніж по Україні в цілому. Це поняття стосується більш побутового рівня і звичок, ніж є явищем слов'янських вулиць.

Проведена декомунізація повалила комуністичні пам’ятники, стерла імена радянських вождів і героїв з назв вулиць та лозунги про “світле майбутнє” з майже усіх фасадів будинків, установ.

Після 2014 року слов'янська молодь активніше повертається додому після закінчення столичних ВУЗів, долучається до громадських ініціатив, створює власні. Реально приємно, що в Слов'янську вони на одній хвилі з однолітками по всій країні. Тож “світле майбутнє” аж ніяк не за поклонінням ідеям мерців, а за людьми, які творять зміни навколо себе тут і зараз.

Місто й дозвілля

Чи є що подивитись і чим зайнятись у Слов'янську? Зараз майже ні. Але не через відсутність пропозицій, а через карантин. Зараз всі цікаві заклади і простори тут, як і всюди по країні, зачинені.

З відвідуванням місць-візитівок Слов'янська трохи інша ситуація. Ходи, дивися, фотографуй. Але все це стосується того, куди можна дістатись самостійно. Тому я можу дійти чи доїхати на маршрутці до курорту або Шовковичного парку, але не можу потрапити до Святогірська, наприклад, бо автобусне сполучення зупинене.

Про Карачун і “Слов'янський курорт” я розповідала в попередньому блозі, а зараз запрошую на прогулянку містом і зупинкою біля найцікавіших, як на мене, місць і будинків, які зруйнували мій стереотип про німу срість і радянщину Слов'янська.

Арка по вулиці Шевченко

Мурал на дитячій школі-інтернаті для сліпих та слабозорих дітей

Арт-квартал “Монополія Крона” в історичній будівлі кінця 19 століття

Пам’ятник “Першим підприємцям 90-их”

Кінотеатр “Сапфір”

Зона відпочинку на березі річки Казенний Торець

Дитячий майданчик у парку “Мрія”

Парк “Шовковичний”

Соборна площа і будинок Слов'янської міської ради

Опорна школа №13

Коли я галопом робила фото найцікавіших місць міста, то мені зустрічались випадкові герої й речі, які не запам’ятав об'єктив. Про них, все-таки, хочеться сказати, бо вони як ложка дьогтю реалій (не лише сходу, а загальноукраїнських), які спотворюють будь-яку бочку меду хорошо враження. Це сварливі бабусі, з погрозами відібрати камеру; втомлені від алкоголю чоловіки в дворах багатоповерхівок; бомжі, що мирно соплять на нагрітих сонцем лавах у парку “Мрія”; і сміття-сміття-сміття, ще не приховане зеленню і розвіяне вітром навколо стихійних сміттєзвалищ.

Знайомлячись із Слов'янськом ближче, я вже точно знаю, що, принаймні, ця частинка Донбасу зовсім не сіра й не нудна. Багатоповерхівки, які дещо засмучують чи гнітять місцевих, мені, швидше, видаються цікавими, а зруйновані війною будівлі викликають відчуття глибокої шани до тих, хто зберіг це прекрасне місто українським. Після Закарпаття, з враженими варварськими вирубками Карпатами та засміченими пластиком гірськими річками, мене Слов'янськ заспокоює і, навіть, трішки надихає.

Нагадаємо, переймаючи професійний досвід у колег на сході України, Олена Мудра веде свій блог, де розповідає про найвідоміші стереотипи про життя на підконтрольній Україні частині Донецької області.

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED